24 травня виповнюється десять років від того моменту, як на сцену конкурсу «Євробачення» в Ризі вийшов Олександр Пономарьов - найперший представник України. Тож пропоную дещо суб'єктивні нотатки про перше десятиріччя участі України в цьому конкурсі.

Отже, 2003 рік, Рига. Олександр Пономарьов посів чотирнадцяте місце. Його виступ на батьківщині сприйняли як відверту невдачу - як, утім, не надто високі місця й надалі. Після конкурсу кар'єра Пономарьова потроху пішла на спад - спочатку ледь помітно, а згодом дедалі відчутніше. І хоча наступних років співак випустив декілька дуже сильних пісень, він досить швидко перетворився радше на легенду, ніж на чинну зірку української поп-музики.

2004 рік, Стамбул. Перемога Руслани, її перше місце - дотепер найвище досягнення України на конкурсах «Євробачення». Після конкурсу Руслана, на превеликий жаль, так і не змогла стати європейською чи світовою суперзіркою. Не вдалося їй випустити у світ нічого, що здобуло б таку саму, як «Дикі танці», популярність в Україні. Утім, перемога дев'ятирічної давнини й досі зберігає Руслану в ранзі чинної суперзірки.

2005 рік, Київ. Цей рік запам'ятався передусім підготовкою до конкурсу: спочатку захмарними обіцянками перетворити Київ на такий собі гібрид Діснейленду з Ельдорадо, потім місяцями розпачу й відчаю - мовляв, «пропало все», а Україну от-от позбавлять права приймати конкурс, ще потім ударним подоланням усього, що тільки можна подолати, й, зрештою, гордістю: он як ми все зробили, найкраще у світі й вовіки віків. Кілька років по тому точнісінько те саме - тільки незрівнянно більшого масштабу - ми спостерігали під час приготувань до футбольного чемпіонату.

Ще цей рік запам'ятався переграванням результатів національного відбору: замість Ані Лорак Україну представляв гурт «Ґринджоли», або «Грінджоллі» - бо саме під такою назвою він «поїхав» на конкурс. Хотілося б зауважити: на моє переконання того року Ані Лорак не посіла б високого місця, бо надто вже сірою була її тодішня пісня. Принаймні, час розставив усе по своїх місцях, і жодної з пісень, серед яких тоді відбирали конкурсну, в «золотій колекції» Ані Лорак немає.

Що ж до гурту «Ґринджоли», то він посів дев'ятнадцяте місце, чим викликав в Україні шалену критику й на свою адресу, й на адресу організаторів «перевідбору». Хоча вони й не відправляли на конкурс «Ґринджоли» власним вольовим рішенням, а доказів того, що результати голосування телеглядачів було сфальшовано, досі ніхто не надав - та й навіть питання про фальшування не ставив. Ті, хто звинувачує тодішню владу у волюнтаризмі, воліють просто не нагадувати про факт, що глядацьке голосування таки відбулося.

Отже, чи мав місце факт втручання політиків? Безперечно, мав. Чи вдавалися політики до накручування пристрастей, чи, хай навіть мимоволі, підштовхували тим самим глядачів до голосування за «Гринджоли»? Можливо, так - хоча, з іншого боку, суспільство було тоді наелектризоване політикою й оцінювати пісні відсторонено не могло. А от факту вольового рішення щодо того, хто стане учасником «Євробачення» від України, не було.

Надалі «Ґринджоли» нічим особливим не уславилися й практично зникли з обріїв - як, утім, не були широковідомими й до того. Вони стали типовими зірками однієї пісні.

2006 рік, Афіни. Тіна Кароль посіла сьоме місце; після «Ґринджол» це було розцінено як успіх; усі нарікали на «недопостачання» частини запланованого сценічного реквізиту, із яким співачка вже точно перемогла б. Хоч би там як, а Тіна Кароль стала найяскравішим і дотепер прикладом артистки, якій участь у конкурсі «Євробачення» дала помітний поштовх у подальшій кар'єрі. Саме після того співачка з початковиці перетворилася на зірку.

2007 рік, Гельсінкі. Вєрка Сердючка посіла друге місце, вже маючи в Україні статус суперзірки. Його вона зберігає й до сьогодні. Тодішня пісня Сердючки була для неї стилістично новою, незвичною - але повністю переорієнтуватися на запропонований у ній стиль Вєрка не змогла, а так і залишилася вірною попередній стилістиці «Весілля в Малинівці». Дуже непогана інструментальна музика, що вийшла у світ під справжнім ім'ям і у справжньому образі Андрія Данилка, так і залишилася маловідомою широким верствам слухачів.

2008 рік, Белград. Друге місце дозволило Ані Лорак відчутно підняти свою популярність в Україні. У «Передмові до Євробачення» експерти казали, що це дозволило Ані Лорак ще й завоювати ринок СНД. Важко сказати - адже й стала відомою співачка завдяки російському телебаченню, а саме перемозі в телеконкурсі «Ранкова зірка» Юрія Ніколаєва; саме Ніколаєв, нібито, й вигадав сценічне ім'я Ані Лорак, бо Кароліна серед учасників уже була.

Хоч би як було, а в Україні після «Євробачення» Ані Лорак перетворилася з зірки на суперзірку.

2009 рік, Москва. Світлана Лобода посіла дванадцяте місце, чим і викликала просто-таки нищівну критику. Як позначилася ця невдача (як її всі розцінили) на кар'єрі співачки? Здається, що ніяк. Лобода змогла швидко підвестися й надалі повільно нарощувати рейтинги.

2010 рік, Осло. Десяте місце Альоші було розцінено як стриманий успіх. Чи не вперше вітчизняна критика не повела війну на знищення того, хто посів не надто високе місце. А може, зіграла роль сакральна цифра 10, «перша десятка»? Хоч би як там було, а скористатися цим Альоша не змогла, так і не запропонувавши аудиторії більше нічого рівнозначного й перебуваючи нині десь на периферії вітчизняного шоу-бізнесу.

Цей рік відзначився новою зміною найвищої влади у країні, й, як неуникний наслідок того, вже оголошеного представника на «Євробаченні» знову було оперативно замінено. Спочатку на конкурс мав їхати Василь Лазарович; ажіотаж навколо «переконкурсу» дозволив йому протягом тривалого часу залишатися в центрі уваги; у підсумку інтерес до нього на певний час зріс. Точніше, зріс був.

2011 рік, Дюссельдорф. Міка Ньютон, посівши четверте місце, зникла як із України, так і з її шоу-бізнесу. Про суперзірку світового рівня Міку Ньютон поки що теж не чути...

2012 рік, Баку. Посівши п'ятнадцяте місце, Гайтана надовго відійшла в затінок - адже її пісні до Євро-2012 було записано до «Євробачення». Судячи з усього й на превеликий жаль, відновити форму їй не вдалося й досі. Хоча преса й не була надто злою до співачки.

Тож можна дійти висновку: загалом в Україні місце артиста на конкурсі «Євробачення» відіграє велику роль у його подальшій кар'єрі. Подеколи невиправдано велику роль: у нас заведено до значної міри фетишизувати «Євробачення».

А тепер - дещо інший аспект.

2003 рік. Конкурсна пісня Олександра Пономарьова Нastа la Vista була спеціально для виступу на конкурсі й поза євробаченнєвим контекстом поширення в Україні не мала.

2004 рік. Переможна пісня Руслани Wild Dances широко транслювалася в Україні телебаченням та радіо - щоправда, здебільшого в україномовному варіанті. Записи цієї пісні лунали звідусіль - і здебільшого в англомовному «євробаченнєвому» варіанті. Ще одну пісню - Dance with the Wolves - українські радіо й телебачення транслювали в англомовному варіанті: ніякого іншого особисто я ніколи не чув, тож і не знаю, чи існують вони взагалі.

2005 рік. Razom Nas Bahato гурту «Ґринджоли» в англомовному варіанті, коли україномовними залишилися тільки два рядки приспіву, могла викликати лише подив. Звісно ж, в Україні цей варіант жодного поширення не набув.

2006 рік. Тіна Кароль широко виконувала свою англомовну Show Me Your Love і в концертах, і на радіо, й на телебаченні - нарівні зі своїми іншими піснями.

2007 рік. Пісня Вєрки Сердючки Dancing Lashа Tumbai, виконана на конкурсі абракадаброю, в тому самому варіанті набула дуже широкого поширення в Україні.

2008 рік. Спочатку здавалося, що Shady Lady Ані Лорак - це була чергова пісня «спеціально для Євробачення». Втім, після тривалої перерви співачка почала поширювати російськомовний її варіант - «адаптований для аборигенів».

2009 рік. Be My Valentine (Anti-Crisis Girl) Світлани Лободи також зникла з обріїв разом із завершенням конкурсу - аж поки зовсім згодом співачка не почала поширювати російськомовний варіант пісні, у тексті якої вже не було нічого ані про Валентина, ані про антикризу, а приспів дуже нагадував челябінську народну пісню «Милка, чё, милка, чё, милка, чёкаешь почё?». Знову той самий підхід: штучний товар - на експорт, а що-небудь попростіше, ширвжиткове - для місцевих.

2010 рік. Свою пісню Sweet People Альоша часто виконувала в Україні в оригінальному варіанті - й пісня була доволі популярною. На жаль, так і не було продовження.

2011 рік. Пісня Angel Міки Ньютон була англомовним варіантом російськомовної пісні; російською мовою лунала вона й у першому турі національного відбору. Ані той, ані той варіант такого вже поширення в Україні після конкурсу не здобули.

2012 рік. Пісня Гайтани Be My Guest досить широко лунала в Україні в оригінальному варіанті - принаймні, до конкурсу.

Отже, можемо простежити тенденцію (хоча й не абсолютну): найуспішнішими виявляються ті артисти, що везуть на «Євробачення» звичні для себе пісні - ті, які вони мають намір включити до свого постійного репертуару. Спроби здаватися, а не бути, співати не те, що є звичним і улюбленим, а те, що нібито має сподобатися «європам», як правило, успіху не приносять.

І ще один аспект. Як відомо, «Євробачення» - це суто телевізійний конкурс. Доводилося натрапляти на інформацію, мовляв, цього року місцем проведення конкурсу було обрано Мальме ще й із тієї причини, що в цьому місті є велика, але не надмірно велика концертна зала. І навіть за цієї умови шведські організатори висловлювали жаль із приводу занадто великих її розмірів.

То як же запам'яталися українські виступи саме з погляду їхньої «телегенічності»? До якої міри картинка на екранах допомагала, а чи заважала сприймати пісні? Тут дозвольте відійти від хронології й запропонувати свій суб'єктивний рейтинг.

Нейнеуспішнішим хотілося б визнати виступ «Ґринджол»: на сцені були гламурні танцюристи, що ходили на руках; так і здавалося, що от-от з-поза лаштунків вигулькнуть тітоньки в пір'ї й із канканом. Революційний гімн перетворився на щось малозрозуміле; пісня була сама по собі, танці - самі по собі.

Друге з кінця місце хотілося б віддати Олександрові Пономарьову: майже в одну шеренгу на сцені стояли співак і якісь чи то танцюристки, чи то гімнастки; всі вони були статичними, кожен із них робив щось своє (хтось один, як і годиться, стоячи на голові); усі вони разом ніяк не хотіли втискатися в один кадр - ну, хіба що здалека збоку. Тут було те саме: пісня - окремо, шоу - окремо.

Третє з кінця місце належить, на жаль, Гайтані. Окрім реальних танцюристів на сцені були ще й величезні екрани, на яких теж усі танцювали. Вийшов повний базар-вокзал: розгледіти що-небудь там було неможливо, виокремити серед усього саму Гайтану - тим паче; був очевидним надлишок зорової інформації, за якою пісня вже й не сприймалася. До того ж, коли на своїх екранах глядачі бачать ще якісь екрани, а вже на них - зображення, це сприймається не надто добре.

Четверте з кінця місце можна віддати Світлані Лободі - з єдиним застереженням: принаймні на той час це була звична стилістика її виступів. Велетенські конструкції на сцені, серед них чи то танцюристи, чи то стриптизери. Цього разу з тоннажем металоконструкцій явно переборщили, й не розгледіти до пуття було нічого.

Далі в рейтингу йде Альоша. Здавалося б, усе було гаразд, вона на сцені була сама. Й це відповідало характеру пісні. От тільки надто вже демонічно, надто депресивно все вийшло.

Ані Лорак - досить банальне шоу у стилі «багато фантазії з нічого»: автори прагнули не так підкреслити характер пісні, як уразити креативністю, переплюнути всіх. У підсумку вийшло щось необов'язкове, без чого можна було обійтися. Те, що жило своїм, окремим від пісні життям. Урятувала ситуацію потужна динаміка шоу, яка тим чи іншим боком відповідала динаміці ритмічної пісні - хоча й ураження надлишковості залишилося.

Міка Ньютон. Усе було б добре, якби не «піскохудожниця». Вона була сама по собі, співачка - сама по собі; до того ж, безпосередньо бачити працю художниці глядачі не могли: на сцені стояла якась жіночка, яка десь там навіщось порпалася, а на екрані виникали й зникали якісь картини. Це була спроба не відтінити пісню, а перетворити конкурсний виступ на таку собі «виставку досягнень»: от, мовляв, подивіться - в Україні є таланти не лише пісенні. Якби тут само на сцені був ще й футболіст, який би вправно жонглював м'ячем, а передова доярка доїла б корову на десятки літрів за три хвилини, - це було б у тому самому стилі й лише доповнило б картину.

Виступи Руслани, Тіни Кароль та Вєрки Сердючки можна визнати найкращими. У тому сенсі, що кожного разу шоу абсолютно відповідало пісні, доповнювало її й було її органічним додатком - і за стилістикою, й за ритмом. Танцюристи не намагалися проілюструвати тексти пісень, не перетворювали танці на пантоміму, а підтримували, візуалізували ритм і енергію співу. У Руслани, до того ж, усе було бездоганно розраховано на камеру - так, щоб співачка й балет ніби становили єдине ціле.

Що ж до цьогорічного конкурсу, то фінальний варіант виступу Злати Огнєвич був би дуже стильним... Але, все ж, самий початок видався зайвим, надмірним. Образ доброго велетня мав би або здобути подальший розвиток (так і уявляється: він стоїть позаду співачки, мов її тінь, рухає корпусом і руками в ритм її рухів, а вона - немов на його тлі, немов під його захистом), або не з'являтися взагалі. Бо вийшло те саме: от подивіться, які в нас в Україні велетні; подивилися - от і добре.

Тож і тут простежується та сама тенденція, що й із піснями: коли це шоу заради шоу, коли метою є вразити й приголомшити - успіху це не додає.

Колаж - e-motion.tochka.net