24 травня у Савіка Шустера, як завжди, чубилися депутати. Обговорювали провокації на мітингах 18 травня, чи існує в Україні загроза фашизму, чи ні, а якщо й існує, то хто саме її втілює. І так далі, й таке інше - ледь чи не про все на світі. Баталії точилися навколо кожного повороту сюжету, ба ледь не навколо кожної вимовленої опонентом тези. А що запам'яталося з усього того пересічному телеглядачеві? Корвалол, порахований регіоналкою Анною Герман свободівцю Ігореві Мірошниченку? «Свята вода», яку Олександра Кужель намагалася вручити Герман, а затим Богословській? Чи витриманий у стилістиці телевізійного «мила» пристрасний монолог тієї ж Інни Богословською «як матері та бабусі», її сльози й драматичний відхід зі студії? Чи традиційний «соціологічний» студійний симулякр (простіше кажучи, ошуканство), коли начебто-захід і начебто-центр України у своєму ставленні до загрози фашизму протиставлялись начебто-сходу і начебто-півдню? І взагалі, головна українська проблема сьогодні - це фашизм...

Я пречудово розумію: небезпека закріплення наявних неототалітарних тенденцій, які демонструє нинішня влада, цілком реальна. Колись Ленін сказав, що диктатура - це влада, яка спирається безпосередньо на силу і не зупиняється в разі необхідності перед порушенням будь-яких законів, у тому числі й установлених нею самою. Ситуація, яку маємо в Україні сьогодні, вписується в ленінське визначення. Бо ж головне - не масові репресії, не свобода слова навіть. Все це - похідне, інструментарій. Головне - чи здатна чинна влада зупинитися хоча б перед чимось у разі загрози  її пануванню і статкам? І друге - знов-таки, похідне від головного - які засоби вважатиме опозиція прийнятними для себе у боротьбі з владою? Та це все не описується поняттям «фашизм»; останнє у свідомості не тільки пересічних громадян, а й багатьох політиків і навіть науковців міцно пов'язане з чорними мундирами, свастикою та знищенням євреїв, хоча тут, власне, має йтися не про фашизм, а про нацизм. З іншого боку, антисемітизм - це далеко не завжди фашизм чи нацизм; досить згадати «чорну сотню» в Російській імперії. Ба більше: класичний фашизм в Італії тривалий час узагалі не був пов'язаний із будь-якими антисемітськими вихватками, ба більше - як стверджує Енциклопедія Катастрофи меморіалу «Яд-Вашем», «чимало євреїв навіть вступило у фашистську партію, оскільки підтримували її національну платформу». І тільки з осені 1938 року під тиском Гітлера Муссоліні почав обмежувати євреїв у правах, але нічого схожого на гетто й табори смерті він не будував...

А от без нелюбові до парламентської демократії та зневаги до демократичних норм, напрацьованих у світі впродовж століть, до свободи публічних акцій та інших дій громадянського суспільства тоталітаризм обійтися не може - хоча при цьому його речники обов'язково гучно говоритимуть про «справжню», «непродажну», «народну» демократію.

Проте в такому разі, тобто якщо вести у студії серйозну розмову, треба «на пальцях» пояснити, що таке тоталітаризм і яких форм він може набувати, які тимчасові вигоди він здатен дати людям в обмін на свободу і якими сумними бувають історичні наслідки такого «ґешефту». А для цього слід обов'язково запрошувати освічених людей, давати їм слово, стримувати балакунів і не доводити ситуацію до «гарячої» точки... Але ж це невигідно під оглядом рейтингів програми. І хіба це потрібно тим, хто замовляє музику? От шоу зі «святою водою» та «фашизмом» і замінює українцям серйозну розмову про небезпеку якогось нового різновиду неототалітаризму. І не просто замінює - а ще й створює своєрідну димову завісу, smokescreen, яка маскує реальні риси цієї загрози.

Власне, а хіба тільки її?

Того ж 24 травня інтернет розніс повідомлення, що народний депутат Олег Медуниця на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook написав про те, що Україна на сьогоднішній день перетворилася на банкрута. «Вчора нарешті на бюджетний комітет через три місяця зволікань заявилися представники державного казначейства. Був перший зам. Його жвавенький виступ був дуже швидко перерваний репліками регіоналів-мажоритарників. Ми, так би мовити, другим темпом. Коли стало зрозуміло, що просто так через комітет не пройдеш, він у серцях випалив: "Скільки в мене є, я всі гроші віддаю". І одразу нарвався на питання: "А скільки у вас є?". Відповідь: "Вчора ввечері було 800 тисяч". Німа сцена. Її перервав голос Ландика: "Так у мєня дома дєнєг большє". Приїхали. Країна повний банкрут», - написав Олег Медуниця.

І це при тому, що Мінфін 21 травня залучив до держбюджету 1,341 млрд гривень і 165,859 млн доларів, продавши облігації внутрішньої державної позики. При цьому річна прибутковість гривневих запозичень сягає 14,30%, а доларових - 8%.

Перед цим, 30 квітня, державний та гарантований державою борг становив 553,39 млрд гривень (69,234 млрд доларів). За чотири місяці 2013 року загальний держборг зріс на 4,739 млрд доларів (на 7,3%). Це не рахуючи того, що було взято в борг державою в травні, внаслідок чого приріст боргу перевищив 5 млрд доларів. Але це менше третини того, що прем'єр Азаров пропонує додати до держборгу (тільки до суто державного, без державних гарантій!) до кінця цього року, роблячи акцент на внутрішні запозичення, тобто розпродаючи переважно «своїм хлопцям» державні облігації, за які розплатяться посполиті...

Ба, ледь не забув! 15 травня Мінфін продав облігацій внутрішньої державної позики на 553 млн гривень. Інакше кажучи, загальний держборг сягнув уже 70 млрд доларів. І це при тому, що доходи цього бюджету на 2013 рік були при ухваленні Верховною Радою заплановані у розмірі 46,5 млрд доларів.

Ось вона - проблема й тема! Бо ж що таке 70 млрд доларів державного боргу? Це по дві тисячі на кожного дорослого громадянина, себто виборця. Причому сплачувати їх доведеться щонайменше до 2020 року. Та й розміри дефіциту бюджету (офіційно запланованого) - близько 7 млрд доларів. Як там Греція до своєї кризи й дефолту йшла?

І за цих обставин того ж 24 травня прем'єр Азаров узяв участь в урочистій церемонії закладання капсули на місці будівництва спортивно-розважального комплексу «Київ-Арена», який буде збудовано для проведення в Україні фінальної частини Чемпіонату Європи з баскетболу 2015 року. Цей комплекс, розрахований у різних варіантах на 15-20 тисяч глядачів будуватиметься, як зауважив прем'єр, коштом інвестора, без залучення бюджетних коштів. А от за даними незалежних джерел, «на 75% будівництво стадіону буде здійснено за бюджетні кошти у вигляді БЕЗВІДСОТКОВОГО кредиту на велику кількість років... По-друге, бюджетну вартість робіт визначає сам підрядник будівництва...». Теж цікава річ, чи не правда, особливо у світлі величезного держборгу, який зростає, та неприпустимого, на думку експертів Євросоюзу, бюджетного дефіциту?

Я розумію, що для когось така проблематика - річ нецікава. Але хіба у світі, який ми звемо «цивілізованим», масовий виборець (він же телеглядач) не цікавиться станом державних фінансів і перспективами вилучень із власної кишені уже зароблених грошей? Хіба там політичні сили не ведуть боротьбу за електорат, конкретно - і в першу чергу з екранів телевізорів! - називаючи цифри запланованих ними державних доходів та витрат? Зрештою, хіба не можна підготувати динамічне й водночас видовищне телешоу на цю тему?

Переконаний, що можна. І так само переконаний, що на нинішньому «Інтері» такого ток-шоу бути просто не може. А водночас присутні у студії опозиційні нардепи, поза сумнівом, і вміють користуватися інтернетом, і ознайомлені з реальним станом речей у країні. Тож могли б бодай у кількох репліках пояснити телеаудиторії, які проблеми насправді сьогодні є найважливішими для громадян України.

Та, схоже, опозиціонери згодні грати роль частини smokescreen у Шустера...