Чомусь вирізалось зі строкатої інформаційної стрічки середи: тренера футбольного клубу «Челсі» Жозе Моуріньо затримала поліція. Стражі порядку приїхали забрати його улюблену собачку, йоркширського тер’єра, оскільки тому не зробили необхідного щеплення від сказу. А тренер не захотів віддавати.  Ну і... («ТСН», «Студія 1+1», 16 травня).

Того ж вечора програма «Перший відділ» (5 канал, 16 травня). Молода жінка, дитину якої лікарі скалічили на все життя, жаліється на камеру: уже рік із поліклініки ні слуху, ні духу. Там, на Британських островах, навіть за здоров’ям собачок (а відтак і людей) стежать – бо закон, його дотримуватися належить. А у нас... Отак змонтувалося – в образ космічної прірви. Між нами і Європою. Напередодні дня Європи...

Про інфекції

Європа відзначилася ще й минулого тижня: за її наполяганням, Пола Вулфовіца попросили з посади Президента Світового банку. За таку дрібничку – коханці допоміг, зарплату хорошу призначив… У нас, дякувати Богу, таких придурків не знайдеться, які щось подібне навіть помітили б. Конкретний пацан конкретній чувисі кинув «на витрати» кусень зелені – так молодець, совість має, шану до жіночої статі. Як можна за таке рейвах на всенький світ влаштовувати? Президенту Бушеві вставляти, щоби друга попер бозна куди. Ні, Європа, ти «гониш», і не туди... Так, принаймні, можна потрактувати ставлення нашого телебачення до цієї події – її висвітлювали в суто інформаційному режимі. А щоби хтось спробував з’ясувати, чи були подібні випадки у нас... Ну раптом? Бо коли не маємо зарубіжних телекорпунктів, то хоч би типологічний аналіз проводили. Та ба – нецікаво. Кому – самим журналістам, чи їх господарям? Мовляв, кому невідомо, що у нас корупція у всіх клітинках життя? Всі знають, тільки конкретних випадків і персонажів не називають – бо ім’я їм легіон.

Ну, а «Перший відділ» (ведучий Федір Сидорук, режисер Ольга Крайник) цього разу оповів моторошну історію щеплень від інфекційних хвороб. Краще би не робити – один із фахівців, Анатолій Печінка стверджує, що імунітет по-справжньому і на все життя виникає тільки тоді, коли ти перехворів у дитинстві тією чи іншою хворобою. А щеплення такої гарантії не дають. Більше того, вони несуть у собі чималі ризики, про що батькам, зазвичай, не повідомляють. Одначе насильно роблять, без довідки про щеплення не візьмуть ні в школу, ні в дитсадок. Роблять… Уже згадана молода жінка, Леся Савченко, свідчить: її дитині зробили щеплення, потому хлопчик кричав кілька тижнів, безмірні муки і – аутизм, інвалідність на все життя. Що страшніше? І хто відповість? А ніхто –  лікарі історію хвороби підрихтували у вигідному для себе світлі. Й ні звуку, ні згуку – для лікарів вони більше не існують... Добре зроблена публіцистична програма, автори якої, заражені болем побаченого, не вдалися до відтворення інших, так само важливих нюансів медико-соціальної проблеми.

«Ваш вихід» (Перший національний, 20 травня) з Наталею Розинською теж був присвячений проблемі щеплення. Тут прагнули збалансувати різні точки зору. В телевізійну студію прийшли фахівці й медичні чиновники, на чолі із самим міністром охорони здоров’я Юрієм Гайдаєвим. Спершу видавалося, що гра йде в одні ворота: чиновники енергійно (і переконливо, треба визнати) доводили – щеплення належить робити обов’язково, їх ризики – ніщо на фоні загроз тотального розповсюдження інфекційних захворювань. Одначе помалу опоненти почали активніше заявляти своє: є альтернативні засоби подолання та запобігання інфекціям. Холоднувато-відсторонена манера Розинської вести дискусію цього разу була доречною. Зрештою, дійшли певного консенсусу: суспільство має знати більше про щеплення і загрози, з ним пов’язані.

Крім того, є проблема громадянських прав – надто часто сфера державної медицини та соціальні інституції не залишають вибору. А він би мав бути. За однієї умови: ми іноді збурюємося (часто журналістами-телевізійниками), гаразд не зрозумівши, про що йдеться. Чув дзвін, та не знає, де він... Знов-таки, незрідка нас провокують, не вивчивши проблему як таку. Бемкнули – й переключились на інше. А ми ще довго «смокчемо лапу». От і боротьба з інфекційними хворобами – надто серйозна проблема, щоби обмежитися разовими програмами. До того ж існує й інше: зараження інформаційними бацилами. Це теж дослідити б...

Близнюки, або Ворон ворону...

«Закрита зона» цього разу (5 канал, 17 травня) досліджувала явища тієї ж, фактично, сфери. Про загрозу інфекцій, тільки рукотворних – мова про спадок від армії колишнього СРСР. Колосальні поклади хімічної зброї, які самі собою нікуди не подінуться. І надто багато прикладів шкоди, яка завдається здоров’ю тисяч людей. Володимир Ар’єв зі своєю групою наражаються при цьому на оптимізм чиновників Міноборони... Одначе ж є реальність селища Первомайськ, на Харківщині.

Сьогодні на телебаченні проблемних програм дуже мало. Одначе й вони, як правило, не дістають жодного резонансу. Минуло два тижні відтоді, як в ефірі 5-го каналу показали програму «Закрита зона», де йшлося про корупційну діяльність нардепа від Партії регіонів Олексія Журавка. Те, що промовчали його однопартійні, не дивно: навіщо роздмухувати багаття? Одначе знову про Європу: можна уявити собі, щоби там опозиція не скористалася подібним приводом і не вказала суспільству, що при владі знаходяться люди, які ведуть нечесну політику, більш того – грабують країну? У страшному сні не присниться подібне... А в нас?

Де ви, полум’яна Юліє Володимирівно? Де ваш соратник Андрій Шевченко, який ніби ж мусить відстежувати програми такого штибу? Де борці за народні права з «Нашої України»? Мовчать, ні пари з уст. Поясніть це якому-небудь європейцеві. Брехливий, продажний журналіст Ар’єв, на якого не варто звертати увагу? Тоді чому не викривають його однопартійці Хорошка? Ні, «умом» ані Росію, ані Україну «не понять» – краще і не прикладайтеся до того своїм сірим начинням.

Аж ось прес-конференція у прямому ефірі з УНІАН (той самий 5 канал, 17 травня), тема якої – «Спроба силового рейдерського захоплення БТІ та КП Київської області», антибютівська за спрямованістю – стріли летіли в Юлію Тимошенко та її вірного оруженосця Богдана Губського. Він, свідчили учасники прес-конференції, рейдерськими методами захоплює заводи й землі, отруює повітря і робить інші гидотні вчинки. Окрім того, мовляв, є чимало фактів прямого і грубого тиску на депутатів-бютівців місцевих рад...

Боюся, що більшість зі сказаного є правдою. Доказом того для мене є не стільки сказане, скільки відсутність будь-якої реакції БЮТ. Зрозумілішою стає й неувага до «Закритої зони», з нібито корупціонером Хорошком. Партія регіонів, до речі, так само не відреагувала на телевізійну бучу щодо Губського. У них підписано пакт про ненапад?

Ще цікавіше, що й журналісти мовчать. Здавалось би, запитайте в Михайла Чечетова, Тараса Чорновола, Андрія Шевченка – що то є? Чи правда? А може, наклеп злісний? Мовчать... «По умолчанию»?

Дивлюсь програму «Я так думаю» («Студія “1+1”», 17 травня) – Анну Безулик цікавило що завгодно, тільки не це. Хоча ж могла поцікавитися в бютівця Андрія Шкіля, ніби ж такого відвертого. Скажуть, тема була іншою. Ну так, але ж у подібних екстраординарних випадках...  

Добре, ось тобі «Свобода слова» (ICTV, 18 травня) – тут вільніше думкам, тут усе обмежується тільки Савіком Шустером. Він ставив доволі гострі запитання представникам різних політичних сил (в тому числі й від Партії регіонів та БЮТ) – про що завгодно, тільки не про це.

Отже, і журналісти знають щось, чого не знаю я, пересічний і невтаємничений українець. Який тільки й може зробити висновок – ніякої прозорості немає і близько, журналісти жорстко контролюються власниками каналів. Роби й говори що хочеш, одначе не торкайся «запактованих» домовленостями питань. І ви хочете, щоби після цього я кому-небудь вірив? Та це одна шарага – який інший висновок я можу зробити? В них і тренери спільні. Помічено хоча би це – Віктор Янукович уже й пучку стуляє, щось там аргументуючи, точнісінько, як Віктор Ющенко. Хлопці й дівчата, і про що ви там не можете домовитися, коли у вас спільний бізнес, коли усе тіп-топ – і так зворушливо бачити в телевізорі вашу дружбу, декоровану під неприязнь. Театр, суцільний тобі театр.

Було, правда, невелике збурення – один із нардепів трохи покусав 5-й канал. Тільки ж найменшої конкретики. Блазнюєте, артистичні ви наші.

Блазень, блазень, ай лю-лю!

Блазні та клоуни, як відомо, є білі й руді. Білі – то цинічні лицедії, все в них за сценарієм. Наші політики практично на сто відсотків належать до цієї категорії трудящих цирково-політичної арени: біленькі-чистенькі. У кожного свій постановник-ляльковод. Усе по команді – включно із голосуванням у парламенті. Ну, а руді блазні – це ті, що діють імпоровізаційно та імпульсивно, творять на очах публіки.

Погодьмося, «рудих» не видко. Вітренко? Та ні. У неї «все чотко», хоча маска приросла до обличчя: бачимо небагату інтелектом базарну тітку. Хотіла таку маску – має. Рудий-імпровізатор – це хіба що Юрій Луценко, та й то місцями.

І потім, блазень, за багатовіковою традицією, – це той, кому дозволялося (єдиному!) говорити правду можновладцеві. При політиках і навіть при Президентові у нас один (одна) такий – баба Параска. Тільки правду вона говорить якусь однобоку: щоби Ющенкові було приємно, а його ворогам-супостатам – ні. Складно, складно виліпити такий персонаж. Он Христина Бондаренко у програмі «Велика політика» (5 канал, 19 травня) спробувала – щоби хто поблазнював від Партії регіонів – і ніц, не вийшло нічого.

Андрій Данилко після Євробаченя був запрошений на «Свободу слова» (18 травня), в компанію політиків, – і довів: він розумний блазень, тобто клоун в натурі. Даремно Наталя Вітренко приписувала  змову Вєрки Сердючки з НАТО – він поза тим. Бо представляє тільки самого себе. Як водиться, королі політичної сцени виглядали вочевидь дурнішими. Єдина втіха – так воно завжди було, в усі часи.

Член КУНу, у вишиваній сорочці, до прикладу, поцікавився в Андрія Данилка: як то він може представляти Україну? Отаким дурником, мовляв... Х-ха, який молодець – так відрекомендував свою політичну «силу». Відповідно виглядав і комуніст Олександр Голуб –  із листами від трудящих і претензією на представництво від усіх українців, на істину в останній інстанції. Що націоналісти, що комуністи, що Вітренко – вони завжди й неодмінно від усієї України. Це неадекватністю називається. В Європі людину, що почувається  Наполеоном, припарковують у відомий лікарняний заклад – у нас же її пхають до парламенту. Чи у представницький орган місцевого рівня. Хай підлікується – за наш рахунок, звичайно.

Маленька віра

Блазнюють і деякі наші телеведучі. Катерина Осадча, скажімо («Світське життя», Перший національний, 19 травня). Цього разу до дня Європи Катя маршувала старим континентом. Вийшло це в неї не так дражливо, як звичайно. Хоча... Ось мова про Берлінський кінофестиваль (відбувся у лютому – тобто сюжет у повторі). Фраза про те, що «зірки купували готелі» під час фестивалю, викликала сумнів – напевно, хотіла сказати, що номери готельні. Новиною стало й те, що українців на Берлінале не було. У фільмовій програмі – так, але ж, скажімо, на кіноринку їх можна було побачити, притому вперше. Перший національний їх представляв, до речі. То була Катя на Берлінале, чи то все знято в який інший спосіб?.. А от про Тиждень моди в Мілані вийшло значно достовірніше, й відтак оповідуваному я повірив. Та й зустріч із футболістом Кахою Каладзе була доволі цікавою. Карнавал у Венеції теж...

Уперше сподобалося «Приховане життя» («Студія “1+1”», 19 травня) із Наталією Мосейчук. Власне, сподобалася Лілія Подкопаєва – особливо в епізодах з дітьми. Абсолютна щирість і абсолютна любов до дітей, один з яких є всиновленим. Висока мелодрама...  Доброта до дітей – ось що супер. А в нас усе перекручено: супер – це коли украв багато. І хотілося думати про те, що талановита людина завжди добра, світла і щира. Так чи інакше, а наповнився я почуттям удячності до славної Лілії, яка посеред царюючих пігмеїв і недомірків убогих подарувала хвилини такого зворушення і віри в людину. Неначе й забув про роздратування, яке інколи виникало від піару Подкопаєвої навколо власної любові до дітей…

А НТН (19 травня) показав фільм «Маленькая Вера» (1988) Василія Пічула. Тоді, в часи горбачовської Перебудови, картина сприймалася як маніфест, як заклик до перемін. Не на горі політичній, а в самому соціальному низу. То не було «чорнухою», хоча деким так і потрактовувалося. І так званого стьобу ще не було, себто іронічного, напівпрезирливого відсторонення від життєвого матеріалу (спостереження московського критика Сєргея Кудрявцева). Біль – був. Не всі знають, що фільм знімався на півдні України, у Жданові (нині Маріуполь), звідки  був родом режисер. Він стверджував навіть, що це – про його батьків, про сім’ю, де всі цінності перехамаркались, де все перекинулося догори дриґом і нізащо не хоче вкладатися наново. Де Віра не тільки ім’я героїні (Наталя Негода), а й категорія морального існування. Маленька віра – і суспільство у тривожній і мало не тотальній кризі.

Це фільм про занепад радянської цивілізації. Пригадується, як на одному з переглядів хтось запитав (режисера, здається): «А вам не соромно таке показувати?». Відповідь була вбивчо точною, як на мене: «А вам не соромно так жити?» Мабуть, не соромно, бо ж і через двадцять літ життя те саме.

Так ведеться до сьогодні. Картина Пічула жива – не тільки тому, що зроблена майстерно. Соціум зберігся, моральний кодекс той самий. Чи його відсутність. Покажіть «Маленьку Віру» на майданах – може тим, кого привезли погратися в «протестний електорат», не захочеться більше так жити? Не тільки на площі, перед телекамерами, а й у рутинному повсякденні.