«Детектор медіа» продовжує аналізувати святковий ефір. Незабаром до вашої уваги буде представлена оцінка новорічних спецпроектів каналів «1+1» та «Інтер».

Головний шок новорічної ночі – вітальний (і в сенсі життєствердності) виступ українського Президента. За годину до того бажаючі могли послухати Владіміра Путіна – говорив він на фоні Кремлівських зір і якось «нєброско», по-простому. Так, що можна було без затєй перейти до поїдання салатів й думок про вічне й скоромне. Х-ха, наш врізав на всю котушку, вийшовши до святкових сімейних столів крізь  виструнчену військову варту. А чо – нехай вража коаліція і сопрєдєльні виборці не забувають, хто в нас Головнокомандувач усіх родів військ, що вціліли після безперервних реформ і бомбардування рідних населених пунктів. Далі будуть в самоволку ходити, так можна буде й повторити. Тим більше є світовий досвід – Боріс Ніколаєвич, к примєру, чи почивший в бозє дженераль Піночет.

Ні, ловко придумали – хто б там і що б там... Караван іде, собакам, конєшно, не по нутру. Так ми тепер відомо який рік  зустрічаємо і на псячу натуру можемо дивитися звисока. Відтак не дивно, що хоча у найвищому секретаріаті й обіцяли президентське звернення без політики, а все ж вирішили підбадьорити електорат. Головнокомандувач за трибуною чимось нагадував політбюро на Мавзолеї (в мініатюрі, звичайно) – говорив-балакав, ружжа погрозливо блискали, потому мали піти танки-самольоти (ну,  до такого чомусь не додумалися, а воно б красиво було), і в фіналі вибігли назустріч діточки. Мовляв, спасибі Самому за наше щасливе дитинство.

Поставлено на сигналізацію

Ще раз ствердилось: наша влада – уся, без винятку – практично не замислюється над тим, як виглядає в наших непросвіщенних очах. Вибори минулися, і слава Богу. А до нових ще далеко. От тільки телебачення... Геннадію Хазанову з літньої ще Юрмали (РТР-Планета, 2 січня, програма «Юмор года») знічев’я пригадався випадок чвертьстолітньої давнини – як на одному з концертів за участі керівників партії і правительства у першому ряді сидів, широко розкинувши ноги, якийсь чиновник і чухав своє хазяйство «нижче ватерлінії». Артист не втерпів і навіть запитав його, одвівши мікрофон вбік: чи уявляє, який вигляд має зі сцени? Під час знайомства в ложі Леоніда Брежнєва відбулося знайомство з «першорядним» чиновником. Виявилося, міністр культури України, вона ж УРСР, з не дуже культурним, щоправда, прізвищем. Стільки років минуло, а от, не забулося...

Уявляється реакція того широкопоставленого чиновника. Ну, вкотре Гоголь пригадується. Що говорив Городничий, коли в дурні пошився? Ті самі слова, які годилося б Хазанову сказати: «Вот он теперь по всей дороге заливает колокольчиком! Разнесет по всему свету историю. Мало того, что пойдешь в посмешище – найдется щелкопер, бумагомарака, в комедию тебя вставит, вот что обидно! Чина, звания не пощадит, и будут все скалить зубы и бить в ладоши. Чему смеетесь? над собою смеетесь!... Эх, вы!..»

Та ба, історія учить тому, що вона нічому не учить.  Нинішні городничі Гоголя в школі хоча й «проходили», одначе засвоїлося поганенько. Хоча якісь корективи вносяться. Принаймні, на 5 каналі, на «Майдані з Данилом Яневським» (31 грудня),  артистична публіка хвалила високе начальство. За те, що дозволяє сміятися над собою. Он у Мінську чи Москві – не те. Тільки що – виженуть в шию, позбавлять шматка хліба. А тут смійся досхочу, хоч би й над самим Віктором Федоровичем. Загалом же учасники програми довго говорили про те, що політики погано грають свої ролі на політично-театральному кону. Й це якось прикро – хотілося чогось фаховішого. Бо ж кого-кого, а їх не обманеш: самі лицедії. Тому судили за гамбургським рахунком: фальшують всі – хоч на Банковій, хоч під куполом на Грушевського... Хто б не погодився? Яневський мало не на все згідно хитав головою: мудрих людей серед артистів багато. Тільки Богдан Бенюк трохи підпсував,  заявивши, що от се балакають-балакають, а як дійде до виборів, то вся артистична братія піде в найми й зачне служити за бакси і єврики. Себто в одну дуду з Городничим продудів: над ким смієтесь? На нього замахали руками: что ты, что ты, таке говорити проти ночі, та ще й новорічної! Бенюк мусив прийняти провину на власну грудь – сам, сам такий...

5 канал, слідом за президентським секретаріатом, обманув теж. Обіцяв подати програму про те, як нас, народ, з новим роком вітали – у колишні часи. Мисль інтересна, а от не сталося. Святослав Циголко («Наша ера: рік 2006») довго q героїчно, хоча й без особливого натхнення, вів нас звивисто-перехресними стежками минулого року. Усе ж довів – що могло бути й краще. Та якби в роті росли зуби, то й до стоматолога не треба було ходити. А так усі хворі, у всіх болить: в кого мудрість своя, в кого чужа, позичена, а комусь і дуровій уже показався. Значить, свинство не за горами.

Втім, дехто вирішив його не чекати. У програмі «Вечір з Максимом Галкіним («Інтер», 31 грудня) знову виник Владімір Вольфовіч. Ну, ніяк без нього – лишилося тільки на ковзанах з якоюсь чувихою покатататися в телевізорі, а так уже всі телещаблі  проскочив, на всі граблі наступив.  Може тому Жириновський вирішив сказати народу: не такий він уже й щасливо многогранний. От, про бабенц мріє, что-нібудь едакоє необикновєнноє. Галкіну стало трохи незручно: та ж дружина є в народного попсо-лідера, їй-то як буде слухати от се одкровення? А плєвать. Хай своєю наукою займається. Усе життя кліщів вивчає, а їх з кожним роком усе більшає. Ну, дурепа... І це на всю Росію і Україну. А що, такий рік починається, треба розкріпощатися. То лі ішшо будєт! Щоправда, я так і не зрозумів, чому Вєрка Сердючка в цій програмі вітала глядачів із роком Собаки.

Новорічне телебачення ще раз підтвердило остаточну перемогу буржуазних цінностей. А буржуйський вокал, буржуазне мистецтво в цілому, коли хто читав «Міфології» Ролана Барта, мають «в основі своїй сигнальний характер, постійно навіюючи нам не саме переживання, а його знаки». Так відбувається не тільки в самій телестудії, де шанованій аудиторії сигналізують, коли й що: аплодувати, сміятися, вигукувати здравиці. Так відбувається і з нами, котрі днюють і ночують побіля телеящиків – в надії, що підкинуть якогось поживного харчу. Все частіше нам із-за кадру підказують, де й коли засміятися, сплакнути чи там хрюкнути на догоду царственному іменинникові року, що надійшов.

Нас за простаків держать – і все міцніше. У телеконцертах, скажімо, до кожної пісеньки підводочка тепер цілком «ка-анкрєтная». Скажімо, Алєксандр Цекало («Хорошие песни», «1+1»)  щоразу бацає без обіняков. От у дєтствє мріяв про окуляри, щоби крізь них усі голими бачилися. А тепер виріс і вже  не те – хочеться Віагри. Й однойменний загін естрадних співачок чимчикує на зіркову сцену. Га-га-га! – весело і по дєлу. А головне – без затєй, шоби мізкам, як вшир, так і завдовжки, було удобно і комфортабельно, наче на прогулочном тєплоходє. Хто там ще обманюваться хотів, якихось художеств, текстів-підтекстів? То совки, нафталін. Нє грузітє мозгі, розслабтеся і не думайте ні про що: свято  усе ж таки. Ми по простому...

Іронія Долі. Карнавальної...

Телевізійне свято упродовж багатьох років освячено легендарним іменем Ельдара Рязанова. Під його фільмами ми чистимо себе у новорічні миті – й не видно тому кінця і найменшої конкуренції. Втім, український канал «Інтер» напосудився було, одначе щось там не склалося. Сам 79-літній метр презентував, у підсумку, «Карнавальную ночь-2, или 50 лет спустя»: бо мав право. Фільму півстоліття якраз, кілька поколінь на ньому виросли. А по-друге,  Рязанов завершив свою останню стрічку про свого колегу, так само легендарного казкаря Андерсена, і заявив про завершення кінокар’єри. То ж вирішив красиво попрощатися з глядачами. На російському «Первом канале. Всемирная сеть», 1 січня.

Вийшло надто ностальгійно й надто довго. Цифра 2 у титрах означала не тільки друге видання перелицьованої історії, а й подвоєння хронометражу. Чого тільки і кого тільки ми не побачили. Хрестоматійні персонажі постали в оновлених костюмах і ролях. Серафима Івановича Огурцова-Ігоря Іллінського змінив його учень Сергій Сергійович Кабачков у виконанні Сергія Маковецького. Лєну Крилову-Людмилу Гурченко  так само Лєна, тільки вже Алла Бабенко. Втім, харизматична Гурченко з’явиться під завісу телевізійної вистави і таки заспіває свою магічну пісеньку «Про пять минут».

Лектора-Сергія Філіппова замінив політтехнолог (Валентин Гафт), який, так само прийнявши на грудь, розмірковує на зал про те, чи є жизнь за межами Московської кільцевої автодороги. Є й новіші персонажі... Стоматологиня (Інна Чурикова), вона ж саморобна поетка-піснярка, мрія якої – аби на її вірші «клали великие композиторы». Задля реалізації мрій вона й сама кладе – «на лапу», у вигляді збірничків віршів із «зеленими» сторінками, прикрашеними  портретами американських президентів. І спосіб пробивання в естрадні діви, і дикунські за несмаком вдягачки ясно вказують на деяких найвідоміших поп-персонажів російсько-українського шоу-бізнесу. А із залу на все це доволі похмуро дивляться чимало знаменитостей недавнього минулого, вочевидь режисерові друзі.

Кращим у фільмі є початок – попри всю його ризикованість. Бо в кадрі з’являється Рязанов, аби заявити директору Будинку культури Кабачкову, що сам буде робити «Карнавальну ніч-2». Хоча заходився вже інший режисер, іншого покоління. Кабачков намагається не допустити «нафталін» у свої стіни. Як можна? Метр зробив свою справу, метр може відпочивати. Та ж він і половини необхідних слів не знає – менеджмент, кастинг і таке інше.

- Дешевой популярности ищете? – стромляє шпичака директор.

- А дорогая у меня уже есть...

Зрештою, усе відбувається. Стара історія виявляється на диво сучасною. Як і Гоголівський «Ревізор», до прикладу. Вдягачка інша, колір дензнаків, жіночі парфуми... Люди ж ті самі, і їх звичаї мало в чому змінилися. З ознак старощів тут головною є втрата почуття міри. Фільм мав би бути коротшим рівно удвічі. Одначе не будемо жбурляти каміння в класика. Він заслужив, аби махнути нам бронзоподібною рукою так, як  хотів. У фіналі навіть пісеньку заспівав. Про те, що «хочется легкого, светлого, нежного... и пустопорожнего...». І видав формулу щастя: це коли немає нещасть. І спробуйте щось заперечити.

Спасибі, Ельдаре Олександровичу! Хіба можна забути передноворічний вечір  п’ятдесят літ тому, й пісеньку про «пять минут», під яку я вистрибував під самісіньку стелю? І відчуття щастя... Усі ще живі, нещастя далеко – і пісня з Вашого фільму, а потому й сам фільм, що налаштовували сприймати життя як дарунок долі. Ви оповіли нам стільки чудесних казок, що самі стали казковим персонажем нашого спільного буття. Було по всякому, одначе Вас ніколи не зраджував гумор і бажання добра всім, хто на те заслуговував. А заслуговували всі – коли не сьогодні, так завтра.

Втім, то не було прощанням. Казки завжди лишаються з нами – скільки б не було нам років. Особливо, коли на порозі Новий рік. Новий казковий сюжет вигадати важкувато, то ж не гріх скористатися й відомим. У російській стрічці «Француз» Вєри Сторожевої («Інтер», 31  грудня) ніби ж нові реалії і нові персонажі, одначе чим далі, тим невідворотніше усе нагадує Рязановську  «Иронию судьбы...». Багатий француз приїздить під Новий рік до Росії – у нього любов до росіянки Іри, з якою він листується. Одначе листи писала йому насправді Аня (Марія Голубкіна)... Мав намір оженитися з однією, вийшло з іншою. І слава Богу!

З цікавістю чекав я на нову телевізійну стрічку молодого режисера Олександра Ітигілова «Давай пограємо» («Студія 1+1», Українська медійна група), який було показано на «1+1» передноворічної днини.   Маю особистий сантимент до постановника – я товаришував з його батьком, талановитим режисером та кінооператором, який, на превеликий жаль, рано пішов із життя. Його теж звали Олександром. Як оператор, він зняв фільми «Іду до тебе», «Каштанка», телесеріал «Як гартувалася сталь»... Як режисер - поставив стрічки «Продається ведмежа шкура», «Звинувачується весілля», «Смиренне кладовище»... Помер на самому зльоті, 90-го року.

І ось повнометражний дебют його сина, двосерійний телефільм. Фабула «Давай пограємо»  одразу ж викликає в пам’яті відому стрічку Леоніда Гайдая «Деловые люди» 62-го року (за оповіданнями О’Генрі), точніше, одну з його новел, в якій двоє злодюжок викрадають, задля отримання викупу, сина заможних батьків, а потім не знають, як його здихатися: надто вже шалапутний хлопчишко. Тут практично те саме, тільки все відбувається у наші дні, і багате подружжя, Ігор та Валерія (Андрєй Чернишов, Любов Толкаліна), вкупі з бабунею Альбіною Вікторівною (Марина Голуб), ніяк не можуть дати раду з 6-річним Мишком, Мішею (Міша Федоровський). Тут його й викрадають двійко паразитів – Синій (Євген Воскресенський) і Кандьор (Станіслав Дужников).

Одначе надалі фабулу суттєво ускладнено. На хлопчика полює ще одна група пройдисвітів, що заробляють на шматочок хліба продажем за кордон дітей – тих, що мають особливі здібності. Мишко якраз із таких: бачить крізь стіни, прозирає увесь навколишній простір. Хід подій радикально міняє Кандьор, вступаючи у поєдинок за життя хлопчика, до якого прикипів душею. Такий собі скалок комедійних фільмів радянської доби, де негативні персонажі незрідка перековувалися на глядацьких очах. Далеке відлуння грандіозної утопії про можливість переробки людської природи взагалі і окремо взятої людини зокрема. Нині віра у щось подібне втрачена, й Ітигілов ніби воскрешає надію: а можливо й таке.

На фоні вітчизняних дебютів минулого року фільм приємно вражає упевненим професіоналізмом. Не фальшують актори, монтаж уміло поєднує паралельний розвиток кількох подієвих ліній, хороша операторська робота Сергія Борденюка... Легко, артистично, без примітивізму, але й без сюжетно-образних надмірностей, які були би зайвими тут. Справді сімейне кіно, з мораліте для дорослих (будьте уважнішими до своєї дитини, й вона склеїть ваші стосунки) і в міру авантюрною, цікавою дітям фабулою. Вмілий сплав комедійного та пригодницького жанрів.

Один тільки епізод різонув серце. В мікроролі чоловіка, у якого Синій забирає авто, старенькі «Жигулі», режисер Анатолій Кучеренко. Розгублене обличчя: куди ви?.. Звичайний фільмовий епізод, коли б не одна обставина: Кучеренко загинув під колесами автомашини за три дні до прем’єри стрічки. Як жаль... Як страшно для сім’ї, для друзів загиблого закінчився рік...

Дай, Боже, усім нам прожити новий рік з оптимізмом! Нехай не гинуть таланти, хай вони народжуються.  Не сумніваюсь, батько Саші Ітигілова недавньої новорічної ночі мав би гарний настрій. Хоча зауважень накидав би чимало. Професіонал був – від Бога. Вічна пам’ять усім, хто пішов. Удачі й натхнення тим, хто тільки починає. А власне, всім, чия душа іскриться добром і талантом жити і працювати.