Про телевізійну зірку нової України Вєрку Сердючку вже написано томи і відзнято й оцифровано сотні тисяч кілометрів плівки. Про неї не сперечався лише гранично лінивий. Відтак в тому, що саме вона буде представляти певну частину держави на досить посередньому та галасливо-примхливому конкурсі «Євробачення», немає нічого дивного або несподіваного. Та і представляти вона там нікого не буде, крім самої себе. Вона просто вимушено скористається назвою своєї країни, а тому ставити її поруч із Україною не слід. Це – цілком різні речі. А перемога її у перевагах українських телеглядачів – ще одне свідчення торжества нашої національної самоіронії над міжнародним та загальноприйнятим здоровим глуздом. Нарешті ми постанемо перед Європою такими, якими є насправді, а не такими, якими нас снять вразливі європейці після вилизаних спічрайтерами закордонних промов Віктора Ющенка чи Віктора Януковича. І хай європейці потім здогадуються, хто ми: чи то хлопчики, чи то дівчатка. Власне, в образі самої Сердючки сховано глибинний сенс нашого світосприйняття. Ми – глибинно подвійні. Одні – для себе, інші – для інших. Тому любити нас – річ марна, а навіть і небезпечна. Нас треба лише жаліти.

Коли 9 березня поточного року остаточно стало відомо, хто все ж таки переміг, подумалося, а чи могла Вєрка Сердючка перемогти, скажімо, в Росії? Ну, чим ми від них відрізняємося? Та нічим, тому вони цю Вєрку й люблять.

Щасливі власники кабельного чи супутникового телебачення нашої високотехнологічної (в окремих місцях) країни мають таку ж щасливу нагоду відкрито дивитися телебачення сусідньої держави, Росії, і порівнювати. Щоденно порівнювати. Одразу зазначимо – не можна говорити про те, що ми в чомусь серйозно програємо. Радше навіть навпаки.

Високопрофесійні й однаково підтягнуті російські телеведучі, причому мужчини, – в чомусь сильно нагадують Володимира Путіна в епоху його недавнього оперативного минулого, – виважені, спокійні й у чомусь загадкові, а жінки та дівчата на телеекрані схожі на самих себе – гранично розкуті, по-справжньому сексуальні й блискучі. Без Вєркиних брязкіток та бантиків. Російські телеканали (принаймні, головні, – ОРТ, REN-TV, «РТР-Планета», НТВ) – вочевидь, американізовані, з родимими плямами телебачення радянського стилю. Вони рідко коли дозволяють собі якусь ідеологічну слабинку чи політичне панібратство. А тому, здається, Вєрка Сердючка на російському телебаченні – хохляцька екзотика, експонат того, як не має бути в Росії. А якщо йти далі, то наше телебачення – це і є одна велика Сердючка, навіть у порівнянні з російським, таким, яке воно є нині.

Не можна сказати, що у нас немає телевізійних профі. Вони є, їх чимало, і вони відомі. Ми просто така країна і маємо таке «купейне» телебачення (у 90-х роках популярності Вєрці Сердючці надало ведення проекту «1+1» «СВ-шоу». – «ТК»). Принаймні, на деяких телеканалах. У піснях Вєрки Сердючки, написаних подвійною мовою, яка іменується суворими охоронцями національної філологічної доктрини суржиком, захована естетично здичавіла за останні роки справжня душа нашого народу. В них втілилося багатовікове прагнення вітчизняного люду до європейського, а потім і світового визнання за будь-яку ціну. Прагнення «вийти з купе». В цьому, власне, і полягає новий метод нашого новітнього мистецтва, в тому числі і телевізійного, – капіталістичний реалізм, який прийшов на зміну затурканому й забутому тепер соцреалізму. Причому, ні те, ні інше, цілком очевидно, до справжнього мистецтва жодного стосунку не має. А враховуючи те, що й сам конкурс «Євробачення» – це не мистецтво, потрапляємо ми із нашою суржиково-псевдосиліконовою Вєркою в саме «яблучко». На відміну від братів-росіян. Так що, дійсно, «ґудбай, Раша!».

До цієї пори загальновизнана європейська думка про українців буде вдало доповнена простуватою хуторянською безкінечною та розвеселою тупістю образу всенародної провідниці. Свіжий та несподіваний сексуальний натяк сценічного образу Сердючки – гіпертрофовані верблюдоподібні груди, повна відсутність талії та необов’язкова стрункість прискіпливо епільованих ніг у простих капронових панчохах, додають необхідну новизну найсокровеннішим інтимним фантазіям балуваних бюргерів. Найбільш сексуально знедолені верстви старого континенту знайдуть в образі вічної грайливої любові Вєрки елементи дитячої забави у «доньки-матері», цілком задовольнять біля телеекранів власні комплекси, в тому числі і так званий едипів. Вєрка вдало впишеться у модний нині в Європі легкий наліт молодіжної грайливої транссексуальності та еротичної всеїдності. Шоу, як зазначав один також нетрадиційний, проте чесний артист, – повинно продовжуватися.

Найцікавіше те, що Сердючка цілком може перемогти. Там, у Європі, люблять наднаціональних напівідіотів. Їх там жаліють. Більше, ніж голодних, сірих та безталанних. Більше, ніж тих, що прагнуть незалежності, але невмілих.

Звісно, «під Вєрку» нам грошей не дадуть. Навіть і на розвиток телебачення. Проте жаліти почнуть більше.

Тож міцніше тріснемо нашою Сердючкою по ситому європейському благополуччю! Тріснемо з усієї сили, як дверима вагонного купе, що заклинили.

Може, хоча б це допоможе…

Володимир Килинич, для «Детектор медіа»