Дискусія щодо участі Андрія Данилка (Вєрки Сердючки) у пісенному конкурсі «Євробачення» триває. Свою думку з цього приводу вже висловили головний редактор журналу «Детектор медіа» Євген Мінко, незалежний телевізійний оглядач Олександр Зирін та постійний автор «ТК» Володимир Килинич. Цього разу своїм поглядом із читачами «ТК» ділиться Роман Горбик.

Майбутня участь Вєрки Сердючки у «Євробаченні-2007», спричинивши широку чи ні, але вельми гостру дискусію, змушує замислитися над значно вагомішими і серйознішими питаннями – над специфікою масової культури і її місцем у сучасному суспільстві.

Що варто зробити одразу – це відокремити розмову про наслідки і значення перемоги Вєрки Сердючки у національному відбірковому конкурсі від розмови про те, в який спосіб цю перемогу було здобуто. Цілком очевидно, що гіперактивна участь продюсованих Юрієм Нікітіним виконавців у конкурсі, непрозора процедура обох голосувань – глядачів та журі – підводять до закономірної думки про не дуже чесну природу Серодюччиної перемоги. Однак є три «але». Перше: в країні, де крадуть буквально всі, якось не випадає всує нарікать на Бога. Друге: якщо все-таки чесні люди в цій країні є, їм варто бути чесними до всіх, і визнати, що майже так само нечесно (ба більше – навіть ще нечесніше, без ілюзії глядацького вибору!) на «Євробачення» потрапила, наприклад, Руслана. З цього приводу варто було б переглянути результати конкурсу в Стамбулі. Можливо, навіть переграти його. Третє: хай там яку злочинну перемогу було здобуто 9 березня, це ніяк не повинно впливати на нашу оцінку Вєрки Сердючки як естетичної практики. Був же Жан Жене клептоманом, гомосексуалістом і рецидивістом, однак від цього його не перестають вважати генієм, тимчасом як богомільний праведник Панас Мирний мирно припадає пилюкою в шкільних хрестоматіях.

Йдемо далі. Пісенний конкурс «Євробачення», безперечно, належить до царини масової, популярної, а не академічної, інтелектуальної – чи як ми її ще назвемо – культури. До тієї ж сфери належить і Вєрка Сердючка. Багато хто цілком серйозно вважає, що сенс «Євробачення» лежить десь в інший площині, аніж заробляння грошей для EBU. Несамохіть згадується оповідання Пєлєвіна, де серед різних версій того, чим була загадкова «зброя відплати», так і не використана німцями у Другій світовій війні, є й така: надпотужні програвачі, через які мали транслюватися спеціально написані марші, прослухавши які, ворожі вояки збожеволіли б від величі німецького духу. Приблизно таке місце відводять «Євробаченню» численні оборонці «духовності». Кожен виступ українського виконавця, кожна секунда цього виступу – це наша таємна зброя відплати, наша помста світові, який, бачте, не хоче визнавати за нами належного нам місця. Тому й вимоги до пісні мають бути відповідні. Щоб глядачі збожеволіли від величі українського духу і побігли під штаб-квартиру Єврокомісії на рю де ля Луа 200, у Брюсселі вимагати негайного перегляду європейської ostpolitik.

Принаймні нерозумним виглядає вимагати від шоу-бізнесу вирішувати якісь інші завдання окрім завдань шоу і бізнесу. Отож, якщо ми маємо добряче видовище, яке заробляє гарні гроші, то в системі шоу-бізнесової ієрархії воно має цілковите право на існування й навіть більше – на участь у «Євробаченні» від імені України, і кого хвилює, що за глибиною й виразністю воно ніколи не досягне рівня сцени Ізольдиної смерті з ваґнерівських «Трістана та Ізольди»? Тільки не треба забувати, що окрім шоу-бізнесової ієрархії вартостей існують ще й інші, однак намагатися їх застосувати в сфері таки шоу-бізнесу – все одно, що доводити непотрібність існування бікіні за допомогою бінома Ньютона.

Інша річ – наскільки те, що продемонструвала Вєрка Сердючка 9 березня, відповідає сучасним вимогам «Євробачення», як вони склалися рік тому? Ось тут уже починаються питання. Не буду нічого писати про одверто нецікаві виступи практично всіх її конкурентів. Але й сама Вєрка, з таким номером, має не дуже багато шансів на остаточну перемогу. Безперечно – запам’ятається. Але перемога може залишитися недосяжною. Адже її виступ виглядав слабше, ніж її ж пересічні виступи.

Згадаймо торішній виступ «Лорді». Щиро кажучи, рівень шоу був набагато вищий. У Вєрки, не кажучи вже про костюми (нічого архіоригінального і небаченого досі не було), кульгала на всі кінцівки і хореографія (одноманітні звивання іхтіандрів у пілотках – чесно, заслабко), і динаміка подій на сцені. Торік у фінів горіло все – гітари, сцена. У вокаліста з-за спини розкривалися величезні крила. Сердючка ж просто тупцяла, та й годі. Проте, можливо, так було й задумано.

Адже може виявитися, що для самого Андрія Данилка участь у «Євробаченні» – лише експеримент, перевірка конкурсу на міцність. Торік «Лорді» теж провели схожу перевірку: чи можна виграти «Євробачення» провокацією? Виявилося, так. Цього разу перевірка ще фундаментальніша: чи можна виграти «Євробачення» без пісні і без шоу як таких? Я цілком можу помилятися, однак мені здається, що певні межі того, як далеко здатне зайти «Євробачення», все-таки є. І самого тільки образу, навіть з усіма кічевими і кемповими конотаціями, буде замало.

До того ж, що зрозуміють із цього образу європейці? Дуже мало; хоч дещо вони, поза сумнівом, зрозуміють і витлумачать по-своєму. Але зовсім їх не зачепить суржик, зважаючи на досить приблизні уявлення про Україну і Росію у більшості глядачів шоу. Дуже важливий пародійний пласт теж залишиться поза розумінням, адже багато в чому популярність і успіх Данилкового образу обумовлено саме гротескним копіюванням стилю поводження більшості персонажів російської поп-культури, з їх високими амбіціями і переконаністю у власній винятковості, і в той самий час – провінційністю, несмаком і недостатньою мовною компетенцією.

Разом із тим, поки ще невідомий остаточний склад учасників, годі робити якісь прогнози. Єдине, чим можна ризикнути, це відгадати представника України на «Євробаченні-2008», хоч би де воно мало місце. Пропоную кандидатуру Михайла Михайловича Поплавського цілком серйозно. А що? Йому теж, фігурально кажучи, є що показати. А європейцям буде що послухати, подивитися і подивуватися. Бо такого вони – оце вже точно – ще зроду не бачили.