«От халепа!» – скрикнула журналістка Зіна Підалькіна, побачивши, що в телепрограмі є кілька проектів, присвячених заміжжю. «Весілля за 48 годин», «Хочу заміж», «Клуб колишніх дружин». Від такої кількості «матримоніальних» проектів у дівчини руки засмикалися. «Що ж це діється! – мовила вона. – Невже суспільство настільки хворе, що жінки шукають допомоги в телевізії для вирішення власних життєво важливих проблем?». Стала Підалькіна в ці проекти уважно вглядатися у пошуку жіночих порад, і побачила таке.

Проект «Весілля за 48 годин» (Новий канал) виявився грою. Умови такі: двоє молодих закоханих (принаймні, саме таких побачила Зіна в проекті), котрі вирішили побратися, звертаються на Новий канал. А там для них готують різні випробування. Якщо герої усі завдання за 48 годин виконають, то щасливо грають своє весілля – за рахунок каналу й за участі ведучого, якщо ні, то намагаються повернути витрачені на обручки й одяг гроші, здавши речі до магазинів.

«Хочу заміж» (Новий канал) – це програма-мрія для невдах-дівчат, що мають фантазії, але котрим бракує волі її здійснити. Вони звертаються до палки-виручалки на кшталт телебачення і благають про допомогу. А троє фахівців із розумним виглядом намагаються фантазію кожною дівулі втілити в життя. Схема ледь не для всіх однакова – фітнес, салон краси, шопінг, перукар.

«Клуб колишніх дружин» (ICTV)) пропонує жінці, котру покинув чоловік, такий собі реабілітаційний період, де вона займається тим, чим і в проекті «Хочу заміж». Та, певно, через те, що її життєвий тягар важчий, а за плечима розбите жіноче життя, – їй пропонується більше етапів, аби відчути себе щасливою. Треба розрубати сокирою все, що належало чоловікові, постріляти в ціль справжніми кулями тощо.

«Тобто, – зробила висновок Підалькіна, – дівчата з «Весілля за 48 годин» та «Хочу заміж» – потенційні клієнтки «Клубу колишніх дружин». Ті, котрі прагнуть потрапити у проект «Хочу заміж», стають таким собі гарматним м’ясом для забезпечення популярності проекту», – міркувала Зіна. Їх витягують із доволі сірого життя і, як кошенят, кидають у воду. І хоча вода та приємна, хоча вона сповнена розкошів, а телевізійна популярність приємно лоскоче самолюбство і робить учасницю героїнею в очах її подруг, усе ж у голову до Підалькіної ліз невтішний висновок. Аби жінці бути щасливою, їй треба: а) зайнятися фітнесом і обов’язково в модному та дорогому салоні; б) накупити шмаття – і не просто в недорогому бутіку на Хрещатику, а обов’язково у знаного дизайнера, бо тільки в його одязі можна отримати шанс на щастя; в) піти в недешевий салон краси та навести повний марафет. Оце й усе щастя.

«А далі?» – розгублено закліпала очима Зіна. Що відбувалося далі з дівчатами, які на кінець проектів ставали схожими на провінційних зірок третього ешелону і котрі після всіх телевізійних катавасій поверталися до свого буденного життя, де середня місячна зарплата по Києву становила 350 баксів, на які особливо не порозкошуєш – про це все телевізія Підалькіній не повідомляла. Шоу було зроблено, а далі – зась.

У «Клубі колишніх дружин» щастя жінки будувалося на стервозних почуттях, що чоловіки – це суцільні тварюки, не здатні на високі почуття до своїх нещасних дружин. Жінці пропонувалося знищити все, пов’язане з її минулим, і на тому попелищі стверджувати нове життя. Самотні героїні після кількох днів невтішних роздумів, потерпаючи від активної уваги чотирьох хвацьких ведучих та їхніх помічників, розквітали на очах глядацької аудиторії. І ті ведучі крок за кроком доводили жінці, що вона – принцеса. А її колишній чоловік – такий собі лох.

Такий пресинг на жіночу особу нагадав Підалькіній тренінги, в котрих вона сама не раз брала участь. Вони не стосувалися медитацій на негативне подружнє життя, а були сконцентровані на творчому акті, але діяли на особу дуже подібно. Поки займаєшся – відчуваєш позитивні зміни психофізичного стану, та десь через тиждень після закінчення тренінгу усі старі проблеми навалюються на тебе знову. «Отже, знову ті самі граблі», – промовила вона.

Зіні не хотілося заглиблюватися в етичний бік висловів щодо чоловічої статі. Вона не була феміністкою. Але її непокоїла етика у відношенні до героїнь проекту і глядачів. «Від показу тих самих розкручених салонів ситуація не зміниться, – міркувала Зіна, – а щоби подібний проект приніс користь по обидва боки екрану, треба не підводити жіноцтво під сумнівний стандарт краси, вказуючи їм на їхню повсякденну ницість, а пропонувати хоча би коментар фахівця-психолога та його поради, як не потрапити в лайно вдруге, чи взагалі уникнути подібної ситуації».

Підалькіна розуміла, що героїня останнього «Клубу дружин», увійшовши в ту саму ріку двічі, навряд чи шукатиме справжнісінького пістолета, щоби стріляниною зняти внутрішню напругу. А дівуля з проекту «Хочу заміж», отримавши штамп у паспорті, може виявитися неготовою для творення повноцінної сім’ї. «Для цього потрібна своя – самостійна внутрішня робота, а не чужа тимчасова прихильність заради заробляння бабла», – підсумувала Підалькіна.

А от «Весілля за 48 годин» Зіні сподобалося. Це прикольний і динамічний реаліті-проект із хвацьким, жвавим, не без клепки в голові ведучим Андрієм Доманським. Від учасників вимагається спритність, комунікабельність та вміння удвох швидко вирішувати непрості для сучасного українського буття задачі – на кшталт затвердженого законодавством права покупця повернути куплений одяг за наявності в нього чеків. Зіна підмітила, що сам ведучий ловив кайф від участі, що він витримував дистанцію і не ліз на територію особистого життя гравців, а просто доволі дотепно коментував їхні дії.

«Отже, хоч із сучасним телевізором можна не тільки каші, а й заморських марципанів наготувати, із проблемами сучасної сім’ї все ж таки ліпше не до телестудії прямувати за тимчасовою розрадою, а до справжніх фахівців», – підбила підсумок Підалькіна і вимкнула ящик. Набридло їй усе.