Не належачи до шанувальників творчості Олександра Пушкіна, я все ж таки прочитав «Євгенія Онєгіна» – у перекладі Максима Рильського. Я випадково натрапив на цей том у повному зібранні творів українського класика, коли мені було років п’ятнадцять, і відтоді знаю, що перекладати російську літературу українською мовою потрібно. Щоправда, не завжди перекладає Максим Рильський…

Щодо перекладів російськомовного кіна українською мовою, запитання зникли навіть раніше, адже на українському телебаченні не раз і не два були показані видатні фільми «Щит і меч» і «Республіка ШКІД», дубльовані українською. Заголовок цієї статті має нагадати моїм ровесникам фрази, популярні поміж київської молоді упродовж 1970-х.

«Йогане, навіщо Ви вкоцали моїх хлопців? – Вони надто барилися».

«Кістляві ключиці фройляйн Ангеліки мене не хвилюють».

«А ти співати вмієш? – Вмію. – Коли вмієш – співай».

«А мою пайку пацюки з’їли».

«Чому ми повземо, Йогане? – Ми не повземо, ми стоїмо».

Я досі не знаю, кому дякувати за ті дивовижні фільми моїх підліткових років. А це несправедливо. Бо на додачу до мистецької і літературної цінності ті фільми були актами спротиву русифікаторській політиці, внаслідок якої зрештою і «ВавілонХХ» у київських кінотеатрах показували у російськомовному варіанті.

Хто знає – напишіть, назвіть авторів тих перекладів, скажіть, хто ухвалював рішення про той дубляж. А ще потрібно відшукати ті копії і показати на українському телебаченні.

Пам’ятаючи такий приклад (взірець!) українізації кінофільмів, бачачи приклади професійного озвучення нині («Студія «1+1» насамперед), я досі не можу призвичаїтися до субтитрів на нашому телебаченні, особливо – на російській продукції. Ці білі літерки заважають мені дивитися телевізор. Я ж розумію російську мову, як, підозрюю, розуміють її більшість моїх співвітчизників. Але нічого не можу з собою вдіяти – якщо є напис на екрані, я маю його прочитати. Тому відволікаюся на читання субтитрів, а це означає, що не бачу кадрів так, як вибудовують їх режисери і оператори. Не бачу всієї гами гри акторів. І, до речі, не звертаю достатньо уваги на їхні голоси – а саме це, за ідеєю, мали б забезпечити мені субтитри.

Але найгірше, що субтитри насправді часто-густо компрометують цілу ідею українізації етеру. Як має ставитися щира релігійна людина до твердження, що Христу «відварили бік»? Як має ставитися до такого твердження будь-яка людина, яка читала Євангеліє і щось запам’ятала?

Походження цього безглуздя можна пояснити за допомогою елементарних припущень: фільм «Quo vadis?» зроблено польською. Напевно, коли його дублювали російською, на місце польського «otwarly» поставили російське «отворили», що насправді дуже близько до польського слова за первісним значенням, хоча польське слово драматичніше і передає тут не відчиненість, а розчахнутість, розкраяність. Але яким же байдужим потрібно бути і до мови, і до здорового глузду, щоби, перекладаючи з російської, переплутати «отворили» і «отварили», перетворити його на «відварили» і навіть не замислитися над тим, що в результаті буде написано на екрані.

А от ще з моєї колекції – в американському фільмі, дубльованому російською і субтитрованому українською: «І як пророк або я піднявся у небо». Але насправді персонаж не порівнює себе з пророком. Ви, напевно, здогадалися – з яким. Еге ж, в англомовному оригіналі і в російському дубляжі то пророк Ілля: російське «Илья» сприйнято як «иль я» («или я»), а в результаті – україномовна нісенітниця.

У Києві побутує легенда про літературного редактора, який у друкованому в газеті репертуарі оперного театру замінив назву опери «Тоска» на «Журба». Це, буцімто, історія 1960-х років. Не знаю, не бачив.

А от бачив кращий приклад наприкінці 1980-х, коли в одній із київських міських газет друкували викривальну статтю проти одного з українських опозиційних об’єднань у Києві. І от, у статті, побудованій за всіма канонами української радянської контрпропаганди (пафос, метафор, оксюморони – чого лишень там не було), про опозиціонерів було написано, що це об’єднання – все одно що «бандерівський «Союз меча і орала». Саме з цього можна було зрозуміти, що оригінал статті був написаний російською.

Автоматичний перекладач – чи живий, який працював на автоматі, – таким чином вписав нову сторінку в суперечливу і без того історію українського національно-визвольного руху. До «Союзу меча і орала» не мали жодного стосунку бандерівці. Насправді цей союз вигадав з метою здирництва Остап Бендер – герой роману Іллі Ільфа і Євгена Петрова «Дванадцять стільців». І тут, при перекладі з російської, хтось подумав, що «бендеровский» у цьому разі – неправильна форма слова «бандеровский», тим більше, що й тема була про український націоналізм. От і виправили у перекладі «е» на «а», а перевірити нікому не спало на думку.

Хоча зараз, звісно, можна сказати, що помилку пропустили навмисно: щоби в такий спосіб унаочнити цілу безглуздість боротьби проти українського націоналізму. Отак бурлеск може творити легенду.

Перекладний бурлеск, що коїться нині на українських телеекранах, увічнює легенду про неспроможність української мови відтворювати іншомовний художній текст (хоч би й недостатньо художній). Наведені раніше приклади можна пояснити співзвуччям чи подібністю написання слів і висловів, але як пояснити, коли при субтитруванні американського кіна, дубльованого російською, поліцай (поліціянт, поліцейський) перетворюється на міліціонера? Та ще й коли під російським текстом можна почути оте американське «коп»…

Не хочу перебільшувати, але певен, що такі випадки – поміж причин, які змушують людей з українськими прізвищами казати, що українська мова не для науки, а для анекдотів. За радянських часів таку думку нав’язували цілеспрямовано і наполегливо, а тепер начебто мимохіть, але не менш наполегливо.

Насправді українські субтитри на екранах телевізорів мають бути для тих, хто недочуває, а зовсім не для тих, хто не знає російської, яку нам найчастіше роз’яснюють з допомогою білих літерок.

Здогадатися допоміг чорно-білий радянський фільм із Тарапунькою і Штепселем.

На диво, Тарапунька розмовляв там правильною українською, але її все одно дублювали субтитрами. Ця позірна непотрібність змусила пригадати програми британського телебачення, де субтитрують більшість англомовних кінофільмів та інших програм. Субтитри там приховані, хоче людина – ввімкнула і дивиться й читає. Це дуже допомагає тим, хто недочуває, хто недостатньо добре володіє англійською, а ще тим, хто хоче дивитися телевізор глибоко вночі, не турбуючи ані родичів, ані сусідів. У тих субтитрах навіть пишуть щось на кшталт «розмовляє турецькою» або «гримить» чи «наростає драматична музика».  

Помилки, подібні до цитованих у цій статті, трапляються і на британському телебаченні: коли субтитрують новини чи інші програми живого етеру. Там потрібно встигати за подавальниками новин і господарями студій – часом не все одразу зрозумієш, або палець не на ту клавішу натисне…

Скажете, у нас не такі технічні можливості? Так от, на мою думку, краще заощадити на навішуванні неякісних субтитрів, а гроші використати на забезпечення українським телеглядачам справжнього вибору: читати чи не читати субтитри. І вийти на екран із готовим якісним продуктом, а не з напівфабрикатом.

Тільки, хлопці, не надто баріться. А то тамтих же ж вкоцали.