«Детектор медіа» вже розповідала про ток-шоу «Наші» - проект каналу НТН та продакшн-студії «Магнолія-ТВ». Сьогодні ми пропонуємо погляд на цю програму нашого постійного автора Романа Горбика, а також інтерв’ю з ведучим програми Вадимом Колесниковим.

Ток-шоу «Наші» (ведучий Вадим Колесников) - спільний проект каналу НТН, який в цьому сезоні зробив цілий феєрверк нових програм, оцінюваних по-різному, та «Магнолії-ТВ», взагалі дуже неоднозначної компанії. З одного боку, рідкісний культовий проект – «Ситуація», з іншого – часом не зовсім професійний продукт, а в сумі – виняткова орієнтація на соціальні проблеми. Словом, від такого поєднання мало вийти щось особливе – або особливо культове, або особливо провальне.

Отже, передача про дітей, але не для дітей, що тут може бути цікаве? Нав’язливість журналістів, які, пригадую, у славних дев’яностих намагалися мало не тицяти читача або глядача носом у пакети, з яких безпритульні нюхали клей, ніяк не змінилася. Підхід до соціалки у нас однозначний: цегловидні обличчя в кадрі, серйозні нарікання і заклики чи то до глядачів, чи то до самих себе – щось у стилі «Не зрадь Майдан!». Судячи з цього, навряд чи варто було б очікувати на щось більш-менш зв’язне. Можливо, саме з таких програм «високий штиль» перекочував і на обговорення самих соціальних телепроектів: кожна дитина знає, що це «шляхетна справа», яка не приносить грошей, але якої повинно бути більше, хоч прибутковою вона не може бути за визначенням. Щиро кажучи, я не зовсім розумію такі розмови.

Найперше тому, що сумнівною є несамоокупність соціального проекту. Звичайно, якщо під «соціальним проектом» розуміти саме такі моторошні завивання «не забудьмо», «піклуймося» тощо, то це справді так. Ефективність таких програм як установок для глядача – нульова; потенційний інтерес теж зникає вже під час заставки. Але незрозуміло також, чому такі проекти взагалі повинні існувати? Відомо, що немає речі, про яку не можна було б розказати цікаво; просто є люди, які не про всі речі вміють цікаво розказувати.

В цьому сенсі ток-шоу «Наші», з одного боку, ніби й недалечко, але все-таки відійшло (відповзло?) від виття «соціальних проектів», покликаних як не слізьми, то адреналіном викликати в глядача оту хвалену «небайдужість». Проект НТН і «Магнолії» ще не цікавий так, як повинне бути цікавим телевізійне шоу, але він показує, в який спосіб насправді соціально важливий проект може бути цікавим.

Звичайно, першооснова всього – це людська історія. І це ніяке не відкриття навіть для української журналістики, де якраз людського виміру страх як бракує, де все крутиться навколо не людських – не те що негуманних, а саме далеких від людини – перипетій політики, де замість членороздільно розказаної історії одного знаходимо безформну історію всіх, що її журналіст апріорі не може осягнути. Максимальна ж межа людського для українського телебачення – це історія знаменитого, пообідні патякання «селебріті» на догоду середньому класові. Хоч є й такі приклади, як проект Ольги Герасим’юк «Без табу», що, попри свої смертельні недоліки (зрештою, як на чий смак), став популярним саме завдяки послідовній орієнтації на історію одного, та ще й приниженого, ображеного і безправного. Це якоюсь мірою дзеркальна варіація історії знаменитого, тільки «зірка» набуває важливості й публічності завдяки собі самій (своїм гаданим здібностям), а принижений – завдяки діям інших, здебільшого у вигляді насильства.

Кожен випуск «Наших» – це в’язка кількох людських історій, більш чи менш ретельно підібраних, коли розказаних краще, а коли гірше. Дозволю собі сказати, що рівень подачі історії кожного з героїв у проекті НТН та «Магнолії» вищий за середній рівень «сльозоточивого формату». Звісно, до порівняння з тим самим форматом, але комерційного спрямування (те ж таки «Без табу») ще неблизько, однак численні передачі «на користь вбогих» типу «Ваш вихід» відпочивають. Безперечно, якась доля тут належить і темам, які обирають автори «Наших» і які певною мірою пояснюють, чому начебто передача про дітей іде так пізно, вже фактично в нічному ефірі.

Адже всі теми, хоч і про дітей, але «смажені». Дитяче порно, дитячий гомосексуалізм, дитяча проституція. Звісно, ці теми серйозні, вони не для жартів. Але вони цікаві, цікаві для споживача десь так само, як і Маша Єфросініна з розмовами про ранковий секс і так далі. Я не втомлююся наголошувати: тема – ніщо, виконання – все, і про будь-що можна розповісти цікаво, але ток-шоу «Наші» – це якраз той випадок, коли і тема теж (може, задля спрощення завдання) працює на зацікавлення.

Тим більше, що Вадим Колесников, який взагалі заслуговує на окреме слово, намагається говорити на дражливі теми без трьох крапок чи принаймні майже без них. Загалом, одразу видно, що це не людина з українського телебачення: він провокує, намагається повести розмову в несподіваних напрямках і часто ставить свідомо абсурдні, самоочевидні запитання, ніби випробовуючи оту непереконливу очевидність сумнівом. Насправді, це унікальні властивості. Можливо, хтось побачить у стилі Колесникова агресію абощо, одначе, це агресія, за якою приємно спостерігати збоку. А значить, проект і тут вдався.

Однак не варто думати, що «Наші» – щось насправді епохальне і унікальне; на жаль, це не так, бо хоч і видно намагання від’єднатися від телевізійного сльозогону, який за добу перекачує мільйони літрів солоної чи не дуже рідини, сполучення перервано не до кінця. І пан Колесников, якого щойно випало похвалити, часто впадає в непотрібний пафос, який треба безжально вирізати з кадру розпеченими ножицями. «Всі діти наші, немає чужих дітей», – гарна фраза, і я навіть допускаю, що щира, але чогось після неї хочеться думати не про такі речі, про які начебто слід би думати після такої передачі.

А ще гірше те, що частина «експертів» програми (в жодному разі не маю на увазі абсолютно всіх) – люди якихось радянських, чи що, поглядів на людину і суспільство. «Все це, про що ми говоримо, це наслідок бездуховності і аморальності, які панують в суспільстві», – фраза, яка виручає учасників передачі в будь-яких випадках. Насправді, фантом бездуховності – ідеальне маскування для лицеміра (або для інтелектуального ледаря), нею можна пояснити все, що завгодно, аж до власної неспроможності пояснити корені проблеми. Вдармо автопробігом по бездуховності і розпусті! Коли слова на кшталт цих звучать з уст людини, чия кар’єра минула на духовній ниві у якійсь державній службі, якось мимоволі відчуваєш до «бездуховності» симпатію. Їй-Богу, краще торгувати дитячим порно, аніж замість розібратися в природі проблеми пояснювати її звичним з діда-прадіда слівцем.

І все-таки, хай там як, щось у «Наших» є – принаймні натяк на те, як слід вдосконалювати програми такого типу. Попри очевидне поєднання свіжих підходів з гіршими традиціями витискання глядацької сльози – таке собі «і вашим, і нашим». Принаймні, це проект із численними недоліками, які важко, але можливо виправити, а не один-єдиний суцільний проект-недолік.

Вадим Колесников: «Я – человек с отрицательным обаянием, но это вписывается в формат программы»

«НАШИ» должны стать нашими. Без кавычек