Випуск «Шустер live» від 26 квітня залишив дуже гіркий осад. Та що там гіркий - безнадійний.

Присвячено його було альтернативі: асоціація з Євросоюзом, а чи вступ до Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану? Складався ефір із двох частин. Перша йшла в запису, зробленому напередодні - 25 квітня. Там Віктор Медведчук відстоював ідею вступу України до Митного Союзу, євроінтеграційним опонентом його був Сергій Тігіпко.

Отут і почалися найперші сюрпризи. Припустімо, події довкола телеканалу ТВі Шустер свідомо оминув зовсім не через те, що вважав їх за не такі вже й важливі. Точніше, не зовсім оминув: із подачі запрошеного на другу частину ефіру Павла Шеремета їм було присвячено аж майже десять хвилин. А саме звільненню журналістів за ознакою громадянства - за словами Шустера, уперше з часів Другої світової війни. (Чи не сплутав пан Шустер категорію громадянства з категорією етнічного походження - то вже інше питання.)

Тут можна зрозуміти: радше за все, кожна зі сторін (власників) тримає свою дулю в кишені й не надає всієї інформації. А те, що події в цілому виглядають аж ніяк не bona fide, тільки ускладнює розуміння того, що відбувається. Тож розставляти крапки над «і» Савік Шустер цілком міг вважати за передчасне, а поглянути на проблему з погляду журналістів каналу й свободи слова як такої (незалежно від того, хто з власників правий), вивести її на рівень загального становища ЗМІ в Україні та прозорості в питаннях власності - припустимо, не здогадався :) Або, може, вважав, що «народ» це не цікавить.

Важче зрозуміти, чому випуск, який побачив світ точнісінько в день роковин Чорнобильської катастрофи, геть оминув і цю тему. Точніше, оминув би. якби не нагадування Миколи Катеринчука, яке на загальному тлі, зрештою, зовсім загубилося.

Зрештою, не самою лише поточкою мають жити ток-шоу, й проблема геополітичного та геостратегічного вибору України цілком заслуговує на те, щоб зазнати всебічного розгляду.

А далі йдуть запитання. Чому Віктор Медведчук не став гостем прямого ефіру, а милостиво дав свій виступ у запису? Гаразд: важлива для сценарію персона не змогла завітати на загальний ефір у п'ятницю, а змогла лише в четвер і неодмінно за компанію з радником президента РФ Сергеєм Глазьєвим. Гаразд: так домовилися Савік Шустер та Віктор Медведчук, у кожного були на те свої міркування.

Тільки от нема куди подітися від ураження, що поява Медведчука в ефірі «Шустер live», та ще й окремо від інших політиків, стала черговою, й дуже важливою, віхою в кампанії його розкручування до президентських виборів. Спочатку були білборди й лайтбокси, потім статті Медведчука в газетах та інтернет-виданнях - і от новий етап, поява в телееефірі, та ще й на рейтинговому ток-шоу. І вже майже в образі президента чи щонайменше прем'єр-міністра, якому дискутувати в одній студії з «простими смертними» - образа на все життя, бо геть не за ранжиром.

Пригадайте появи в ефірі у Шустера Віктора Януковича, Миколи Азарова, а раніше Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко. Те саме читання монологів, захищених від гострих запитань та дискусій. Те саме демонстративне відокремлення від «плебсу». Те саме вивищення над усіма рештою. І от тепер у такій самій ролі ми побачили Медведчука. Чи не завчасно?

Яким постав перед телеглядачами Медведчук - теж вельми цікава річ. Був він без краватки, в неофіційній сорочці з розстебнутим комірцем, піджаку й, якщо не підвів мене зір, у джинсах. Обличчя його випромінювало доброзичливу посмішку - настільки, наскільки тільки можна уявити собі доброзичливо усміхненого Медведчука. Жестикуляція його була вільною й широкою, розмова - не так переконливою, як агресивною. Здавалося, колишній високопосадовець і - нагадаю - один із найбагатших людей України що є сил прагнув позбутися старого демонічного іміджу й продемонструвати новий. Оператори не шкодували зусиль показувати його на повний зріст і в усій динаміці - на відміну від його опонентів.

Ну дуже вже нагадувало все це піар-напрацювання - так нагадувало, що повірити у щось інше надто складно. Одне тільки не надто зрозуміло: а в якій ролі в цій піарівській грі брав участь Савік Шустер?

І ще одне запитання: а чому опонентом Медведчука став Сергій Тігіпко й саме він? Невже більшого євроінтегратора на українських чорноземах і не знайти? А чи все простіше: якщо сама по собі влада у своїх євроінтеграційних зусиллях виглядає надто вже непереконливою, то на тлі Медведчука переконливість зростає на порядок?

Але враження безнадійності викликав зовсім не Шустер і навіть не перша - та, що в запису - частина випуску. Враження безнадійності залишила дискусія у студії.

Савік Шустер проводив опитування до ефіру й наприкінці його. Результати відрізнялися разюче. Аж до того, що відсоток прихильників євроінтеграції серед представників сходу та півдня зріс із 20-30% до істотно більш ніж половини. Це, звісно ж, далеко від об'єктивної соціології, але дає наочне уявлення про можливості агітації... та ні, звичайної просвіти. Якби вести таку агітацію, тобто просвіту, по всій країні протягом двох місяців, прихильники євроінтеграції матимуть стійку перевагу, - наполягав Шустер декілька разів протягом ефіру. Й у цьому з ним неможливо не погодитися.

От тільки ефір той засвідчив: агітації такої не буде. Не вийде просвіти. Бо нема кому її проводити. Наших полум'яних євроінтеграторів, зокрема з опозиції - дай Боже, щоб їх самих хто-небудь просвітив.

Бо як інакше можна зрозуміти їхню повну дискусійну немічність? Провальну, тотальну немічність?

Опоненти опозиціонерів звинувачували: «Євроінтеграція для вас - це релігія». І в контексті дискусії вони були праві. Захист прав громадян, високі зарплати та пенсії, гідність громадян у відносинах із державою, відсутність свавілля поліції та інші загальновідомі переваги - про все це не втомлювалися згадувати присутні опозиціонери. А це були Микола Катеринчук, Анатолій Гриценко, Борис Тарасюк, Ірина Геращенко «и другие официальные лица» - відомі й дуже відомі.

Так жодного разу й не відповіли вони на запитання: як? Яким дивом усе це стане реальністю в Україні? Чи й справді підпишемо угоду про асоціацію - й усе саме собою почне наближатися до євросоюзівських стандартів? Допущений до першої частини - тієї, що пройшла в запису - Олександр Пасхавер - економіст! - у відповідь на медведчуківське жонглювання економічними показниками завів мову про цінності. Й про інтеграційні утворення як об'єднання на базі цих спільних цінностей.

Але от саме Пасхавера ніхто з учасників дискусії у другій частині, схоже, не почув. Ніхто так і не висловив, не сформулював простенької істини: євроінтеграція, а точніше, євроінтеграційні прагнення є передусім стимулом, і стимулом дуже реальним: хочете зійти на наступну сходинку - підтягуйте своє життя до усталених нормативів. А так... Навіть слова депутата від КПУ Петра Цибенка про те, що треба досягнути тут, в Україні, заможного й гідного життя, ані до якого розвитку теми опозиціонерів не спонукали.

Медведчук протиставляв православну цивілізацію, до якої нібито належить Україна, та західну, до якої належать країни Євросоюзу. Чи випадково, а чи ні, Шустер, переповідаючи слова Медведчука, протиставив православну (Схід) та християнську (Захід) цивілізації. Болгарія, Греція, Кіпр, Румунія - а чи в цих країнах не домінує православ'я? Ні, коментуючи Мендведчука, про це не згадав ніхто з євроінтеграторів - тож глядачам залишалося тільки повірити: так, православним у Євросоюзі не місце. Хіба що Давид Жванія повів мову про те, що конфесійно-релігійна основа для єднання - це не ХХІ століття.

Медведчук наголошував на тому, що Україна належить до слов'янської цивілізації. Те саме: про Болгарію, Польщу, Словаччину, Словенію, Чехію, про Хорватію, що стане членом ЄС із 1 липня, не згадав жоден із опозиціонерів. То чи самі вони бодай знають, які країни є членами Євросоюзу? Чи самі вони знають, із ким мають намір асоціюватися?

Була в Медведчука просто руйнівна для його агітації фраза: він агітував за Митний союз, бо «наши товары неконкурентоспособны в мире». Тож виходить, що ідея Митного союзу в тому й полягає, щоб іще сто років виготовляти застарілі й неконкурентоспроможні товари й сяк-так жити! Ну, здавалося б, зловити Медведчука на його власних словах - простіше ж не буває! Ні: опозиціонери повторювали й повторювали, мов мантри, одні й ті самі загальні фрази, щоб не сказати: банальності.

І Медведчук, і Глазьєв переконували: мовляв, відносини між членами Митного союзу будуть паритетними, ґрунтованими на взаємоповазі. Ніхто з опозиціонерів так жодного разу й не сказав: усі розмови про Митний союз виглядали б зовсім інакше, всі суто економічні викладки викликали б зовсім іншу реакцію, якби Росія офіційно не проголошувала мети відновлення СРСР у тому чи іншому вигляді.

Усі розмови про Митний союз виглядали б інакше, якби Росія мала репутацію держави, яка поважає право - й міжнародне, й своє внутрішнє. Здавалося б, теж очевидний аргумент. Його теж не озвучив ніхто, опозиціонери товкли й товкли свою ритуальну воду у ступі. І знову нічого, окрім подиву, це викликати не могло. Так зневажати очевидні аргументи, ті, що лежать на самій поверхні - це ж уміти треба!

А хіба не можна було пригадати, що й у діяльності СНД практика разюче відрізняється від установчих документів? Зокрема, вільне пересування громадян між країнами - членами СНД - як там із цим між Азербайджаном та Вірменією, між Киргизстаном та Таджикистаном? Зрештою, Верховна Рада України так і не ратифікувала статуту СНД. Тож юридично Україна членом СНД не є. Чи зважає на це Росія бодай коли-небудь? Ні. І подібні розбіжності між де-юре та де-факто на пострадянському просторі - на кожному кроці. Те, чого в Євросоюзі немає й бути не може. А чи наші євроорієнтовані опозиціонери про все це ніколи не чули?

Петро Цибенко раптом став проводити аналогії між Євросоюзом та СРСР: мовляв, спільний кордон, спільна валюта... Лише Савік Шустер спитав у нього: а як там справи з відкритістю того спільного кордону? Ніхто - жоден! - із опозиціонерів заперечувати Цибенкові не став. Ніхто не згадав про країни Євросоюзу, які не входять до Шенгенської зони. Ніхто не згадав про країни ЄС, які зберігають власну валюту. Ніхто не зловив Цибенка на відвертій неправді - ото вже дискутанти! Та чи знають наші євроінтегратори про ЄС бодай що-небудь?

Натомість вони тільки й казали: «Європарламент проголосував», «Єврокомісія ухвалила рішення». Закралася навіть жахлива думка: а може, наші опозиціонери й самі щиро вірять, що Євросоюз - це той самий СРСР, тільки хороший? Чи знають вони, що, йдучи до асоціації, Україні доведеться домовлятися не з «брюссельським Кремлем», а з усіма країнами - членами ЄС, і з Хорватією зокрема?

Депутат від ПР Євгеній Мураєв намагався виправдовувати Владимира Путіна у його газовому тиску на Україну: мовляв, Путін учинив як менеджер. Гаразд, хай собі учинив - але чи доречні тут базікання про «дружбу», «братерство», «споконвічну спільну історію» тощо. Виходить, Росія переймається менеджментом, а Україна мусить дбати про дружбу. Цю відверту суперечність у словах Мураєва теж не помітив жоден опозиціонер.

І що було найбільш дивно, всі повторювали: інтереси, інтереси; немає друзів і ворогів - є національні інтереси. Про міжнародне право, про його основоположні принципи, про те, що в ЄС домінує міжнародне право, а на пострадянському просторі - самі лише інтереси, - про не згадав ніхто з євроінтеграторів. Узагалі ніхто. Жодного разу не згадав.

Розмусолюючи давно відомі банальності, ніхто з опозиціонерів навіть не наблизився до констатації очевидного факту: вибір між Росією та ЄС - це вибір між тактикою й стратегією, між сьогоднішнім затиканням дірок та перспективним розвитком.

Сергій Тігіпко, окрім іншого, запропонував, щоб питання інтеграційного вибору було винесено на референдум. Якщо так і станеться, можна бути впевненими: євроінтеграційний вектор програє. Бо агітувати за нього нема кому. Нема кому роз'яснювати переваги євроінтеграції не на рівні міфів і стереотипів, а на рівні фактів.