«Кіно і крапка» – продукт власного виробництва каналу «Кіно». Якщо порівнювати кінопокази цього спеціалізованого нішового каналу з наповненням аналогічного каналу «Ентер-фільм», то кіно на «Кіно» програє, навіть не почавши змагання. На мою думку, за якість кінопоказів тут ще треба боротися й боротися.

Утім проект «Кіно і крапка» цілком може урівноважити загалом нецікаві та вторинні фільми і серіали, що йдуть у ефірі згаданого каналу. Ця програма вихідного дня – проект свого роду унікальний. Адже в нашому телевізійному просторі дуже мало інформації про тих, хто намагається робити кіно в Україні. Хоча б тому всім зацікавленим її варто дивитися.

Програма «Кіно і крапка» заявлена як авангардний проект, що виходить кожного вікенду. Приємно, що весь авангард обмежується знайомою та близькою серцю кожного справжнього шанувальника кіно декорацією. Студія стилізована під знамениту «Червону Кімнату» в «Чорному Вігвамі» – культовому місці у «Твін Піксі» Девіда Лінча.  Ще один нібито авангардний штрих – ведуча на ім’я Крапка, яка зовні нагадує популярну американську акторку Холі Беррі. Далі все досить традиційно. В гості до Крапки приходять досвідчені та зовсім молоді українські режисери і представляють свої фільми або фрагменти. Часу для розмови і представлення себе достатньо – в кожного є приблизно по півгодини. До того ж,  роботи молодих та ранніх коментує не лише фаховий критик (Олексій Тарасов), а й більш досвідчені колеги. Якщо під час вікенду викроїти годину і подивитися цю програму, можна скласти уявлення про стан сучасного українського кіно та процеси, що відбуваються в ньому.

Перше і, мабуть, головне: ми в чомусь повторюємо шлях становлення нового російського кінематографу. Це зрозуміло після розмови Крапки з режисерами Миколою Каптаном (ефір 27 лютого) та Олександром Філатовичем (ефір 28 лютого). Перший – майстер телевізійної реклами, другий – відомий кліпмейкер. Ні для кого не секрет, що нині в Росії серіали та повнометражне кіно знімають учорашні виробники реклами та кліпів. Амбіції займатися великими теле- та кінопроектами в українських режисерів, зокрема – Каптана і Філатовича, так само є. І навіть реалізуються: серіали Микола Каптана «За все тебя благодарю» та «Девять жизней Нестора Махно» були на слуху.

Спільним для цих режисерів є й те, що обидва конфліктували під час навчання зі своїми викладачами. Каптан – з Юрієм Іллєнком, Філатович – з Романом Ширманом. І з представлених фрагментів робіт, і зі способу мислення режисерів помітно: відбувався не лише оспіваний поетами так званий «конфлікт поколінь», а за великим рахунком – конфлікт  між світоглядами. Ті режисери, кому сьогодні трішки за 30, розуміють кіно як комерційне виробництво і готові сприймати абсолютно всі нові тенденції. Насамперед – голлівудські. Ми можемо по-різному ставитися до Голівуду (хоча американське кіно – різне і не все відверто комерційне), проте саме голлівудські штампи, використані з урахуванням національних культурних та світоглядних особливостей, свого часу допомогли європейському, зокрема – французькому кіно в боротьбі з американським впливом. Словом, мені здалося, що Каптан і Філатович готові освоїти зброю ворога для того, аби потім бити нею ж його самого. Тоді як їхні вчителі взагалі не готові до освоєння будь-якої зброї.

Ще одна спільна заморочка: і досвідчені, і молоді, збираючись працювати у великому кіно, максимально відмежовуються від сценаристів. Усе, що вони збираються знімати, вони знімають за власним (і тільки власним!) сценарієм. Пишучи сценарії самотужки – як мені здається, через небажання шукати авторів з ідеями і текстами, – вони скоро зіткнуться з кризою цих самих ідей.

Єдине, що різнить амбітних українських режисерів від амбітних європейських та російських митців – неприхована орієнтація на російських ринок. Це зрозуміло: майже все, що робиться сьогодні в українському кіно, фінансується росіянами. І в кращому випадку отримуємо зразок ко-продукції з російськими акторами в головних ролях і українськими в масовках. Але поки в Україні немає фінансистів, готових вкладати гроші в кіновиробництво, студії, яка повністю забезпечить замкнутий виробничий цикл, та акторів, котрі будуть впевнено почуватися на знімальних майданчиках і «засвітяться» завдяки серіалам (один із небагатьох таких – Володимир Горянський), – орієнтири режисерів на кшталт Миколи Каптана та Олександра Філатовича цілком логічні.

Друга пара гостей – початківці Марина Кондратьєва (ефір 27 січня) та Дмитро Захаревич (ефір 28 січня). Вони працюють у документальному кіно. Дівчина представила – за її словами – фрагмент свого фільму «Один день із життя хірурга». І сам показ, і подальше обговорення відбувалося в дещо дивній обстановці. Прізвище головного героя стрічки на кілька секунд промайнуло в кадрі, написане на табличці на дверях його робочого кабінету. Згодом ані Крапка, ані Марина Кондратьєва, ані критик Олексій Тарасов жодного разу не згадали його, обмежуючись нейтральним «він», «мій герой», «цей чоловік» і «доктор». Складалося враження, що згадувати прізвище хірурга у телевізійній програмі хтось як мінімум не рекомендував. Побоюючись, що це може прозвучати як продакт-плейсмент, тобто прихована реклама. Коли раніше показували фрагменти роликів Миколи Каптана, назву продукції, яка рекламувалася, теж старанно не згадували. Хоча йшлося, нагадаю, про звичайне представлення того, що вміє гість студії. Поза тим документальний уривок режисера Кондратьєвої із серії «про хорошу людину» враження не справив. Надто вже перейнялася своїм персонажем сама авторка. Тоді як документаліст, на мою думку, повинен виявляти менше особистих пристрастей. До того ж,  критик зауважив: треба навіть за документальне кіно братися як за комерційний проект. Попри те, що ваш автор із цим повністю згоден, а режисер озвучила думку, що на критичні зауваження ображається, все ж таки заради справедливості слід сказати: «Кіно і крапка» – програма, де говорять так само і про некомерційне кіно.

Яскравий зразок останнього – «Знайомство» Дмитра Захаревича. Представляючи свою дебютну роботу, режисер охарактеризував її як посібник зі знайомства з дівчиною за сім хвилин екранного часу. Далі ми подивилися на відверто учнівську (хоча її можна видати за авангардну) стрічку, зняту камерою з плеча, в якій нема сюжету, зате є дівчина на Хрещатику, з якою знайомляться для сексу, і дівчина, яка кудись біжить – викликаючи при цьому прямі алюзії з фільмом «Біжи, Лоло, біжи» Тома Тиквера. Ведуча в результаті не зрозуміла нічого, в чому чесно призналася. Спробував щось уторопати кінокритик, однак у результаті назвав побачене зразком художньої самодіяльності та КВНу. Проте після того, як Дмитро Захаревич розповів, що займається відео-артом і в нього є кілька подібних великих проектів, усе стало зрозумілим. «Знайомство» треба розглядати саме як чернетку відео-арту, не більше. І хоча сам режисер активно закликав усіх, хто дивиться, до критичних відгуків та оцінок, насправді критикувати та оцінювати там поки що не було чого. Бо відео-арт, на мою думку, більше тяжіє до образотворчого мистецтва, ніж до кіно в усіх його видах.

Та найбільш цікавим був коментар Олександра Філатовича. «Знайомство», за його словами, – фільм досить низької якості і режисерові треба працювати над собою. Але загалом – усе сподобалось. Це нагадало мені відомий анекдот: «Ґоґі, ти любиш помідори?» – «Їсти – да, а так – ні». Загалом подібний висновок можна застосувати до концепції програми «Кіно і крапка». Мета проекту благородна і викликає овації: шукати в Україні кіно, а не говорити про його загальну кризу. Проте на загал того кіно, яке може заслужити позитивної оцінки, важко, майже неможливо знайти за визначенням. Та добре, що хоч якесь є і процес не припиняється. Коротше, все погано, а загалом – усе добре.

В іншому форматі та з іншим наповненням програма «Кіно і крапка» працювати поки що просто не може. Перефразуючи товариша Сталіна, іншого кіно та інших режисерів в Україні для нас нема.

Читайте також, як наша Зіна Підалькіна канал «Кіно» дивилась