Організатором конкурсу була «Телевізія Польська» (Telewizja Polska). Наприкінці трансляції на сцену вийшла пані директор телеканалу «Культура». Той самий сайт конкурсу повідомляє, що найбільший телевізійний мовник Польщі включає до своєї структури головні канали «ТВП-1» та «ТВП-2», а окрім них - «ТВП-Історія», «ТВП-Культура», «ТВП-Полонія» (мовлення для діаспори), «ТВП-Серіал» та «ТВП-Спорт». Українцям подібне може лише наснитися. Як може тільки наснитися, що телеканал «Культура» проводить міжнародний конкурс під егідою ЄМС.

А ще... Під час коментування Тімур Мірошниченко зазначив: Гданськ є шостим за чисельністю населення містом Польщі з трохи менш ніж півмільйона мешканців. Шостим містом України є Запоріжжя, аналогічну до Гданська чисельність населення в нашій країні мають Миколаїв, Маріуполь та Луганськ. Чи можна навіть у найкращому сні уявити, щоб у цих містах (та й узагалі де-небудь, окрім Києва) відбувалися загальноєвропейські телеконкурси? Це так, до теми євроінтеграції...

А ще годі й казати: наш вітчизняний Перший національний телеканал не дуже бавить глядачів балетом, хай навіть і модерним. Можливо, саме тому під час трансляції відчувалося: канал робить те, робити що не дуже звик.

Нинішній конкурс молодих танцюристів «Євробачення» був тринадцятим: від 1985 року щодвароки він відбувається в різних містах країн - членів ЄМС; 2007 та 2009 років ЄМС не проводила цих конкурсів. На відміну від пісенного конкурсу «Євробачення», країна-переможець не отримує автоматичного права проводити в себе наступний конкурс. За весь час цей конкурс тричі проводила Польща (Гдиня - 1997, Варшава - 2005 та Гданськ - 2013), двічі Франція (Париж - 1989 та Ліон - 1999), по одному разу Італія (Реджо-Емілія - 1985), Німеччина (Шветцінген - 1987), Фінляндія (Гельсінкі - 1991), Швеція (Стокгольм - 1993), Швейцарія (Лозанна - 1995), Велика Британія (Лондон - 2001), Нідерланди (Амстердам - 2003) та Норвегія (Осло - 2011).

2003 року українець Жерлін Ндуді став переможцем конкурсу в номінації «класичний танець», згодом він отримав один із призів на дуже авторитетному балетному конкурсі «Гран-Прі-де-Лозанн».

Нині була лише одна номінація: конкурсанти представляли контемп (contemporary ballet - модерний балет) із елементами класики. Брали участь у конкурсі десятеро танцюристів - представники Білорусі, Вірменії, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Словенії, України, Чехії та Швеції.

Ще одна відмінність від пісенного конкурсу «Євробачення»: на конкурсі молодих танцюристів глядацького голосування не було, як не було й національних журі. Рішення ухвалювали троє членів журі, що були присутні в залі. Ними були Кшиштоф Пастор, Надія Еспіріту та Кемерон МакМіллан.

Двоє найкращих, за рішенням журі, конкурсантів виходили в суперфінал, де без підготовки мали водночас танцювати під увімкнену організаторами музику. Цього разу суперфіналістами стали німець Фелікс Бернінг та нідерландець Седріг Верверт. Перемогу святкував артист із Нідерландів.

Тут варто завважити ще одну показову річ: і під час танцю, й просто на сцені суперники з суперфіналу демонстрували дружнє ставлення одне до одного. Не було ані натяку на звичне для нас «порвати всіх суперників, мов Тузик ганчірку», «порвати всю Європу». Не було ані натяку на те, як звикли подавати факт суперництва на конкурсах наші медіа.

Хоча варто віддати належне: Тімур Мірошниченко теж був стриманий, хай навіть під час виступу українця Нікіти Василенка й пролунало декілька обережних ремарок на кшталт того, що наш конкурсант - безумовно, найкращий, і поруч із ним ніхто й стояти не може. Те саме штучне накручування патріотизму, одне слово.

Що ж до моїх особистих уражень, то дуже хотілося б бачити в суперфіналі словенку Патріцію Црнкович. Може, за технікою вона й не була найкращою, але за пластикою й музичністю їй не було рівних - здавалося, саме її рухи на сцені й породжують музику, що лунає.

Саму трансляцію навряд чи можна було назвати видовищною. Спочатку йшла заставка - деморолик конкурсанта на тлі краєвидів, потім - власне номер, потім - коментарі кожного члена журі (винятково доброзичливі, подеколи максимум із одним дуже делікатним чи то зауваженням, чи то побажанням), ще потім камера показувала, як конкурсант іде за лаштунки, й кореспондент бере бліц-інтерв'ю.

Якщо зауважити, що хронометраж кожного виступу становив лише півтори хвилини, виходило, що танці на загальному тлі становили дуже й дуже незначну частку. Зрозуміло: подібні конкурси мають зберігати камерну атмосферу, але ж надто вже сильно все, що навколо танців, заглушувало самі танці.

Не надто вразили й два групових танці першої та другої групи конкурсантів, поставлені Майклом Нанном та Вільямом Тревіттом (Тімур Мірошниченко під час трансляції звав їх не інакше, як «ці хлопці») - це були, радше, парні танці всіх із усіма, тоді як вільні на даний момент троє учасників групи робили кожен своє.

І зовсім уже проколом стали титри: досить великий як для титрів обсяг тексту вигулькував у кутку екрану на саму лише мить. Я так і не зміг прочитати жодного.

Що ж до коментарів Мірошниченка... Він старанно то перекладав, то переповідав усе, що казали ведучі на сцені та інші учасники дійства у Гданську. Досить детально оголошував дані учасників. Одне лише лихо: рівень звуку було погано відрегульовано, він був однаковий що для реплік Мірошниченка, то й для реплік, які він перекладав, тож дуже часто не розібрати було ані того, ані того.

Жодного разу не назвав Мірошниченко ані назву номеру, з яким виступали конкурсанти, ані композитора. Отут найбільше й впадало в око: для Першого національного це таки неформат.

А найприкріше сталося наприкінці трансляції. Як і годиться, перед оголошенням переможців пішов рекламний блок. Ішов він і йшов, аж от припинився, й на екрані з'явилася нарізка фрагментів із виступів конкурсантів. Перший фрагмент, другий, третій, четвертий... ото й усе. Шість із десяти фрагментів нарізки рекламний блок з'їв.

Воно, звісно, було не такою вже драмою: голосувати глядачам однаково було непотрібно. Але хіба ж це означило, що для тих самих глядачів реклама є цікавішою за балетну нарізку? Як на мою думку, це було просто... нечесно.

Отут і виникло враження: вся трансляція була задля галочки. Адже виставляти учасників на наступний конкурс (він відбудеться 2015 року, місце ще невідоме) може лише та країна, що транслювала цей конкурс. Тож, схоже, оце воно й було - хрестоматійне «нате вам і відчепіться». За два роки Україна піде в новий похід за європейською славою й перемогами. А задоволення для глядачів? Гм, ну, знаєте!

Фото - tsn.ua