«Доброго дня, шановна редакціє!

Мене звуть Дмитро Захаревич. Я – молодий режисер-самоучка. Моє найбільше досягнення на сьогодні – зйомки відео-арту для «Океану Ельзи». Захоплююсь документалістикою.

А тепер суть мого листа:

28 січня 2007 року, в неділю, на каналі «Кіно» у програмі «Кіно і Крапка» буде продемонстровано мою першу самостійну короткометражну ігрову роботу – «Знайомство». Якщо у вас буде бажання і час, перегляньте – мене цікавить ваша думка і конструктивна критика :-)

З повагою, до зв’язку, Дмитро Захаревич».

Отакого листа переслали Зіні Підалькіній із редакції. Хоч дівчина себе аж ніяк до професіоналів у кінематографічній галузі не відносила, та свербіло їй знати, що там і як. Тож не змогла не скористатися нагодою втелющити свої п’ять копійок щодо творчості режисера-новачка. Увімкнула ящик, та й почула: «Вітаю! Знову в ефірі кіно, і я – Крапка!».

«Оце так дивина!» – вигукнула у відповідь Зіна, бо аж ніяк не пов’язувала слово «крапка» у назві програми з ім’ям ведучої. Думала вона, що слово «крапка» – для того, щоб усім українським каналам довести: на каналі «Кіно» буде програма про українське кіно, і буде вона рейтинговою, і крапка. І ще одне здивувало Підалькіну. Не зрозуміла вона, як може ведуча так щасливо й безпардонно на всі 32 всміхатися, коли у країні така халепа з тарифами, Президентом, Кабміном, українським кіно тощо.

Утім, здивування щодо претензійного прізвиська дівулі та її сліпучої усмішки в кадрі перекрилося тим, що Зіна второпала: це був справді проект про українське кіно. Не про західні кіно-викрутаси із шаленими бюджетами, а своє, українське, недороге. «Ми продовжимо наші персональні дослідження світу українського кінематографу», – пояснила Зіні ведуча з екрану, і вирішила молода журналістка, що саме любов’ю до високого мистецтва можна пояснити її загадкову усмішку.

Розуміла Підалькіна, що студентів для щотижневої програми здибати неважко, бо їх у театральному вчиться чимало, а от метри, з якими ведуча говорить на початку програми, рано чи пізно вичерпаються (у Зіни язик не повертався називати звабливу дівчину таким банальним і ніяким словом – «Крапка»). Та коли побачила дівчина, що у якості метра було запрошено молодого кліпмейкера Олександра Філатовича, збагнула: якщо люди мають клепку в голові, скрутних ситуацій вони не допустять, і як нема Балаяна чи Іллєнка – завжди можна запросити кліпмейкера або актора.

Та, слухаючи розмову ведучої, засумнівалася Зіна у її щирій любові до кінематографу, бо та лише підтримувала розмову простенькими запитаннями, а не демонструвала свої пізнання з історії кіно чи кліпмейкерства. І ясно стало: якщо у студію приходив митець-філософ – слухати цікаво, якщо гість нуднуватий – як от, скажімо, цей Філатович, – то врятувати таку ситуацію міг би лише двобій екранних героїв та жива реакція гостя на несподівані запитання ведучої. Але нічого подібного не було.

«Якби така приваблива дівуля ще й знання демонструвала, думку висловлювала, додавала би перцю у програму – ціни б їй не було!» – «виснувала» Підалькіна, бо подобалось їй у видовищі, власне, майже все. І студія сучасна, і жвава операторська робота. Підлога студії була розмальована під шахівницю, у кадрі було розкладено кілька червоних подушок і розставлені крісла, у яких, розслабившись, могли сидіти і гість, і ведуча, підібгавши під себе ноги. Як домашню (крісла), так і інтелектуальну (шахи) атмосферу проекту було забезпечено... Після цих думок у Зіни аж піт на лобі виступив, та вона дивилася далі ту програму, бо згадала, що ввімкнула канал «Кіно», аби на неофіта в кінематографі поглянути.

Отже, Дмитро Захаревич. Спочатку трансляції хлопцевої стрічки подумала Підалькіна, що він намагався відтворити вуличні реаліті-шоу. Короткометражка називалася «Знайомство». На екрані крутився запис із щоденника: «Я розлучився з дівчиною. Може, викинутися з вікна? Чи краще провітритися?». Камера знімала, як закадровий хлопака під баянну музику, музику Олега Скрипки, «Океану Ельзи» тощо намагався познайомитись із дівчиною на Хрещатику. Усілякі спецефекти у вигляді графічних малюнків – жіночих силуетів, що виникали в уяві героя на екрані, і тому подібного, – Підалькіну не вражали. Можна було й крутіше зробити. Утім, вони не заважали ні плину подій, ні грі акторів, – тобто, акторок, адже юнак знімав лише дівчат, із якими хотів познайомитися герой.

Одна з них сиділа на лавці на Хрещатику, інша – тікала від хлопця через Майдан Незалежності. За нею прямувала камера. «Чого ти тікаєш?» – запитав голос за кадром у переході метро. «Не знаю», – відповідає та й іде далі. Камера – за нею. До кінця не могла збагнути Зіна, чи справжня незнайома дівуля знімається у фільмі, чи актриса... Інтрига її вельми захоплювала. Дівуля засунула ключа в замок квартири, трохи поколупалася, та й утекла. Двері відчинив амбал, і зі словами: «Шо ти хочеш?!» – кинувся на оператора – явно з недобрими намірами.

Що ще побачила Зінуля, так це класну роботу режисера й артистів. Артистки були настільки природними, привабливими і чарівними, що приємно було в екран дивитися. «Добре кіно!» – мовив Зінчин брат-підліток, який залишив комп’ютерну гру заради фільму Захаревича. І була це щира правда. Історія Захаревича прочитувалась ясно й чітко. Плин подій тримав увагу, кадр був насичений, виконавці діяли на межі доброї документалістики та ігрового кіна. «Що ще треба для початківця без освіти?» – подумала Зіна, і схотілось їй привітати Дмитра з успіхом. І тут сталося несподіване.

Ведуча нарешті додала перцю, сказавши, що сценарій фільму – сумбурний, і незрозуміло їй, чого шукає головний герой. «Як – незрозуміло???» – скрикнула Зіна, бо з усього видно було, що кіно це – про юнака нормальної сексуальної орієнтації, який прагне з дівчиною познайомитися.

Та ведуча не дала Зіні змоги заглибитись у це питання, й надала слово критикові Олексію Тарасову з «Афіші». З його слів Зіна збагнула, що він добре знається на капусниках та КВНі, – бо саме з ними він порівнював стрічку – і також не бачить чіткості сюжету у фільмі Захаревича. «От халепа!» – перелякалася Зіна. Та жару в її серце додав коментар Філатовича: «Мне кажется, еще нужно поработать над сюжетом. Над актерами. Потом еще придется поработать над тем, как это все выглядит. Мне кажется, он немного скучноват. Низкого качества. А в общем, мне все понравилось».

«Ги-ги, – знервовано мовила Зіна, почувши таку критику. – Га-га. Дивний субчик! Намилив руку на клонуваннях солодких мажорних кліпів для україно-російської попси та й думає, що такого доробку досить для того, щоби топтати капусту в городі!» Слова вихованця університету Поплавського Зіні весь настрій споганили.

Та на диво швидко охолов Зінин запал. Поміркувала трохи й дійшла висновку, що існування проекту «Кіно і Крапка» – суперова річ! По-перше, глядач усвідомлює, що вітчизняне кіно є. По-друге, дебютанти лише загартовуються, слухаючи бздури метрів. По-третє, якщо проект викликав такий буревій позитивних і негативних емоцій у Підалькіної, то це є добре. І крапка.

«Ні. Не крапка!» – мовила Зіна, бо схотіла написати авторові такого листа: «Дмитре, не переймайся. Роби, що робиш! І крапка».

Читайте також, як серйозний Андрій Кокотюха своїм критичним оком «Кіно і Крапку» дивився