Заголовний мотив минулого телевізійного тижня – зрада і зрадники. Про що б не говорили політики і журналісти, усе зводилося до цього. У зраді черпався й основний мотив для розпуску парламенту, яким почався тиждень нинішній. Президент виступив у ролі такого собі Тараса Бульби, який під завісу тижня розродився хрестоматійним «Я тебе породив, я тебе і вб’ю»...

«І вийшов померлий...»

Страсний тиждень попереду, містерійна сюжетика постає сама собою. То ж логічною виглядала заготовка Юлії Тимошенко на суботньому, 31 березня, мітингу опозиції – нагадування про Лазаря. Того самого, що тяжко захворів, а затим і помер. Чотири дні пролежав він у гробі, допоки не прийшов Ісус. А домовина знаходилася у печері, і камінь на ній налягав. Коли сестра небіжчика висловила сумнів, Месія мовив до неї: «Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, – славу Божу побачиш?». Опісля зняття каменя, «Ісус ізвів очі до неба й промовив: «Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть. Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене». І, промовивши це, Він скричав гучним голосом: «Лазарю, – вийди сюди!» І вийшов померлий, по руках і ногах обв’язаний пасами...».

Отже, показове чудо – задля ствердження образу Спасителя. Показовим був і той самий мітинг опозиції. Влада тільки підіграла, спробувавши відмінити сакральний Майдан Незалежності, – ні, чудеса творяться тут і тільки тут. У ролі Лазаря – сам український народ, котрий лежить на смертному одрі, уражений зрадою деяких провідників нації. Є великий сумнів у тому, що вдасться вилікуватися – принаймні, за допомогою «пророчих слів». А от і ні, не сумнівайтеся, не уподібнюйтесь сестрі Лазаревій. Вірте, оновлених вождів послано згори, – вірте, і диво станеться.

Мітинг, звісно, вибудовується як телевізійне обрядове дійство (не тільки 5 канал, а навіть Перший національний показують його у прямому ефірі суботнього вечора (Перший траслює і мітинг прихильників коаліції)) – адресатом тут є мільйони глядацьких очей. Напередодні зіграли увертюру – телекартинка була аж із самого Парижу, де Юлії Володимирівні вручили Орден Мужності. Це вам не хухри-мухри, це так французи поцінували – рідкісною нагородою, яку востаннє Папа Римський отримував. Чомусь не згадали француженку Жанну д’Арк, а воно б годилося. Натяк, утім, був – із уст Тимошенко пролунало: мене на Батьківщині багато хто не любить, чоловіки усе критикують, хоча (це пройшло підтекстом) самі ні на що не здатні. Отож, прапор в руки і на коня – з Божою поміччю.

Біле вбрання жриці свободи струменіло в ефір, яко символ чистоти, як заклик до очищення. А барабанний дріб кликав уперед. А запитання-заклики до народу (щоб увірував він, що послано її з високою місією) збурювали Майдан і дарували солодкоголосу риму з подіями дворічної давнини. І бачили ми, власне, навіть не цю чарівну жінку, таку схожу на образ самої України на височенному п’єдесталі навпроти, а Того, хто послав її до нас. Ну, самі розумієте... Об тім належить мовчати, про те належить лиш думати, піднімаючись у духовні високості.

На фоні пані Юлії вочевидь програвав В’ячеслав Кириленко. Ну, не артист для такого простору, майже епічного. Швидше, для камерного театру, інтимної бесіди з глядачами. Схожий на вчителя, молодого й відтак ще сором’язливого. Або ж попа-початківця, якому незручно вислуховувати інтимні зізнання дівчаток... Х-ха, зате Юрій Луценко – справжній трибун. Свято вірить у сказане ним самим, навіть не потрібні йому відсилання до сакральних текстів. Він сам – дорога, він сам – правда святая: тільки увіруйте, і вам воздасться. Щоправда, одного разу звів очі догори, на пагорби Печерські, до Президента, чиї вікна якраз навпроти. Наважся, отче! Бо ж ти (Юрій Віталійович перейшов на інтим) усе сумніваєшся, а не треба – містерійне дійство почалося і диво станеться. Тільки увіруй, тільки твердим будь у нашій спільній справі.

І вийшов співець, і вдарив у струни, і заспівав революційне й модернізоване «Сміло ми в бій підем...». Тільки у знаному дотеперішньому тексті було «И как один умрем В борьбе за это!». Колись, в часи горбачовської Перестройки, ліберальні циніки допитувались, що воно за «это»? Такого питання тут не виникає – за Україну належить покласти свої життя. Не вмерти (та ще «як один»), ні – «покласти». Потім вознесуться, потім воскреснуть: по-іншому не буває. А далі вже трійка апостолів свободи, її спасителів разом із громадою заспівали наш святий національний гімн. Миттєво викликавши з моїх грудей тяжкеє зітхання, а з очей сльози. Бо я справді люблю Україну, бо я справді люблю от сей небесно-золотий прапор. І таки, ніде правди діти, вірю в світле майбутнє...

Не знаю, як ви, читачу, а за режисуру і виконавську майстерність усієї суботньої містерії я ставлю п’ятірку з великим плюсом. Тільки Кириленку ще трохи підучитись, а так – здорово! І вже опісля такої вистави ніяково про щось і запитувати. Тим більше, що Юлія Володимирівна зізналася: було, усі потроху м’ясце із борщу тягали, так що він візьми й прокисни. Було, а тепер не буде. Наваримо нового борщу, тож усі на вибори, оберемо свіженьких і любих кухарів! Відтак не питайте, чи знову буду я торгувати місцями у бютівському списку, чи знову буду я з партією мільйонщиків в ігри грати – ви за потрібний нам закон голосуєте, а ми ваші законодавчі потреби обслужимо. І не вимагайте від мене прозорості щодо майна і грошових статків: подібні питання принижують високий духовний статус людини, що кладе життя задля народного благополуччя.

«В борьбе за это!»

Наскільки талановитою була вистава опозиціонерів, наскільки ж бездарною виглядала режисура мітингу 31 березня владної коаліції на Європейській площі. Дешевою опереткою відгонило на всеньку Україну (Перший національний і 5-й так само «наживо» демонстрували те дійство; і так само він був налаштований на сприймання мільйонами телеглядачів). У мене навіть виник легкий сумнів, чи ж насправді американці консультують «регіоналів» – надто вже по-совітськи виглядало. Хоча б у старанному (і фальшивому «донєльзя») відтворенні народного одобрямса. Тут тобі й жіночка простенька з Вінниці, тут тобі й гімнастка-чемпіонка, і високі мистці, «моральні авторитети». І, звісно, «просто авторитети» – буржуїни, а за сумісництвом політики, борці за народне щастя... Тільки останні – чомусь із сірими, нічим не просвітленими лицями. Особливо ж Адам Мартинюк, посмішивши увесь народ телевізійний обіцянкою й надалі «підвищувати тарифи». Своїм хлопським розумом я зрозумів так: комуніст видав сокровенні буржуйські плани щодо чергової обдиралівки. От се вже модерн: на мітингах радянського часу трудящі й партсекретарі крили останніми словами буржуйську контру, а нині так не скажеш, бо ж друзяки. Тому потаємним шифром до народу: стережіться, бо повбивають – «в борьбе за это». 

Ну, а Віктор Федорович на фоні етнографічного ансамблю, це вже вобше, це ульот. Умри, кращої картинки не вибудуєш. Отут американська рука почулася. Це ж так у них на виборах братаються з народом – корінним населенням у тому числі. Там – із індіанцями, тут – із українцями в аборигенському розцяцькованому вбранні. Це ж про який російський триколор говорила відьмакувата Юля, маючи на увазі облаштування от сього «заєдиного» зібрання? Аборигенам – аборигенове, це святе. Ще Катерина Друга схвалювала: поют і танцуют, молодця! А нічого болєє і нє нужно – попотєть, попєть і руки поднять, за єдіную і нєдєлімую...

Ну, попереджав же Тарас Чорновіл, просив: не треба змагатися з фахівцями, та ще й світового класу (телесеріал про Помаранчеву революцію всенький світ два місяці дивився, і не казав годі). І тоді було зрозуміло: перемогли талановитіші, інтелектуальніші, молодші зрештою. Ну не може самодіяльний театр із Краматорська конкурувати з Київською оперою і балетом – не може, й квит. Не може провінційний трагік на ймення Михайло Чечетов виставлятися на герць із столичною примадонною на ймення Юлія Тимошенко – неодмінно програє. Так воно й вийшло у четвер на програмі Анни Безулик «Я так думаю» («1+1», 28 березня). До речі, ведуча доволі жорстко тримала бійців у межах хроносу і топосу, та все ж артистизм пані Юлії виблискував усіма гранями на фоні неоковирних спроб Чечетова подати себе і свою партію як безкомпромісних борців за світлу народну будучину, за громадянські свободи. А ще – скомпрометувати суперницю, нагадавши скандальні подробиці минулого «газованої принцеси». Та ж Кучма талановитішим був – і той не впорався, а вже самодіяльні політики із грацією і профілем Арлекіно пенсійного віку й поготів (убивчі бокові плани тільки підкреслювали от сю трагікомедійну пластику ролі, яку – хотілося чи ні – зіграв штатний диригент «регіоналів»).

А ще б додати: не може читати мораль людина, у чомусь заплямована. Бо ж тільки спробував компромат накинути зверху, як йому нагадали власні зізнання в тому, що він, тодішній голова Держмайна, виконував завдання Кучми на предмет продажу задешево Криворіжсталі та інших об’єктів «своїм» людям. Треба ж було хоч якось відреагувати... Та чи відсутність суфлерської будки, чи низький акторський професіоналізм – одначе ж змовчав, а тим самим ствердив: ну, було. Тоді, даруйте, об чім мова? Допомагали розкрадати державне майно (посутньо так виглядає), а тепер когось у гріхах звинувачуєте? То красиво... І ще один нюанс спливає: шефа зрадив, колишнього президента. Тягатися зі славнозвісним євангельським персонажем він, ясна річ, не буде. Той уже за день опісля загибелі Христа відомо, що зробив із собою. А нинішні юди в телевізорі щодень «личиком хлопочут», мораль читають. Мабуть, узрівши глибину падіння, побачили і справжні висоти духа.

З отих висот Чечетов у фіналі телепрограми рушив до Тимошенко з простягнутою рукою. І отримав: «Невже ви думаєте, що я можу подати вам руку? Та ні за що!» Все: як боковий рефері надаю кінцевий рахунок – 10:1. Одне очко лише за непотиск руки. Пані Юлії треба було простягти, бодай один пальчик, у відповідь. Ручаюсь, Чечетов припав би до тілечка у поцілункові. Євангельська сюжетика випрозорилася б і мільйони глядачів видихнули: от воно як, от воно хто. Не сталося...

У неділю регіонального нардепа можна було побачити на «Майдані» у Данила Яневського (5 канал, 1 квітня). Лив єлей на Віктора Ющенка: ох він же й душка, ох і правильний чоловік. Мудрий, аж страшно. А буде ще мудріший, коли в регіональну дудку загелкоче... Тільки ж знову – не довчив Чечетов систему Станіславського, якось не вірилося у щирість казаного і сказаного. Та ще ж у пам’яті й діаметрально протилежні висловлювання Чечетова сотоварищі... А кажуть, система геніального російського театрального класика дуже популярна в Гамериці. Втім, коли талану немає, то ніяка система і ніякі заокеанські мудрагелі не допоможуть.

По чім театр?

Головний претендент на роль Юди, депутат БЮТ, що перейшов до коаліції, Олександр Ковтуненко так само постав перед ясні Тимошенкові очі – ну, він «так думає»: що не соромно, що можна з інтервалом у два дні заявляти абсолютно різні речі. При цьому з маніакальною наполегливістю криє останніми словами «комсомольців-пенсіонерів» (вони ж «маразматики»). Переходячи з каналу на канал і викликаючи острах – не тільки за моральний, а й психічний стан свого акторського причандалля. У «5 копійках» (5 канал, 31 березня) налякав самого Романа Чайку – горло нардепу-перебіжчику засклило і довго не міг зупинитися. Роль Юди усе ж непроста.

А ще не втомлюється розповідати, як прозрів. Сталося у четвер, хоча й не чистий, але ж... Дивився-дивився Ковтуненко, слухав одного «регіонала» – і раптом почув, що хочеться йому того чувака задушити. В натурі, так. І злякався. І сказав собі: годі. Вирішив засипати рови й окопи між ворогуючими силами. Об’єднувати Україну. Ну, зрадив – то й що? Мета – ось головне. Он журналісти («1+1», «ТСН. Підсумки», 1 квітня) аж до Єрусалима з’їздили, дослідили: Юда не зрадив, просто передав Христа ворожим силам. Бо вірив, що той явить чудо – звільниться од римлян сам і звільнить весь народ. Ця версія напевно що відома Ковтуненкові, оскільки він усе наполегливіше говорить про роль сучасних «римлян», чи то пак росіян, чи то пак ФСБ, які порозсаджували наших «комсомольців» під кожною лавкою. «Огнєм і мечем» буде він випалювати їх звідусіль, вогнем і мечем... І чекатиме від святої Юлії чудес – так, напевно.

Багато Ковтуненка на телевізії, не гидують ним канали. Тільки актор із нього того ж класу, що й означений вище Чечетов. Відгонить дешевою мелодрамою, а не «Гамлетом» чи євангельськими страстями. Такі артисти довго на сцені не затримуються – переходять в адміністратори, а чи в скарбничі. Саме воно, до речі. За однією з версій, Юда і був скарбником, відав витратами общини учнів Христа.

Загальний висновок простий. Активність телевізійного випроявлення двох полярних політичних сил минулого тижня остаточно переконала в тому, що маємо два «національних театри». Деякі відмінності є. Один, скажімо, російськомовний, артисти другого на сцені українською спілкуються. Коли на поклони виходять – кланяються у різні сторони світу: одні на схід, інші на захід (ну, звідки деньог чекають, туди поцілунки повітрям і надсилають). Репертуар теж трохи відрізняється – в одних більше на людей простих зорієнтовані, інші високі мистецькі технології використовують. На чолі одного Карабас, в іншому править Барабас (це опісля розділення сіамських близнюків сталося). Спільним є й нахил використовувати публіку для підтанцьовок. А для чого вона ще годиться, наша публіка? Як пояснив один із експертів – усі наші партії й громадські рухи фінансуються людьми багатими. Відтак в означені вище «телевізійні театри» квитки купувати не обов’язково – усе проплачено наперед. Тільки прийдіть – вам ще й яку копійчину кинуть. А коли на сцену вийде божественна зірка і скаже, що «не бачить ваших ручок», – ви їх підніміть. І в отакій позі дивіться шоу далі. Більше нічого не треба.

Таланти в кожного з театрів різні. В одних – блискучі актори, і режисура суперова. На сцені таке виробляють – ніде подібного не побачите. В інших трупа слабкувата, таланти самодіяльні, із самих себе зроблені. Режисура на рівні «ты вот здесь стой, падла, а ты из этих тряпочек вынырнешь...». Зате в них добре складається за кулісами – там «усьо схвачено» і «чотко». Там слово Карабаса – закон. А в іншого театру із закадровою дисциплінкою проблеми. Зійдуть зі сцени і зачинають чубитися. Навіть самому Барабасу дулі сукають. Тому при світлі виграють, а як тільки лампади погаснуть – тут їхнє знизу опиняється. Отакі таланти твої, Україно.

Чи не задорого даються нам от сі два «театральні колективи»? За квитки не платимо, це правда, тільки ж отам, у таємничому закулісні, робиться те, що перетворює нас на бідних і безправних, яким «фамілія Нікак». Належить зламати ту «четверту стіну», якою вони відгородилися від нас, і далі пильно відстежувати весь репертуар. Телевізійні камери – хороший інструмент задля такого спостереження. Одначе ж ненадійний. Будь-якої миті можуть поламати й викинути. Справа не в техніці, справа в нас. Робімо висновки.

Сміх без причини... І сльози

Першого квітня – день Дурня, який у нас чомусь перетворили на День сміху. Зі сміху люди бувають, це правда. А от що виходить із дурня? Його в нас валяють («Никто твоего дурака не валяет», – як у відомому анекдоті про Брежнєва), «корчать із себе» і т. п. В Росії дурень, поруч із поганими дорогами, взагалі входить у першу «двійку» національних проблем. А у нас?

«Гумор по-українськи – який він?» – на таке питання спробували відповісти автори програми «Ваш вихід» (Перший національний, 1 квітня). Ведуча Наталя Розинська запросила до участі у передачі відомих гумористів, акторів, педагогів Київського коледжу естрадного та циркового мистецтва... Наче все грамотно зроблено, продумано, одначе по суті справи розмова так і не відбулася. Чому?

Формат програми у чомусь подібний до російської «Пусть говорят» із Андрєєм Малаховим. Так само береться якась засаднича соціальна проблема і обговорюється з фахівцями, політиками, персонажами якихось реальних соціальних конфліктів. І все це об’єднується вибухово-термоядерним ведучим. Аж надто вибуховим – до втомливості. Та ще надокучливі аплодисменти аудиторії, що супроводжують мало не кожен «чих». Одначе треба визнати: у кращих програмах Малахова є інтрига, цікаві суперечки, є драматичні, з детективними наворотами, життєві долі.

Натомість Розинська виконувала, швидше, технічну функцію, демонструючи відстороненість від дії. А нові персонажі майже нічого нового не вносили в розмову. Складалося враження, що їхнє входження взагалі покладалося на імпровізацію (щось та скаже). Не випадково щоразу звучало прохання «підсунутись», аби новоприбулець знайшов собі місцинку. Млявість ведучої позначалася на градусі розмови – в ній просто не вистачало драйву, який у подібних програмах є обов’язковим. Та й чисто мовне оформлення «пасів» Розинської («В кого є думки?», чи «Я вам дякую за ваш вислів»), її прив’язаність до шпаргалки посилювали враження силуваності, неточності у формулюваннях самої проблеми. З чого почали, тим і закінчили: українці – люди з гумором, люблять і вміють сміятися над собою... Головна причина неуспіху програми, на мій погляд, у тому, що в ній не простежувалася драматургія думки. А вона закладається на рівні сценарію, який не може зводитися до запису технологічного ланцюжка дій.

А от програма Олени Галети «По зустрічній смузі. Борис Остахнович» («Культура», 1 квітня) познайомила глядачів не просто з легендарним директором студії «Київнаукфільм» (Остахнович очолював її від середини 60-х і до кінця 80-х), яка була однією з кращих у тодішньому світовому, без найменших перебільшень, науково-популярному кіно (фільми Фелікса Соболєва, Валерія Підпалого, Тимура Золоєва та інших). Було зроблено спробу, і доволі успішну, оповісти про нищення цілого шару вітчизняної культури. Причин того не торкалися – ні герої програми (сам Остахнович, Золоєв, Давид Черкаський, Михайло Юдін, Георгій Давиденко), ні її автор. Зате вдалося піймати нерв сприйняття такого явища... Загинула студія – і разом із нею у сивочолих поважних чоловіків втратився, значною мірою, сенс життя. Режисер Давиденко не може стримати сліз: бував у наймоторошніших ситуаціях і не боявся, а «вот это пережить невозможно – смерть твоей родины». Й хіба не так – батьківщина не є чимось абстрактним, для цих людей та кіностудія і була втіленням найріднішого і найсокровеннішого. А її фактично знищили, причому якихось раціональних пояснень не існує. Може тому, що погано ми, кінематографісти, її захищали?

P.S. 1 квітня, окрім усього, ще й день народження Миколи Гоголя. Такої днини обов’язково перечитую щось із творів класика. Цього разу «Выбранные места из переписки с друзьями», книгу, що побачила світ рівно 160 років тому (у 1847-му). Маленький фрагмент звідти – спеціально для політиків на кшталт Юлії Тимошенко, які вважають, що можна радикально змінити систему, помінявши не тільки ліжка, а й персонал відомого всім закладу. Що варто поміняти поганого політика на хорошого, і далі вже все буде як по маслу...

От не читають класиків, і виходить те, що виходить. Скажімо, із гаслом «Злодій мусить сидіти в тюрмі». Ніби хороший намір, одначе... «Вы очень хорошо знаете, что приставить нового чиновника для того, чтобы ограничить прежнего в его воровстве, значит сделать двух воров на место одного. Да и вообще система ограничения – самая мелочная система. Человека нельзя ограничить человеком; на следующий год окажется надобность ограничить и того, который будет приставлен для ограничения, и тогда ограничениям не будет конца. Это пустая и жалкая система, подобно всем другим системам отрицательным, могла образоваться только в государствах колониальных, которые составились из народа всякого сброда, не имеющего национальной целизны и духа народного, где неизвестны ни самоотвержение, ни благородство, а только одним корыстные личные выгоды...».

Висновок простий. Не тільки в правителях справа. Допоки моральний стан суспільства буде таким, яким він є на сьогодні, допоки злодію чи зраднику будуть подавати руку й обирати до вищого законодавчого органу, допоки влада напозір буде однією, а для власного вжитку іншою – все буде таким, яким воно є. Зміни не трапляються «вже сьогодні», чудеса шукайте в книжках, але не в житті. В житті – рутинна тяжка праця по переробці себе самого. Не переробите себе – вас переробить хтось інший. І не факт, що вам сподобається.