Немає нічого дивного в тому, що політики в усьому світі намагаються використати кожну можливість, аби нагадати про себе виборцям, розповісти про свої успіхи на полі служіння народові і про грандіозні плани поліпшення життя країни якщо не сьогодні, то завтра. А заодно – ще й бодай трохи «присадити» своїх конкурентів. Ясна річ, найкраще для всього цього у пригоді стає такий засіб масової інформації, як телебачення. Оперативно й наочно. І без витрат партійних коштів на рекламу – адже охочі до сенсацій телевізійники самі знайдуть тебе, тільки зумій використати ситуацію.

Утім, з усякого правила бувають і винятки. Не в тому сенсі, що політики раптом відмовляються піарити себе і свої політичні сили, а в іншому – коли ніхто не нападає на конкурентів, а демонструє свою доброзичливість щодо всіх суб’єктів політичної арени, коли запеклі противники посміхаються і тиснуть одне одному руки, а то й обіймаються перед телекамерами, ведучи мову лише про позитиви. Йдеться про дні загальнонаціональних свят, які у нормальних країнах зазвичай єднають усіх громадян, незалежно від їхніх політичних уподобань (бувають, звичайно, й конфлікти, коли такого немає, коли суспільство розколоте, але це – типовий форс-мажор, який у Європі чи Північній Америці побачиш вряди-годи).

А от у нас такий форс-мажор – це стандартна ситуація, у чому зайвий раз мав нагоду переконатися кожен, хто бодай поверхово, перемикаючи телевізор з каналу на канал, спостерігав за подіями, пов’язаними з відзначенням Дня Незалежності. Яка там демонстрація загальнонаціональної єдності навколо якихось засадничих цінностей, що є стандартним і для влади, і для опозиції у нормальних країнах? Яке відкладання з’ясування стосунків на потім, на післясвяткові дні? Все зараз і сьогодні, на очах у телеглядачів!

От крокує передсвятковим Харковом лідер НУ-НС Юрій Луценко (власне, чому передсвятковим? 23 серпня – День національного прапора). Йде на базар. У супроводі телекамер різних каналів (я особисто дивився сюжет у новинах ICTV). Щоби наочно продемонструвати невиконання прем’єром Віктором Януковичем торішніх виборчих обіцянок, які той роздавав як лідер тоді опозиційної Партії регіонів – мовляв, буде у нас влада, а у вас – м‘ясо по 12 гривень за кілограм. Нічого не скажеш, ефектний передвиборний хід, все добре продумано, хоча, звичайно, не на всіх глядачів подіє (переконані прихильники ПР вважатимуть, що в усьому винні «помаранчеві» та особисто Юлія Тимошенко, котрі постійно підставляють ногу улюбленому прем’єру). Але питання в іншому – чи доцільно використовувати святкові дні для таких «розбірок», чи, може, варто виховувати у виборців нормальну, цивілізовану політичну культуру, коли у свята політична суєта відходить на задній план?

Але, з іншого боку, що тут поробиш: в Україні національні свята не тільки за формою, а й за своїм єством – свята партійні. Адже кількість тих, хто не підтримує незалежність держави, сягає, за найскромнішими підрахунками, 15-20% (до речі, такої публіки стало відчутно більше, ніж два роки тому), а кількість тих, хто цю незалежність підтримує, сказати б умовно – ще десь 25-30%. Іншими словами, з тих, кому незалежність чужа або не надто своя, у підсумку маємо сумарний електорат КПУ, ПСПУ, СПУ та ПР – до 40-45% населення. А от ті, хто підтримує незалежність, схоже, сьогодні далеко не всі об’єднані навколо БЮТ та НУ-НС, певна частина з них дистанціювалася від політики як такої і не вірить нікому.

Ці метафізично-соціологічні розмисли підкріпив телесюжет від того ж 23 серпня (щоправда, в ньому не «засвітився» жоден із політичних лідерів) – про похід столицею під національними прапорами групи молоді, від Києво-Могилянської академії до Національної опери. Навряд чи потреба у такому поході була б реальною у нормальній державі; а якби подібна акція з тих чи інших причин і відбулася, у ній взяли б участь значно більше люду, ніж кілька десятків осіб. І не дивно: якийсь російськомовний хлопець сказав на камеру, що він буває в інших країнах і для нього образливим є ставлення до національного прапору з боку більшості українців...

Отож і виходить, що національні свята, включно із Днем Незалежності, – це для нас справа партійна. Принаймні, поки що. А тому логічно, що наші політики щосили піарять у ці дні самих себе та свої партії, згадуючи про національні інтереси лише як виняток, та й то радше на словах. І що більше піару, що більше позування перед телекамерами, що гучніша промова, то більші сумніви закрадаються: а чи є за тим реальна любов до України?

Відтак не дивно, що телеофіціоз 24 серпня, майже виключно пов’язаний із главою Української держави, справив на мене двоїсте враження. З одного боку, Віктор Ющенко повною мірою використав можливості Першого національного телеканалу і новинних служб усієї телевізійної системи, які не могли оминути увагою офіційні урочистості. А відтак ми стали свідками нових і вельми цікавих політичних ініціатив президента (коментувати їх не буду, зазначу лише, що ці ініціативи невимушено вписуються у виборчу стратегію НУ-НС).

З іншого боку, президент Ющенко справді докладав зусиль, аби перевести День Незалежності у ранг загальнонаціональних свят, значущих для кожної родини. Згадаймо: за часів Леоніда Кучми це було свято держави, яка демонстративно вивищувалася над народом. Звідси й розкішні військові паради напівголодної та напівустаткованої армії, і помпезні урочистості за обов’язкової участі очільників усіх гілок влади, і засідання у палаці «Україна», як дві краплі води схожі на заходи радянської доби. Команда Ющенка на загал змінила стилістику святкувань, не все зробивши вдало, але свято стало від того значно менш формальним.

Скажімо, не схотів Олександр Мороз покладати квіти до пам’ятників разом із главою держави та йти на Софіївський майдан, де відбувалися головні події – ми його там і не побачили. Не прийшов Віктор Янукович на молебень за Україну до Святої Софії, а з’явився дещо пізніше – його справа; загубилася там десь у задніх лавах Юлія Тимошенко, що про її прихід вдалося дізнатися тільки від коментатора – бути по тому. Ба навіть те, що агітаторів Партії регіонів змусили спустити свої «дирижаблі», підняті було над Майданом (про що негайно сповістили низка телеканалів), але при цьому не кинули до буцегарні, – теж питома ознака нових часів. Адже об’єктивно цього дня у небі над українською столицею не місце жодній партійній агітації...

Уявіть: спробував би прем’єр не прийти на молебень за часів Кучми чи хтось підняти у небі над Хрещатиком 24 серпня бютівський прапор, а чи подати в ефір жорстку критику дій влади без того, щоб не наразитися на негайні санкції податкової, пожежної охорони, санепідстанції тощо.

І ще одне: на телекартинці ми побачили поруч у Софіївському соборі Віктора Ющенка, Дмитра Табачника, Леоніда Черновецького, Івана Плюща, Віктора Балогу, Арсенія Яценюка... Європа, та й годі. Хоч на годинку. А проповіді отців – голів усіх конфесій – у Софіївському соборі, особливо гостра та жорстка проповідь Патріарха Київського та всієї України (КП) Філарета, в якій він усім нашим політикам роздав по їхнім справам… Усе це – ознаки демократії (справжньою демократією це буде, коли такі слова наші світські «вожді» ще й будь насправді чути).

А от інший бік телеофіціозу, пов’язаний із ритуальним врученням вищих державних нагород на День Незалежності, видався типовим пережитком радянщини та кучмізму. Так само, як і вручення президентом паспортів 16-річним українцям – не кажучи про те, що законом чітко виписана ця процедура, де участь глави держави не передбачена, не так давно ми бачили по телебаченню щось аналогічне, тільки вручав паспорти молоді Віктор Янукович...

Утім, телевізійно-політична «Європа» скінчилася швидко – увечері того ж 24 серпня. Не на офіційному президентському прийнятті, кадри з якого, певен, зацікавили небагатьох, а на «Свободі Савіка Шустера», яка дебютувала на «Інтері». Раїса Богатирьова, Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Петро Симоненко, Олександр Мороз, навіть Леонід Кравчук, котрий зараз наче й осторонь активного політичного життя, – всі вони зігнорували офіційні урочистості й кинулися у вир виборчих теледебатів. Але чи то нова програма ще не відшліфована, чи у святковий день такі дебати справді недоречні, – так чи інакше, як на мене, нова «Свобода» виявилася нединамічною і нецікавою. А на додачу Шустер припустився грандіозного «ляпу», не поміченого, втім, ніким (!!!) із претендентів на роль лідера нації: програму він побудував на тому, що 1 грудня 1991 року за незалежність проголосували 90,3% виборців, а от зараз, мовляв, кількість прихильників незалежності різко скоротилося – десь до 75% електорату. А далі ведучий почав допитувати політиків, почавши з Юлії Тимошенко: чому змінилося ставлення населення до незалежності своєї країни? Тим часом насправді 1991 року за незалежність проголосувало 76,1% дорослих жителів України, а 90,3% – це ті, хто сказав «так», підраховані від числа тих, хто узяв участь у референдумі. Отож завдяки непрофесійності провідних журналістів та політиків телебачення 24 серпня вкотре стало джерелом дезінформації громадян.

А загалом не по-серпневому спекотного дня мені особисто найменше хотілося якихось політичних інтриг і баталій. Може, таке свято варто відзначати менш офіційно і більш, так би мовити, екзистенційно, по-людськи, використавши для цього всі можливості не лише державної машини, а й радіо та телебачення? Утім, я добре розумію, що це утопія...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Створення цієї публікації стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду «Відродження» та Агентства США з міжнародного розвитку. Висловлені тут погляди належать автору (авторам) та необов’язково відображають точку зору Агентства США з міжнародного розвитку або Міжнародного фонду «Відродження».