В опублікованій у ЗМІ телепрограмі Першого національного минулого тижня на 9 березня не значилося жодної передачі з нагоди дня народження Тараса Шевченка. Були футбол (наше все, без питань) і фігурне катання, театр Михайла Поплавського і народний блокбастер «Спотикач-2». І, звісно ж, «Євробачення». Шевченка поруч не стояло. Перше, що спадало на думку, – це просування в життя ідей нашого кормчого віце-прем’єра щодо подальшої усушки «узкого круга» патріотичних інтелектуалів, яким належить знати своє місце...

«І тебе загнали, мій друже єдиний...»

Отже, інтрига – уперше в новітній історії національного пророка виставляли за межі телеекрана, лишаючи йому периферійний канал «Культура». І, кажучи одверто, це було би логічно. Бо коли той самий стратегічний віце-прем’єр проголосив, що, «очевидно, современное украинское государство – во многом историческая случайность» («Экономические известия», 2006, № 210), то належало випхати батька Тараса кудись подалі. Бо, по-перше, він так само є «случайностью» – виперся із кріпаків на саму гору. А по-друге, ця теза поганенько кореспондує з іншим епохальним мислеобразом Дмитра Табачника – про те, що «близость с русскими все время существования СССР и Российской империи позволяла украинцам в полной мере ощущать себя успешной и значимой частью имперского народа» (там само). Шевченко – «не ощущал», за що, як відомо, тією імперією й був покараний.

Не те виходить за Табачником: куди не кинь, з якого боку не глянь – звідусіль прозирає «имперскость украинского народного сознания». Якого просто нудить від усього українського, «от вышиванки и шаровар», від усіх тих «этнографических особенностей отдельного, маленького, культурно и исторически чужого ему региона» (Галичина мається на увазі, та по суті йдеться про власне Україну як таку, чиїм символом і був завжди негаличанин Тарас Шевченко). Бо народному «имперскому сознанию» Україна по барабану. Так добре йому жилося в тій імперії, коли «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», що опісля того увесь цей «дємократіческій бардак внушаєт омєрзєніє» (це вже не з Табачника).

Відтак, телепрограма на 9 березня логічно продовжувала стратегію переможної коаліції, міняючи Шевченка на Поплавського і народний блокбастер. Природу цієї заміни в чомусь пояснив новий російський фільм «Парк советского периода», показаний Першим російським каналом недільного вечора (11 березня). Герой картини Юлія Гусмана, телевізійник Зімін (Алєксандр Лазарєв-молодший), втрапляє у заповідник, де збережено коди імперії. Трохи змодернізовані, правда, бо замість Тарасового кожуха надівають футболку «Мілана» і промовляють «как бы» від Андрія Шевченка. От тільки «народное имперское сознание» виявляється чистісіньким тобі костюмованим карнавалом. Українцями, скажімо, тут наряджаються – у ті самі вишиванки. Себто українськість є чимось зовнішнім, «костюмним проектом». За відомою формулою недавніх часів: зміст має бути інтернаціональним, а форма – національною.

Михайло Поплавський і Вєрка Сердючка, чи то пак Андрій Данилко, цю форму несуть далі. Й «народному сознанію» вони близькі – не дарма ж Сердючку саме воно посунуло на подіум «Євробачення» (у той самий Шевченків березневий день Перший національний проводив пісенний фінальний конкурс зі всенародним голосуванням). Бо це в руслі такої собі карнавальної агресії, коли маска, костюм доводяться до гротескового максимуму (одяг жіночий – тіло чоловіче; одяг український – тіло імперське; виходить, теорія Табачника підтверджується практикою). В підсумкові Україну представлятиме персонаж, який на вигляд нічим не відрізняється від городнього опудала...

І це правильно, пояснили нам грамотні люди. Бо «Євробачення» фактично є конкурсом образів, масок, шоу. Так у Європі, а це, самі розумієте, святе. Шевченко про те знав. Бо ж написав: «Німець скаже: «Ви моголи» / «Моголи! моголи!» / Золотого Тамерлана онучата голі». Так що тепер зачекаємо до травня: коли у Європі, на телевізійному референдумі, затвердять Сердюччину маску – значить, так тому й бути, значить, опудала. Три роки тому проштемпелювали Русланині «дикі танці», одначе там була інша складова. До речі, за походженням з отого самого «исторически чужого» українському народові регіону, Карпат. А ще телевізійна картинка багато що увібрала в себе з кінокультури, явища, яке незрідка називають Українським поетичним кіно («Тіні забутих предків» та суголосні цьому творові фільми).

Воно, те явище, базувалося на обрядовій, карнавального штибу культурі. Коли говорити серйозно, образ Сердючки звідтам так само. Тільки це з Полтавщини, «исторически близкого» регіону. Від Сорочинського ярмарку, «Енеїди» Котляревського – і далі, до Остапа Вишні, до Юрія Тимошенка і Юхима Березіна (Тарапуньки і Штепселя). Чимало говорилося й писалося про карнавальне коріння Помаранчевої революції, що випрозорилось у телевізійній картинці. Так що закономірність тут є: на європейський подіум ми делегуємо карнавальні за природою образи, чи то пак телевізійні кадри. Три роки тому з одного регіону, нині – з іншого.

А Тарас Шевченко, він не з «регіонів», і не з «нашої / не нашої» України. Він є символом цілої нації. Що ж до програмування Першого національного, то насправді Кобзар усе ж з’явився там 9 березня – у вигляді поетичних відеокліпів. «Обнімітесь, брати мої...» – кліпав-підморгував час від часу Шевченко з телеекрана. А потому в новинах ми побачили державну челядь, яка посунула до Шевченкового пам’ятника. Двома колонами: спершу президентською, потім урядово-коаліційною. Ба, обом колонам виявився не чужим гуманітарний віце-прем’єр – світився урочистим ликом. Будь моя воля, освятив би ті картинки закадровим словом Поета: «... Оглухли, не чують; / Кайданами міняються, / Правдою торгують. / І Господа зневажають...»

До Шевченкового пам’ятника було не протовпитись – мало не увесь спектр політичних інвалідів пришкандибав. Навіть Наталя Вітренко не посоромилася пришмандьоритись, аби поцвенькати малоросійською і вибатькувати «бандер». Обслужила свої політичні потреби... Й ніхто з телевізійників не наважився сказати, що про всіх них Шевченко вже висловився – й не раз. Пророк – він і є Пророк. «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам» ще в грудні 1845 року написав він «дружнєє посланіє». І всіх, ну буквально всіх «вирахував». Я би радив на якомусь із каналів дібрати хроніку «політи-кумного» життя й проілюструвати закадровим текстом із «Кобзаря».

Скажімо, таким: «Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу, / Та й більш нічого. Кричите, / Що Бог создав вас не на те, / Щоб ви неправді поклонились!.. / І хилитесь, як і хилились! / І знову шкуру дерете / З братів незрящих, гречкосіїв...». Пізнали сонцеликих наших, патріотичних і правдолюбних, з мільйонними статками в іноземній валюті і в іноземних банках, з діточками, так само патріотично «припаркованими» в західних коледжах, фірмах і фірмочках?

Або ж і зовсім щось незручне про наших професійних патріотів, котрі славлять вітчизняну історію, ту «поему вольного народа!». Хоч насправді – «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття – ваші пани, / Ясновельможнії гетьмани. /Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни! / Що добре ходите в ярмі, / Ще лучче, як батьки ходили». До речі, трансляція (Перший національний, 9 березня) урочистого концерту з нагоди поетового дня народження якраз й ілюструвала оте «чванство» історією, від якого Шевченка нудило.

Дісталося й «патріотам», що забезпечують історично близькі імперському «народному сознанію» інтереси «сопредєльних» держав. Тим, що охоче грають роль сучасної «грязі Москви», рівно як і «вашингтонського сміття», яке прийшло на зміну варшавському. Отак би й нам читати історію України – «щоб не сонним снились / Всі неправди, щоб розкрились / Високі могили / Перед вашими очима». «Щоб не сонним снились» – це звернення і до провідників телебачення: не заколисуйте народ, бо гріх великий на душу приймаєте.

Хітом тієї ж березневої теледнини на Першому національному стало вручення Шевченківської премії. Довелося посунути не когось – самого Михайла Поплавського з його театром. Святотатство нечуване, а сталося. Шевченкове усе ж зверху виявилося – напевне, що тимчасово. Довелося транслювати церемонію з Національного театру опери й балету. Президент України виголосив промову і вручив саму премію свіженьким лауреатам. Премію, яка викликає чимало питань у суспільстві. До честі телебачення, воно не обійшло ті гострі кути. Скажімо, напередодні на 5 каналі (8 березня) в компанії з Романом Чайкою ми побачили голову Шевченківського комітету Романа Лубківського та номінанта Андрія Середу (лідера гурту «Кому вниз»). Ставилися незручні запитання. Головним із них було таке: чи не надто архаїчно виглядає нині головна державна премія, чи не надто вузьким є спектр явищ культури, охоплений нею?

Лубківський, природно, намагався захистити преміальний імідж. Одначе ж правда, яку підтвердив і рік нинішній, – те, що премію незрідка присуджують митцям, про яких абсолютній більшості нічого не відомо. Анекдот: деякі тележурналісти навіть не могли вимовити прізвище одного з лауреатів. І ще критерії... До прикладу, Лубківський, виступаючи в опері, сказав (не буквально – по суті), що премію Дмитру Стусові присудили за... заслуги батька, знаменитого поета Василя Стуса. Я вірю, що книга Дмитра заслуговує на високу відзнаку – то треба так і сказати: про книгу, про її видатний рівень. Натомість сказалося те, що, напевно ж, трималося в голові. І це катастрофічно, це видає звичку розподіляти премію межи «своїх». Ну, а присудження Шевченківської одразу трьом художникам – це як пояснити?

Не м’ячиком єдиним

Я сам колись, на початку 90-х, був членом того самого Шевченківського комітету. Не раз наполягав на тому, що ця премія є чимось на кшталт Нобелівської – тільки в національних вимірах. Відтак, її не можуть отримувати в масовому порядку. Два, максимум три митці щороку. Одначе, старші товариші мене поправили: багатьох за совітів зобидили, треба компенсувати. Й сипнули, як курям просо – десятками. І мертвим, і живим... Отоді й «опустили» премію. Пізніше був я у складі комітету іншої державної нагороди – Довженківської. І вийшов із нього після цинічного розподілу її найслабшому, але найбільш нахрапистому номінантові. До речі, ви чули щось про ту Довженківську? Тихо й мирно розподіляється й до сьогодні. Вже навіть і на публіку не виставляють претендентів – навіщо воно: громаді – громадове, Зевсу – Зевсове. Гурток «умілі руки» називається.

І хіба ж тільки про премії мова? Йдеться про критерії відбору взагалі. Комерційні канали хай вирішують самі, а от щодо телеканалів, які фінансуються (бодай і недостатньо) з державного бюджету... Ось у неділю зайшов я на Перший національний подивитися, як грають команди «Металург» (Донецьк) і ФК «Харків» (11 березня). Хвилин зо двадцять оторопіло спостерігав за тим, як гравці ледачкувато перекидаються м’ячиком. Котрий, до речі, якось не дуже тримався їхніх ніг. Це називається дворовий футбол, хоча половина гравців куповані за кордоном, укупі з «металургійним» тренером. На трибунах порожньо, вітер посвистує... Поясніть мені, будь ласка, навіщо витрачати мало не дві години телевізійного часу, аби демонструвати от сю «дворовість»? Для українських фільмів, скажімо, чи якихось культурологічних програм місця й часу немає. Для самодіяльних перекидувань м’ячиком – скільки завгодно. При тому, що матчі київського «Динамо» і «Шахтаря» куплені іншими каналами... Це значить, що ми, платники податків, сплачуємо показ аматорських матчів, на які не ходять навіть болільники тих міст, де вони відбувається. І що ж, я не маю права голосу, аби вплинути на отаке «програмування»?

І ще про футбол. Доволі фахова програма «Футбольний уїк-енд» (канал «Україна», 11 березня) останнім часом все частіше обслуговує потреби свого власника і завзято «мочить» репутацію київського «Динамо». Я не є симпатиком Григорія Суркіса, одначе, як казав гоголівський Городничий, «зачем же стулья ломать?» Ведучий програми Олександр Денисов і так і сяк показував фрагменти матчів «Динамо» із запорізьким «Металургом» і «Крив басом» (під гаслом «что хотят, то и делают»), але я не побачив жодної суддівської помилки. М’яч таки втрапив у руку захисника «металургів» (хоча гра була незумисною, це правда), другий гол забили чисто, а футболіст «Крив басу» впав у штрафному майданчику за власним бажанням – з якої точки не дивись. Я розумію проблеми Денисова, якому дано команду «ату його», але він серйозно підриває свою репутацію. Чи гроші таки не пахнуть?

Заглянемо ще раз на Перший національний, подивимось український блокбастер «Спотикач-2» (9 березня). Не знаю, як вони спотикалися першого разу, а другий виконано в режимі такого собі народного кічу. За принципом «село – воно і є село», хохли – вони і є хохлами: «поют сєбє да старий тєлєвізор смотрят. Що смотрят? Дак ето... Тарапуньку там, Штепселя і тому подобноє». І в тій самій стилістиці розігрують сценки з нібито сучасного життя. Так, начебто час застиг і надворі все ще початок 60-х минулого століття... Треба розуміти, що адресатом тут є сільські бабусі у віці від 75-ти років. А що, і їхні потреби належить задовольняти. Не тільки ж для Рината Ахметова робити програми.

І ще про «вільні» й «невільні» зони телетрансляцій. На нашому телебаченні – чи не рекордні (у світових вимірах) рекламні порожнини. Ви дивитесь фільм, а тут бац – реклама. Ну, звична річ, ви так само звично перемикаєтесь на інший канал. Раз по раз вертаєтесь – ніц, усе ще триває показ рекламностей вперемішку з анонсами майбутніх програм і показів фільмів. Іноді та павза затягується до 14-15 хвилин (останній приклад – показ на НТН фільму «Бережіть жінок», 11 березня; отак вони бережуть жіночі нерви). Хтось би пояснив мені це ноу-хау. Такого я ніде не бачив, з Росією включно. І яка тут рація? Адже глядач вилітає на інший канал і назад може не повернутися. Чи плювати вони хотіли на того глядача?

І – пов’язане з тим хронічне недотримання часу перегляду, вказаного в програмі. Нормальним є запізнення на 10 і більше хвилин. Чи не пора Нацраді з питань телебачення запропонувати зміни до відповідних законів та регламентних актів, які примусили б телеканали поважати глядачів? А поки що патентоване хамство минається безкарно.

Танці з мільйонерами

Регламентував би я і загальну тривалість кінопоказів. Бо ж деякі телеканали перетворилися на кінобудки, що справно чи не дуже показують фільми (при тому куплені, а не власного виробництва). Коли у власників каналу немає коштів на продукування чогось оригінального, то чи не краще передати його в інші руки? Скажімо, половина часу (цю квоту можна диференціювати, поставивши в залежність від різних умов) має бути віддана своєму продукту. Навіщо мені крутять російські фільми – при бажанні я можу їх дивитися на питомих каналах північного сусіди. Чи, зрештою, придбати на DVD-дисках. Техніка розвивається стрімко, і за пару років мені взагалі не будуть потрібні канали, що катають чуже.

Святкової днини 8 березня «Студія «1+1» порадувала глядачів фільмом Української медійної групи (УМГ) «На вас чекає кохання...» досвідченого режисера Андрія Праченка. Вітчизняний продукт, що й підкреслено україномовними титрами. Хоча не дуже розумію, навіщо цей «мухляж» – адже стрічка цілком російськомовна, з російськими акторами. Так нехай і титри будуть відповідними. Але ж ні...

Далі починається сам фільм, і вже за кілька хвилин я впізнаю доволі знайому стрічку. Ну так, «Не родись красивой» – жіноча контора, жіночі клопоти й мета вискочити із колготок кудись у світле майбуття. Ага, міркую собі, продюсерський хід (не режисерський, звісно) – приманити мене знайомим «пшоном», щоби я почав клювати. А там видно буде. У трійці героїнь одна недотепувата, одначе не вона тут у фокусі. Фокус наводять на керівника щойно створеного рекламного агентства, чарівну Таню (Марія Куликова). «Ділова жінка» одразу вирішує (за підохочуванням подруг) взяти за зябра щось велике. Виготовляється сценарій, аби розвести лоха-мільйонера, Ігоря Строганова (Андрій Чернишов). Після вручення премії як бізнесмену року йому доводиться станцювати з Танею феєричний танок. Успішний початок афери задля підключення мільйонера до агенції...

А от і ні, симпатяга мільйонер сам уміє грати в лохотрон – тож комбінацію блискавично розгадано. Тані дано відсіч, та ще й у доволі грубій неінтелігентній формі. Жінка ображена капітально і дає собі слово більше з тим мільйонщиком в одній пісочниці не гратися – за жодних обставин. Та Ігореві почуття миттєво розпалюються. Фільм «Дівчата» з Надєждой Румянцевою і Ніколаєм Рибніковим пригадуєте? Щось подібне. Герой Чернишова так само б’ється об заклад, що спокусить молоду жінку. І так само підохочується товаришами. Словом, тут чимало внутрішніх відсилань до інших кінотекстів. Настільки багато, що власне фільм як такий губиться.

Героїня нашого фільму, не така стійка, як дєвушки радянських часів, надто швидко погоджується на контакт. А то – мільйонерів раніше не траплялося, хіба що підпільні. Словом, подальша дія виглядає грою у піддавки. Загострення – і миттєве зняття конфлікту. Мораль цієї байки проста, зате архісучасна: не буває проблем там, де їх знімають одним розчерком пера у чековій книжці. Навіть шкандаль на телебаченні ліквідується за пару екранних хвилин: одному заплатив, іншого попередив, що не заплатить більше. І нехороша інтриганка, колишня партнерка Ігоря по бізнесу, змотує вудки, разом із подругою дитинства вирішивши їхати назад, до Таганрогу. Єдиний натяк на щось авторське: у Чехова три сестри мріяли про Москву, а тут – про батьківщину: свою і того ж таки Антона Павловича.

Подібних фільмів упродовж останніх років ми бачили десятки. Інструктивна солодка жуйка для дівчаток, які готуються підкорити світ через отаких-от красунчиків-мільйонерів. Людям більш дорослим від такого видовища просто нудить. Ну, таке вже уявлення про нас у телевізійників: ми видаємось їм недомірками. А що, міряють лінійкою під назвою «рейтинг». Він те, що більше метра, не годен зафіксувати. Ото ж бо й воно.