Крок за кроком усі ми разом із країною занурюємося в таке смердюче драговиння, що для описання його скоро не вистачить матюків Леся Подерв‘янського і Тетяни Коробової, перемножених одне на одне. І при цьому не помічаємо, на кого перетворюємося самі, сприймаючи як норму те, що відбувається в країні. Ну, добре, не як норму, а як певне відхилення від неї, – але таке, що загалом добре вписується в парадигму цивілізованого розвитку.

А насправді сморід просякає країну, а субстанція, яка його продукує, щедро вихлюпується з телеекрану.

Яке щастя, що є на телебаченні хоч серіал про комісара Мегре чи передачі про орбітальний телескоп «Хабл» та інші досягнення астронавтики й астрономії, а то б зазначена субстанція затопила все.

І головне, що цього майже ніхто вже не помічає. «Весна настане, коли ми наведемо порядок по всій країні». Порядок – це чудово, але порядок без свободи – це ми вже проходили. І не раз. І величезні транспаранти (ясна річ, блакитні, але в хорошому сенсі цього слова) по всій ширині входу до Дарницького вокзалу з привітаннями особисто Віктору Федоровичу (господи, скільки я таких імен на транспарантах пам‘ятаю: Микита Сергійович, Леонід Ілліч, Леонід Данилович – інші чи то були скромнішими, чи то просто не встигли розгулятися...). Одне слово, спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство. Півроку вистачило прем‘єру, щоб вийти на орбіту великих фюрерів. І головне, що ніхто не прокоментував це видатне досягнення, ніхто не розреготався у прямому ефірі з ницих дуполизів із відомства міністра транспорту і з прем‘єра, котрий сприйняв це лизання владної дупи як належне.

А потім – «Свобода слова» 16 лютого. Межа моральної і політичної фантасмагорії, зазирнути за яку здатна хіба що Тетяна Коробова. Тому – велика цитата з неї. Мовою оригіналу. Того, хто не витримує малоцензурної лексики, прохання почервоніти зарані.

«Большое дело — свобода. Р-раз — и выключаешь «свободу слова» Затулина. Которого твоя страна в дверь, а оно — в окно. В телеокно, услужливо распахнутое. Велика Россия — а поговорить больше не с кем?

И наш Петр Порошенко, неадекватно уравненный в лишении прав с Затулиным, взял и присел, Вольтер, блин, попорченный «меншовартістю»: я, говорит, с вами не согласен, но, типа, пуп порву, чтоб вы тут имели возможность излагать свои взгляды — везде, и на моем, в том числе, 5-м канале в любое время.

Какие взгляды, Петя?! Кто их еще не выучил наизусть со времен личного руководства Затулиным антиукраинскими и сепаратистскими процессами в мешковском Крыму?

С той поры эти взгляды «защитника соотечественников» не изменились, разве что слегка примаскировалось слишком грубое украинофобство. Но произносятся эти «взгляды» с тем же сыто-самодовольным барством представителя высшей расы, вразумляющего голопупых аборигенов.

Которые при этом еще по ходу сучатся между собой, потому что красно-синие туземцы Затулину свои, а оранжевые — вражеские.

Элита, блин. Срань невозможная. А нет, чтоб только завидя на экране издевательскую рожу, дружно и одноцветно сказать — Шустер, голубь наш залетный, тебе Затулин важен, тебе на нем рейтинг своей «Свободы» строить — имеешь право, у нас пока свобода, но нам он на хрен не всрался, это как надо себя опустить, как «пятую колонну» потешить, чтоб с «персоной нон-грата» на глазах у всей страны полемизировать.

Поэтому ты, Шустер, оставайся, а мы пошли к ебене матери — это не так унизительно, как затулинское высокомерное хамство пережевывать.

И — хлоп дверью. Под аплодисменты на диво, кстати, сочувствующего своей стране зала.

А мы себя не уважаем. Как были вторсырье, так и остались вторсырьем. И так и будем лежать большой коровьей лепешкой на санитарном кордоне меж двумя мирами, вступившими в очередной виток жесткого противостояния. Которое так или иначе больно отзовется на стране, не имеющей четко обозначенных и однозначно воспринимаемых национальных интересов».

Але, схоже, і невгамовна Коробова вже встигла зжитися з нашою реальністю, що помічає лише найбрутальніші її прояви.

Скажіть-но, чи смів би у Німеччині затятий нацист повчати народ, як треба розуміти права людини і захищати національні меншини? А у нас один із лідерів червонопрапорної тоталітарної партії посідає місце керівника відповідного парламентського комітету. Тої самої партії, серед лідерів якої такий собі фон Ріббентроп, за його власним визнанням, почувався як серед старих партайгеноссен. Тієї самої, що вбила більше мешканців України, ніж конкуруюча з нею так само червонопрапорна, але тільки зі свастикою, партія. Та сама, яка задумала і здійснила геноцид українського народу (торік навіть закон відповідний ухвалили). І що ж? Згаданий впливовий персонаж із цієї партії з екрану викриває агентів західних розвідок. Мовляв, той опозиціонер продався, той і той. Ну, звичайно, докторові історичних наук, уславленому фразою про те, що Олександр Невський розбив шведів під Полтавою, ще і не те можна. Це ж наша політична еліта. Чи як там її Коробова назвала?

А далі на арену вийшов віце-прем‘єр уряду. Того самого уряду, який успішно згноїв на сотні мільйонів українського зерна, викинув Україну з п‘ятірки провідних світових експортерів збіжжя, істотно підняв рентні платежі на видобуток власної нафти, чим зробив цей видобуток у ряді випадків нерентабельним, а на додачу намалював у січні (11 неробочих днів підряд) феноменальне зростання економіки. А тепер запитання: чи правий я, припускаючи, що у будь-якій країні (перепрошую, у будь-якій нормальній країні) функціонери такого уряду навіть якби з‘являлися на телебаченні, то тільки у випусках новин, як ілюстрації неймовірної гнилизни колишнього режиму, зметеного народом?

У нас же такі персонажі не лише не перебувають там, де їм належить бути, а й учать інших. І розказують баєчки про те, що, мовляв, якісь там негідні професори розповідали кільканадцять років тому, що незалежна Україна неможлива. Хоча насправді зовсім не абстрактні професори, а цілком конкретні молоді кандидати партійно-історичних наук розповідали людям це, і не тільки розповідали, а й докладали до збереження СРСР чималих зусиль, бувши членами депутатської групи «Союз». Одне слово, живі ілюстрації до того, що таке п‘ята колона. І нічого...

А хто б що зауважив? Так звані опозиціонери, нездатні вхопити віце-прем‘єра на відвертій брехні про «натовських солдатів в Іраку» – і на щонайменше десяткові інших заяв такого ж рівня правдивості? То не треба йти у велику політику, якщо ти не володієш достатнім арсеналом знань і вмінням довести брехливого опонента до стану, коли в нього пір‘я в горлянці саме виросте!

Враження таке, що десь іде реальне життя з його проблемами, а депутати від опозиції живуть змаганням за те, як одержати побільше владних важелів для... звичайно, для того, щоб поліпшити існування народу, а ви що подумали?

Потішили, втім, і експерти. Єдиний Олесь Доній сказав на адресу Затуліна правдиві слова про Гітлера і судетських нацистів, але потім чи то злякався сам себе, чи вирішив не підводити приємного у всіх відношеннях Савіка Шустера. А останній так уже крутився перед тим московським персонажем, доводячи, що не порівнював Доній Путіна з Гітлером, як можна, не порівнював, не порівнював!

А ЧК-ҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-КҐБ, між іншим, це організація, яка знищила більше українців, ніж СС...

Ні, шановне панство, таки мали рацію герої останньої п‘єси Леся Подерв‘янського, вирішивши:

Ми не бажали більше брати участь

У змаганні всіх тих нєдоносків,

Що цілий день тільки і думають про те,

Яким би робом їм залізти в тєлєвізор,

В маленьку цю коробочку

Із сурлом чорнопиким,

Що продукує цінності духовні, –

Ну, і далі більш детально про деяких з-поміж тих політичних недоносків, тільки з малоцензурними словами.

А взагалі-то вся ця колотнеча, відтворювана телебаченням, дуже нагадує гру в «паровозик» із різними несимпатичними персонажами, якою закінчується згадана п‘єса Подерв‘янського, тільки по литки в дуже неприємній і смердючій субстанції. І добре, що по литки, бо скоро, якось непомітно для нас самих, буде вже по коліно.

І космічний телескоп «Хабл» не врятує.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників