Про всі позитивні моменти трансляції церемонії інавгурації Петра Порошенка «Детектор медіа» вже написала. Але, звісно, за такий короткий час, який був на підготовку трансляції, важко було уникнути певних негараздів у роботі збірної команди проекту. Ваш автор дивився трансляцію на каналі «1+1», який вмонтував інавгурацію у спецвипуск ТСН, що розпочався на сорок п'ять хвилин раніше за початок офіційної церемонії. Тож поділюся деякими зауваженнями й щодо роботи «Плюсів» - заради «роботи над помилками».

В цілому вступна частина від «1+1» була вельми інформативною, з цікавими сюжетами. Хотілося б відзначити дуже вдало, як для контексту події, обрану тональність: піднесену, схвальну щодо Порошенка, але найменшою мірою не улесливу. Урочисто-спокійну й досить стриману - демократичну, одне слово. Це було коментування саме вступу на посаду президента, а не інтронізації монарха.

Деякі «блохи». Серед показаних у розігріві сюжетів на «Плюсах» були нарізки з п'яти попередніх церемоній інавгурації (п'яти, бо Леонід Кучма вступав на посаду президента двічі). Кадри інавгурації Леоніда Кравчука були чомусь винятково чорно-білими. Так, ніби це був не 1991-й, а 1961 рік. Під час кадрів першої інавгурації Леоніда Кучми 1994 року пролунав коментар: «Військовий оркестр заграв Гімн. Без слів». Але ж текст Гімну на той момент іще не було офіційно затверджено, і в офіційних ситуаціях його завжди саме так тоді й виконували - без слів!

Початок випуску ТСН був просто-таки приголомшливим: за словами ведучої у студії, Наталії Мосейчук, журналістів не пускають ані до Верховної Ради, ані до Софійського собору («через фактично військовий стан»), а Софійську площу взагалі перекрили для звичайних перехожих іще о дев'ятій годині ранку. Але згодом, лише за кілька хвилин, у включеннях із місць, з'ясувалося: й біля Верховної Ради журналісти є, й на площі перекрили лише її частину біля Софійського собору; ще згодом виявилося, що й до собору журналістів впустять. Напевно, можна було уникнути цих фейків, просто уточнивши ситуацію, щоб не виникло у глядача ураження неорганізованості церемонії.

Щодо очікуваного молебню ведуча повідомила: Петро Порошенко завжди був вірним Московського патріархату й не приховував цього, але нещодавно мав зустріч із Патріархом Філаретом, і на нього покладають надії, що він об'єднає розколоту українську церкву й створить єдину помісну. Тон був таким, ніби належність Порошенка до УПЦ МП є величезною проблемою, а то й загрозою.

Як для репортажного жанру, це було поза межами дозволеного. Передусім, новий президент не приховує, але, на відміну від своїх попередників, і не афішує своєї конфесійної належності. Тож і ставитися до цього варто було би просто як до факту з біографії. Вірність Порошенка-людини одній конфесії не заважає й не перешкоджає Порошенкові-політику зустрічатися з лідерами інших конфесій, у цьому немає й не було ніякого ані прориву, ані сюрпризу, ані сенсації; міркувати про можливе значення зустрічі Порошенка з Філаретом можна й навіть варто, але аж ніяк не поспіхом у репортажному форматі. Нарешті, ідея створення помісної православної церкви є вельми суперечливою, вона має багатьох прихильників і багатьох супротивників; як на мою думку, втручання, а тим паче керівне втручання держави в цю сферу є недоречним і може спровокувати конфліктні ситуації; роль держави, як на мою думку, мала би зводитися до нагляду за тим, чи не ведуть релігійні організації антидержавної та іншої забороненої діяльності - аж до позбавлення їх статусу релігійних організацій у разі порушень. Тож, знову-таки, це була тема для нескінченних дискусій, побіжно згадувати яку, та ще й мов безсумнівну істину, було щонайменше недоречно.

Містила вступна частина кілька нарисів - зокрема, про біографію нового президента (й насправді бізнесову діяльність Порошенко розпочав ще за часів горбачовської перебудови, на хвилі руху кооператорів, й аж ніяк не з торгівлі солодощами та спеціями), про його дружину, про обіцянку продати бізнес. У репортажі з Вінниччини тамтешні жителі висловлювали побоювання, що він продасть свої тамтешні земельні угіддя: «Нам не треба, щоб він продавав землі». А як там із вимогами Конституції? Чи варто було в даному контексті подавати, м'яко кажучи, нефахову думку? «Обіцяв продати все, окрім 5-го каналу: канал чесних новин не продається». Якщо це була іронія, то в даному контексті вона, знову ж таки, вийшла невдалою.

Небездоганним видалося порівняння Майдану-2004, що вручив президентську булаву Вікторові Ющенку, та Майдану-2014, що привів на Банкову Петра Порошенка. Порошенко не був одноосібним лідером Майдану, й ще три місяці тому навряд чи хтось міг би передбачити, що саме його революція винесе на вершину влади. Причинно-наслідковий зв'язок між перемогою Майдану й перемогою Порошенка на виборах, безсумнівно, існує, але він є опосередкованим.

І от - трансляція інавгурації, яка була одна на всі телеканали, її вели Віталій Гайдукевич та Юлія Литвиненко. Те, що на «Плюсах» спочатку пішов коментар німецькою - звісно, просто технічна помилка, яку швидко виправили. Гіршим стало те, що, на жаль, коментатори підійшли до справи з гідною заздрості наснагою й енергією. В чому, власне кажучи, полягають функції, мета та призначення коментаторів? Допомогти глядачам зрозуміти те, що відбувається, «побачити» те, що лишилося за кадром. Зробити картину об'ємнішою й повнішою. Але цього разу був далеко не один момент, коли зріла впевненість: коментатори існують для того, щоб заважати глядачам, відволікати їх і не давати їм можливості зосередитися на тому, що відбувається. Про що вони розповідали? От це сформулювати дуже важко. Здебільшого це були констатації того, що й так чудово видно на екрані (немовби ведучі вмить забули, що коментують не для радіо), загальновідомі банальності й натужні «художності», а також численні сторонні міркування й зауваження, подеколи навіть слушні, але які безпосередньо не стосувалися того, що відбувалося. Коронним номером були численні повторення одних і тих самих думок, адже що поробиш: церемонія інавгурації - річ не така вже динамічна. Оце й спадало на думку повсякчас: чи існує в нас узагалі усвідомлення, що репортажі на телебаченні та радіо - це засадничо різні жанри, й вони вимагають різних підходів? А чи радянська школа «радіотелевізійної» (це тоді був цілком офіційний термін) журналістики править бал і дотепер?

Зала Верховної Ради. Олександр Турчинов почав називати представників іноземних держав - глав делегацій, присутніх у ВР. Чи цікаво це було - дізнатися, з яких країн приїхали президенти, з яких - глави урядів, із яких - представники нижчих рангів? Ще й як цікаво! Але тривало свято недовго: Турчинова спочатку приглушили, а потім і зовсім заглушили - натомість, перериваючи один одного, в бій проти глядачів пішли коментатори. «Олександр Турчинов називає високих гостей», - повідомили вони, ніби без них ну геть ніхто не зрозумів би, що робить голова ВР. «Дивіться, три президенти!» - повідомили за кадром. «Батько Петра Порошенка - герой України», - повідомив чоловічий голос, тут само, без паузи, естафету підхопив жіночий голос: «Батько Петра Порошенка - герой України». В Порошенка дуже гарна сім'я, - запевнили коментатори. А на екрані з'являлися високоповажні іноземні гості; доводилося тільки здогадуватися, хто вони. Щоправда, на Джо Байдені коментатори зупинилися: воно ж і зрозуміло, США - це наше все. «Північної Ірландії», - донісся звідкись ледь чутний голос Турчинова. А коментатори входили в раж: «Тисячу разів долав цей шлях Порошенко, політик Порошенко... Зараз ми бачимо: не без хвилювання... Народ йому довірив... У сучасного суспільства надзвичайно високі запити до президента... зустріти виклики, як ми вже казали, не тільки внутрішні, а й зовнішні». Ну, й яка користь від усього того була? Яке нове знання подарували коментатори глядачам?

Які країни й на якому рівні були присутні в залі - це була ІНФОРМАЦІЯ. Але її заглушили. Коментаторський текст, натомість, інформації не містив і правив, у найкращому разі, за художнє оформлення.

Олександр Турчинов почав промовляти про указ, яким президент бере на себе обов'язки головнокомандувача. Його знову заглушили: «Ми бачимо надзвичайно важливий момент...». Знову інформацію з перших вуст заглушували, даючи натомість дуже приблизне й «художньо оздоблене» її викладення.

Хор співав «Молитву за Україну». Крупним планом - Порошенко. Голос за кадром: «Дивно! Президент підспівує! Знає слова!» Що тут такого вже дивного, збагнути було непросто - адже на чому, а на «проффесорстві» Петра Порошенка ще ніхто не ловив. Ще голос за кадром: «Останні акорди духовного гімну». А от узяти й дати глядачам послухати пісню, а не коментарі до пісні - це було б надто просто?

Президент виголосив інавгураційну промову. Голос за кадром: «Депутати щось кричать... Пан Турчинов посміхнувся». Якби не цей голос - може, й можна було б почути, що саме кричали депутати, й що викликало посмішку голови ВР. Знову він, голос: «Порошенко виходить килимовою доріжкою». Та що це, зрештою було? Телебачення для сліпих? Для тих, хто або нічого не бачить, або нічого не тямить?

За кілька хвилин - церемонія на Софійській площі. І - те саме: «Президент обходить почесну варту... Начальник почесної варти відзвітував». Тут хоча б церемонія була здебільшого мовчазна - але ж однаково: ну, навіщо переповідати те, що й без того чудово видно й ще чудовіше зрозуміло? «Останні акорди церемонії на площі Святої Софії». Площа, взагалі-то, зветься Софійською, й це її офіційна назва, довільно змінювати яку - це те саме, як називати Київ Щековом або Хоривовом.

Церемонія завершилася, розпочався молебень, трансляції якого не було. Тож на «Плюсах» глядачів повернули до студії ТСН. Зв'язок із Донбасом. Солдати на передовій, синхрони. Далі включення з Софійської площі. Разів із п'ять нам повторили, що президент пішов на молебень; синхронів людей, що спостерігали за церемонією, було лише два.

І - післямова, завершення, зовсім уже «останні акорди»: «А люди поки що обговорюють те, що почули». Про певну несподіваність президентства Порошенка: «Тоді, в грудні, ніхто не зміг би сказати, що Янукович зможе відректися від влади та втекти», - так, ніби вся інтрига була лише в поваленні Януковича, й у разі його повалення президентство Порошенка було передбачуваним. Сюжет, оголошений як «найяскравіші моменти церемонії інавгурації»: виявилося, що такими стали підняття президента парламентськими сходами й тримання ним булави - ото й усе яскраве. Пролунала й дисонансна нотка: «Тоді ж він дав і найперші обіцянки» - й синхрон Порошенка на Майдані: «В перший же день я відновлю бруківку на Хрещатику й відремонтую стадіон "Динамо"». Як відомо, ані того, ані того досі не відбулося...

Насамкінець була довга й беззмістовна розмова у студії з протоколістом Галиною Науменко. Що ж до самого Порошенка... Не могло не вразити, як по завершенні церемонії в парламенті він підійшов до солдата почесної варти, що впустив зброю (щоправда, виявилося, що на його місці вже був інший його колега). Щирий це був жест чи прорахований - а виглядало дуже по-людяному. Й по-громадянському. Уявити собі Януковича в такій ситуації неможливо.

Інавгураційна промова справила чудове враження. Виглядало все так, ніби «тут не ступала нога» спічрайтерів, і президент виголошував свої власні слова. Що, зважаючи на освітній та інтелектуальний рівень президента, цілком може так і бути. Хоч би як, але виголошував він промову емоційно, по справі, змістовно й предметно, без найменшої води, абстрактних теоретизувань або патетичних закликів. Пафосу взагалі не було, як і пихи. І знову хотілося порівняти з публічною поведінкою Януковича, якого завжди аж розпирало від відчуття власної важливості.

Неоднозначною вийшла ситуація з молебнем. Із одного боку, заслуговує на пошану той факт, що Петро Порошенко не став хреститися перед камерами, вважав цей захід приватно-сімейним, і трансляції не було. Із іншого боку, чому тоді Софійський собор, який діє в режимі музею, й помолитися в ньому рядовим громадянам - зась? Та й узагалі, інавгураційний молебень як державний, офіційний акт у світській поліконфесійній державі - чи не закладено в цьому суперечності? Частина офіційних урочистостей, але втаємничена, не для трансляції? Частина офіційної церемонії, але приватно-сімейна? Ймовірно, варто було би знайти якусь іншу форму участі лідерів релігійних громад у церемонії інавгурації - тим паче що вони й так були присутні в залі Верховної Ради.

Уся церемонія інавгурації дає підстави сподіватися: стосунки нового президента зі ЗМІ стануть такими ж діловими й предметними. Хоча небезпека, звісно ж, є: сьогодні ніхто не може сказати, як Порошенко в ранзі президента ставитиметься до критики. Звісно ж, демонструвати зневагу, як Янукович, він не буде. Топити будь-яку тему в розмовах про вічне й глобальне, як робив Ющенко, - радше за все, теж не буде, не його стиль. От тільки чи не продемонструє Порошенко ознак такої собі «самовпевненості компетентності»? Будучи за своїм рівнем на голову вищим від більшості політиків, до яких ми звикли, від усіх своїх попередників у президентському кріслі, - чи не спокуситься він уважати себе таким, що ніколи не помиляється? Таким, що завжди краще за всіх усе знає? Тим паче що підстави для цього й справді існують?

Своєю чергою, змінитися мають і ЗМІ, їхнє ставлення до нового президента. Недостатньо аргументована критика, наїзди й дріб'язкові прискіпування вже точно на нього не подіють і можуть лише розсварити його з медіасферою.

... А по завершенні випуску ТСН на екрани вийшов комічний фільм - витвір «Студії Квартал 95». Така собі російська народна казка про втечу царя Януковича з його чи то замку, чи то терему. Зло, але дотепно - все, що стосувалося Януковича, Азарова, Путіна, Захарченка. Занадто зло, хоч і дотепно, про Кернеса - зважаючи на нещодавні обставини. Просто зло - все, що стосувалося Яценюка, Кличка, Тимошенко, Тягнибока. «Тягнибык, Сеня и Бугай», - це про лідерів Майдану. Кличко, що стукає себе по голові й бідкається: з інтелектом у нього не склалося. (Як на мене, ярлик малоінтелектуального політика не має під собою підстав: у жодному публічному виступі, які доводилося бачити по телевізору, Кличко не справив ураження нетямущого. Непишномовного - так, але чи не втомилася вже Україна від пустопорожньої пишномовності політиків?) Яценюк, що, проводячи екскурсії царським палацом після втечі Януковича, цупить звідти коштовні дрібниці. Тимошенко, що понад усе переймається манікюром та педикюром. І - лише одна згадка про Порошенка, на яку я звернув увагу: «Петя», - ото й усе. Золоте правило «95-го кварталу» епохи після Ющенка: якщо найвищу владу й чіпати, то дуже ніжно й пестливо?

Фото - tsn.ua