12 травня у Гельсинкі пройшов фінал міжнародного пісенного конкурсу «Євробачення-2007» - однієї з найбільших подій європейського шоу-бізнесу. Перше місце здобула сербська співачка Марія Шеріфович, друге - українець Андрій Данилко (в образі Вєрки Сердючки), якого багато хто вважав фаворитом цьогорічного «Євробачення», третє – російська група «Серебро».

Інтерес українців до «Євробачення» особливо зріс після того, як у 2004 році переможницею стамбульського конкурсу стала наша співачка Руслана Лижичко. «Детектор медіа» вже не перший рік пильно стежить за «Євробаченням» і його українським виміром. Торік перебіг та результати конкурсу коментували Роман Горбик, Борис Бахтєєв,  Сергій Бедусенко та інші автори «ТК». Без сумніву, «врожай» думок і відгуків щодо цьогорічного «Євробачення» буде не меншим. Перші з них – Романа Горбика і Сергія Бедусенка – були опубліковані вчора; сьогодні ми пропонуємо вам ще один погляд - Сергія Грабовського. Ми публікуємо цей матеріал, нагадуючи, що редакція не завжди поділяє думку автора, і закликаємо читачів вступати в дискусію, писати листи та відгуки на форумі. 

Україна, в тому числі і так звана «свідома», поділилася на дві частини. Більша частина або просто висловлює свою любов до Сердючки /Данилка, або починає свої тексти зворотом: я, мовляв, не прихильник творчості Вєрки Сердючки, але треба визнати... Менша частина лає й далі В.С. або за виступи в стилістиці «остогидлого сільського тандему "весілля-поминки"» (це ті, хто вважає себе представниками високої російської культури), або за прямо протилежне – приниження свого, українського (це україномовна культуреліта).

Хоча, чесно кажучи, чого клясти дзеркало, якщо перекосило пику? А з іншого боку – чого це дзеркало підносити до небес, вихваляти і вшановувати за демонстрацію цієї пики?

Мудрий рокер Олег Скрипка не так давно в інтерв‘ю ВВС заявив: «Я до Сердючки нейтрально ставлюся. Просто Сердючка, як і Поплавський, викристалізовують цей малоросійський, хохляцький дух, який виколисувався вже кількасот років, щоб перетворити українців на таких смішних придуркуватих хохлів. Це не пародія».

Так, це справді не пародія, хоча і пародія також – але в межах певного, як зараз модно говорити, дискурсу. Це малоросійство як складова питомо української культури в її реальному, колоніальному і постколоніальному бутті. І якщо тут є жарт чи насмішка – то тільки в межах цієї культурної парадигми, котра не знає нічого іншого в українському бутті, ніж об‘єкт такого жарту чи пародіювання, оті сільські, точніше, колгоспно-приміські питі-перепиті «весілля-поминки».

Пам‘ятаєте, колись було на телебаченні таке собі «Шоу довгоносиків», де дотепно висміювалися, поміж іншим, внутрішня кухня медіа і багато-багато всього такого. От тільки одного персонажа не могло існувати у світі цього шоу, як і у світі сердючок й іншої малоросійщини, – рафінованого українського інтелігента. Смійтеся з нього, кепкуйте, так, як це ви вмієте робити щодо інтелігентів російських! Але – ні: інтелігентів у Малоросії не може бути за визначенням. Інтелігент може бути тільки російський, а хохли – навколо нього, максимум на рівні сержанта Петренка і провідниці Сердючки. Іншими словами, у ролі підтанцьовки та підспівування «великій» культурі. З іншого боку, малоросійська культура має й свою поезію, яку дуже влучно й саркастично описав колись УБН («український буржуазний націоналіст», за термінологією КДБ) Євген Маланюк, коли «саме ім`я "Україна" стало віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної і, остаточно, безформенної Аркадії, — де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...»

Так що Вєрка Сердючка не перша. І не остання в ряду представників /пародіювальників малоросійства в межах малоросійської ж парадигми. І що тут кивати на Данилка, якщо на політичне й культурне малоросійство тяжко хворіють легіони представників так званої української еліти, в тому числі й немале число професійних патріотів? Досить глянути на те, як у «Свободі слова» на ICTV ця публіка починає або підтанцьовувати російським гастролерам, або істерично відгавкуватися від них, замість розмови на рівних і, в разі потреби, нищівної іронії стосовно арій деяких «московських гостей»...

І от В.С. лупить по пиках і по сідницях цієї публіки, ставить перед цими сідницями дзеркало, в якому вони впізнають себе (чи не тому так казилася Наталія Вітренко на московському телебаченні?), а водночас заробляє гроші в турне по Росії, де тільки 15% нормальних людей (що однозначно зафіксував торік Левада-центр під час кризи у стосунках із Грузією: лише 15% російських громадян прямо виступили проти урядової політики, а більшість вважала, що треба «мочити» грузинів ще більше, ніж робить це влада, і взагалі – що вони не зовсім люди...). Маска зростається з обличчям, добра від добра не шукають, і взагалі – Сердючка, трипільські горщики плюс донецький порожняк під пиво «Сармат» – це наше всьо. Що і зафіксувало «Євробачення».

Вєрка Сердючка мусила завоювати високе місце, бо Андрій Данилко – людина таки талановита і працьовита.

Вєрка Сердючка не могла завоювати перше місце, бо для цього треба було зважитися вийти за межі малоросійства, на що Андрій Данилко органічно не здатен.

Вєрка Сердючка повинна була викликати нервову і хамську реакцію з боку російського «бомонду», бо ж «хахли» – це підтанцьовка, це сержанти, це апріорі щось другорядне.

Вєрка Сердючка не могла не сподобатися частині Європи, бо ця частина Європи побачила в малоросійстві пародію (і це таки є, об‘єктивно, поза суб‘єктивним бажанням В.С.!) на бундючне великоросійство.

Оте сакраментальне «Раша, ґуд бай», воно ж «лаша, тумбай», скандал і дискусія навколо цих, здавалося б, невинних слів (як в одному, так і в іншому варіанті) – чом би з того не скористатися? Чом би й справді не бути хитрим? Якби після скандалу у відбірковому турі, коли Данилко таки співав «ґуд бай», у нього вистачило послідовності і Сердючка і в Гельсінкі сказала Московії «до побачення», цілком імовірно, кількість голосів він би собі у Центрально-Східній Європі додав. Та й у Західній також. Десь по одиничці на країну, ну, а в Росії та Білорусі втратив би ще більше, але загалом виявився би у плюсі, і якби не чергова тяжка політична криза у Сербії, яка нагадала європейським домогосподаркам про існування такої країни якраз під час «Євробачення», то можна було б і виграти конкурс.

Але для того малоросу слід було перестати бути собою.

«Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм», – це теж діагноз Євгена Маланюка. Йдеться не про бій, у якому ти береш участь в якості сержанта чиєїсь армії, а про бойові дії, сплановані тобою на захист твоїх же інтересів. Як у цьому разі повівся Данилко, нам відомо: «Лаша тумбай... прочистіть вуха...». І що тепер, після зливи московського імперського хамства, констатувати – допомогла зігнута спина? Ну добре, Руслана їх дістала, так із нею все було зрозуміло – «западенка», «бандерівка», а тут якийсь представник «малоросійської культури» дозволяє собі зайняти вище місце, ніж наші профурсетки! (Вони ж панунці з групи «Серебро»; текст їхньої пісні та поведінка означених персон спонукає згадати це слово з російської літератури ХІХ століття). Але ж малоросійський дискурс забороняє навіть замірюватися на «старшого брата»...

Так що все-таки, мабуть, мали рацію ті, хто перекладав «лаша тумбай» як «скисле молоко».

Проте, зрештою, справді маємо те, що маємо. Малоросійська субкультура – це реальна складова культури української, яка справді формувалася століттями. Й інвективами тут не допоможеш. Просто треба вибудовувати нормальний структурований культурний простір, і тоді українські виконавці перестануть лякатися своєї здатності до перемоги.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників