Навряд чи когось нині може здивувати жінка на війні. Попри всі спроби антифеміністів загнати її на традиційну території трьох чи й чотирьох «к», жінка емансипувалася настільки, що рветься в пекло війни сама, без жодних наказів. І навіть часто-густо ‒  всупереч їм.

Як уже легендарна льотчиця Надія Савченко, відео допиту якої в полоні терористів обійшло світ. Чи жіноча сотня добровольчого батальйону «Донбас», готова до будь-яких подвигів, аби визволити свою землю від зарази сепаратизму.

Про жінок ‒ військових кореспондентів годі й казати. Їх у зоні АТО, тобто, назвемо речі своїми іменами, визвольної війни проти російської агресії, вистачає. І навіть деякі загальнонаціональні канали, які дуже бережуть своїх журналістів від куль, не змогли відмовити кореспондентів-дівчат від відряджень до зони бойових дій.

Пригадую, як автора вразила поява на передовій Дарки Оліфер із каналу ICTV. Власне, вона почала свій «бойовий» шлях іще в Одесі, одразу після трагедії в Будинку профспілок. Тут нема нічого дивного, адже Одеса ‒ рідне місто журналістки, тож хто краще міг зібрати думки й версії всього, що сталося. Одесити на запитання землячки відповідали більш щиро й охоче, аніж у спілкуванні з чужаком.

Але Дарка, яка до початку Майдану не вилазила з президентського пулу, обслуговуючи майже всі візити Віктора Януковича, ніби забула про своє, досить, до речі, перспективне минуле (отакий-от оксюморон!), після трагедії в Одесі пішла далі, поїхавши працювати на Донеччину.

Відтак журналіст нині невтомно сновигає від блокпосту до блокпосту, своєчасно інформуючи глядача холдингу Віктора Пінчука про те, що робиться в зоні АТО.

Манера оповіді в Дарки Оліфер суто чоловіча, скупа й дещо сухувата. Відчутно, що говорити вона може не про все й тим паче не про всіх. Як і показувати. Відтак її стендапи в бронежилеті з логотипом каналу на тлі окопів чи бронетехніки досить стримані, виважені й нічим не відрізняються від чоловічої роботи в аналогічних умовах. Навпаки, деякі військові кореспонденти чоловічої статі дозволяють у своїх репортажах набагато більше емоцій, ніж це роблять та ж таки Дарка Оліфер чи, приміром, Ірина Баглай.

Останню телеканал «Інтер» відірвав від досить комфортних «паркетних» хронік із Верховної Ради й теж відрядив на передову. Вочевидь, із власного бажання, адже на цьому каналі, як ніде, підкреслюють ‒ безпека журналістів тут понад усе. Ірина Баглай, а трохи перед цим ‒ Олена Механік (яка запам'яталася мужньою поведінкою під час репортажів із буремного Криму «времен покоренья»), теж, здається, не бачать різниці між собою в ролі військових кореспондентів та журналістами-чоловіками.

Їхні репортажі, як і в Дарки Оліфер, зроблено переважно в діловому стилі інформування. А проте своєю присутністю в кадрі й ніжними голосками дівчата дуже оживляють телевізійну картинку. Цю роботу можна назвати вибуховим контрастом між тим, про що журналістки розповідають і що показують, та їхньою жіночною зовнішністю. Погодьтеся, якщо чоловіки все життя граються у «війнушку», марячи про справжні танки й кулемети, їхнє сприйняття війни реальної трохи зміщено в бік дитячого захвату перед силою зброї.

Жінки ж на передовій створюють дуже потрібний ефект ‒вони демонструють своєю присутністю абсурд і нонсенс будь-якої війни.

Проте не в нашому випадку. Не ми цю війну почали й не нам перейматися нині пацифізмом. Що, зі свого боку, й показують наші без перебільшення героїчні журналістки. Їхня позірна сухість у викладі подій, ця безсторонність і навіть абстрагованість у повідомленнях про втрати чи здобутки свідчить радше про небажання травмувати психіку глядача, аніж про відсутність власного ставлення до всього, що відбувається.

Це виявляється і в тому, що про конкретних бійців конкретних бойових підрозділів наші жінки-репортери з великих каналів воліють розповідати якомога менше. Утім, це негласне правило ‒ не для Анастасії Станко з «Громадського» (коли автор писала цей матеріал, ще не було відомо про захоплення журналістки в заручники терористами з ЛНР).

Її репортажі про батальйон «Айдар», у розташуванні якого журналістка провела день, а потім побувала з бійцями у щойно визволеному місті Щастя під Луганськом, ігнорують усі настанови (якщо такі можливі) щодо стриманості журналіста на передовій.

Настя в розташуванні батальйону з перших секунд стає своєю. Їй показують усе, що лише можна показати на телебаченні. Точніше, лише тих, кого можна. Бо в цьому добровольчому утворенні є люди, які залишили родини в практично окупованих містах Донбасу і яких можуть переслідувати за «рідних-бандерівців».

Військовий побут, брак зброї, собака на прізвисько Сержант, якого жартома погрожують понизити до старшини, а надто ж проста людська розмова з батьком і сином Косолапами ‒все це створює надзвичайно потужну картину справжнього, далекого від кабінетних вимислів стану справ у захисників Вітчизни.

«Покажіть мої черевики!» ‒просить Олександр Косолапов (той, котрий батько), і камера фокусується на його стоптаних кросівках, захоплюючи ще й сандалії сина Володимира.

Тим часом вони чекають наказу, щоб іти звільняти рідне місто Щастя, й не нарікають ні на що, окрім хіба що високих начальників. Котрі дуже вже довго маринують батальйон замість послати його на визвольний штурм.

Наступного дня невгамовна Настя їде разом із бійцями вже місцями справжньої бойової слави ‒ містом Щастя, яке напередодні батальйон таки звільнив від сепаратистів.

Не перейнятися симпатією до героїв цих репортажів неможливо. Суто жіноча здатність до емпатії настільки поглинула їхнього автора, що журналіст не зупинилася на цьому. Настя Станко, знайшовши своїх героїв, одразу ж відчула власну відповідальність за них.

І почала боротися за добре ім'я батальйону «Айдар», коли останній потрапив в опалу до МО. Уже з потяга десь на Луганщині журналіст вийшла через скайп на зв'язок зі студією «Громадського», розповівши, що «Айдар» не порушував дисципліни й не пішов у самовільну атаку, а виконував наказ начальників.

Не знаю, чи вистачить сил у журналістки «Громадського» пережити загибель чотирьох бійців підрозділу, який став для неї рідним. Сподіваюся, вистачить. Головне, що вона встигла показати їх живими, зробивши безцінні свідчення воєнних буднів надбанням суспільства.

Унікальність роботи Анастасії Станко підтверджує й «висока оцінка» її репортажів із боку телеканалу «Россия 24», де використали матеріал журналістки зі Щастя. Наклавши, щоправда, свій синхрон, що не має нічого спільного з коментарями автора.

Ставити риторичні запитання, що саме краще в роботі військового кореспондента ‒абстрагуватися від емоцій чи, навпаки, занурюватися в них, тут не варто. Кожен це завдання вирішує для себе сам і по-своєму.

Настя Станко в своїх надзвичайно людяних сюжетах із передової подала весь спектр емоцій, при цьому в жодному разі їх не педалюючи, а тим паче ‒ не виставляючи напоказ. Її сльози залишилися за кадром. А глядач натомість отримав чудову нагоду побачити ‒люди зі сходу такі самі патріоти єдиної України, як і ті, хто приїхав воювати з тероризмом з усіх інших регіонів.

До всього іншого, кореспондент «Громадського» примудряється за короткий час зібрати максимум інформації. Коли дивишся її репортажі, здається, що це завиграшки ‒розговорити суворих чоловіків у військових одностроях. Насправді ж така легкість досягається професійним ужитком суто жіночих, але й неодмінних для журналістів обох статей якостей ‒ непідробною цікавістю до героїв і їхнього життя та доброзичливістю.

Впевнена: якби Настя наполягала, їй розкрили б будь-яку військову таємницю, та позаяк під час війни це заборонено, журналіст не цьому не акцентує. Вона отримує інформацію з перших рук, і це в умовах війни безперечний плюс.

Адже на тому ж таки «Громадському» 20 червня Роман Скрипін і Дмитро Гнап майже 40 хвилин тролили свою колегу Наталку Гуменюк за те, що та розповсюджує інформацію неперевірену, а отже недостовірну. Як на мене, ця розмова скидалася на обговорення мокрого й кислого ‒ занадто різні позиції були в її учасників. Тобто Наталка Гуменюк говорила про неприпустимість великої кількості жертв серед мирного населення під час війни, тоді як її партнери наголошували на тому, що глядачеві треба доносити лише достовірну інформацію.

Гуманістичний пафос Наталки Гуменюк ‒ це дуже жіночий погляд на війну, й журналіст має право на таку позицію. Так само як і захищати її всіма доступними засобами.

Проте, як досить справедливо дорікали їй колеги, оперувати при цьому можна або офіційною статистикою жертв, або неспростовними свідченнями.

Тим часом увесь гуманістичний пафос пані Гуменюк, скерований, до речі, проти сил АТО, що їх вона, зі слів переселенців із Донеччини, звинуватила в обстрілах, було зведено нанівець синхроном одного такого переселенця зі Слов'янська. Який не зміг підтвердити тези журналістки про сотні загиблих від артобстрілів українськими бійцями. Сама ж Наталка Гуменюк спілкувалася з цим чоловіком у Донецьку, а отже не могла судити на власні очі, чи справді українська артилерія «утюжить» житлові квартали.

Це природно, коли жінка на війні переймається її ціною й намагається привернути увагу до жертв серед мирного населення.

Але для того, щоби зробити їх якомога меншими, можливо, варто не ширити паніку замість інформації, а піти у волонтери, які організовують «зелені коридори» для переселенців, домовляючись із чортом і бісом, аби врятувати хоч одне життя.

Жінки на війні ще й для цього.

Фото - podrobnosti.ua