Шановна Марія Кириленко, яка періодично пише до «ТК» та інших видань - дочка поета-дисидента Івана Коваленка. Можливо, спостереження пані Марії  комусь здадуться занадто песимистичними, а звернення до Савіка Шустера – трохи  наївним або, принаймні,  передчасним.

Але, мабуть, щось таки відбувається в країні, якщо до «ТК» надходять тексти на кшталт  статті Максима Біроваша та цих роздумів Марії Кириленко.  Якщо все частіше  телефонують колеги з теж доволі сумними відчуттями та передчуттями. Якщо, за чутками, знову  гуртуються  в країні «шувалови», якщо на «джинсу» вже давно ніхто не звертає уваги, якщо з телеканалів звільняють  менеджерів, що проводили відносно збалансовану редакційну політику... Тож, може, наш автор має рацію: і дійсно  вже час бити на сполох, аби  потім не було  занадто пізно, як це  не раз уже  з українською журналістикою  було?.. Чекаємо на відгуки читачів та колег. 

Як починається осінь? Із перших ледь помітних жовтих листочків чи, може, сонця, яке вже не таке тепле і яскраве... Але як вхопити цю невловиму мить початку кінця? Вчора ще буяло літо, а сьогодні раптом помічаєш, що  повітря вже зовсім осіннє...  А як  блискучий талановитий учений перетворюється на алкоголіка, котрий  здатний викликати лише жаль, змішаний із відразою?  Яка саме чарка стала фатальною?    А в яку мить із  маленьких гарненьких діточок із світлими очима починають рости повії і бандити?  І чи можливо відмітити у календарі день, коли було покладень початок падінню,  деградації і розпусті?

І аналогічне запитання – а яким чином демократична держава перетворюється на тоталітарну?   А чи є можливість з усією впевненістю сказати: вчора ще була свобода слова, а сьогодні її вже немає? Вчора журналісти випромінювали об’єктивність, а сьогодні вже (з різною мірою заповзятості) обслуговують владу?  Буває, звичайно, що прокидаєшся  вранці, а на вулиці – танки,  по радіо лунає патетична музика, впродовж дня зачитують один і той самий текст, а на телеекранах – щось на кшталт «Лебединого озера».  Але танки – це  не так страшно, як ті зміни, що відбуваються поступово і ледь помітно – в суспільному житті і душах людей...

Саме так – в дещо ліричному стилі –  я починала писати свою статтю місяців зо два тому.  На ці питання тоді в мене чітких відповідей не було. Не можу сказати, що є вони на сьогодні. Я не певна, що здатна системно викласти  переконливі ознаки згортання свободи слова.   Але переконана в одному – говорити про це вкрай необхідно.  А оскільки не можу виступати як медіаексперт, то позиціоную себе виключно як пересічний телеглядач.

Найбільше занепокоєння викликають гучні декларації, що свобода слова відбулася. З особливою патетикою це звучало в дні святкування річниці Помаранчевої революції.  Іноді міра неадекватного оптимізму доходила до того, що це визначалося  як незворотний процес.  Все це занадто (занадто!) нагадує риторику радянських часів. І залишається лише відповісти на  питання, що це: наївне бажання видати бажане за дійсне; самонавіювання з метою самозаспокоєння чи, може, пропагандистська димова завіса до розмивання самого поняття свободи слова? 

Хто сказав, що «темники» викоренені остаточно  і незворотно?  Адже завжди залишається варіант «усного темника»,  який неможливо оприлюднити,  публічно ним помахавши.   Так само цілком реальні  «ходячі темники», тобто,  наявність в телекомпаніях осіб, які визначають ступінь свободи слова.  А «джинса»,  що,  як і будь-яке інше корупційне явище,  вічна,  і питання може стояти лише про міру розповсюдження цього явища та висоту моральної планки кожного конкретного журналіста. І «темники», і «джинсу» важко, але за певними ознаками все-таки можливо моніторити.  А ось наявність «внутрішнього  цензора» (привіт із часів тоталітаризму!) кожен, здавалося б, здатен відстежувати лише у власній душі.  Втім, коли цей феномен  домінує у  свідомості значної кількості осіб,  якісних змін зазнає таке, здавалося б, ефемерне поняття, як «загальна атмосфера».

Саме ось ця (невловима лише для тих, хто не хоче її ловити) атмосфера в найбільшій мірі відображає якість та міру свободи слова в нашій країні. Значущим є все – загальна тональність, вираз обличчя новинних журналістів, міра запопадливості перед різними  особистостями, а з боку політиків – міра нахабства  і демонстрованої зневаги на адресу журналістів так само, як і  невміння чи небажання журналістів «поставити на місце» нахаб від політики.   Телебачення – це великий викривальник:  одні й ті самі слова критики можуть лунати по-різному. Адже критика може бути зневажлива, і, навпаки,  із величенькою дещицею поваги і остраху.  І так уже в нас склалося: прояви демократії ми сприймаємо як слабкість,  гідну цькування і приниження,  а  тоталітарні замашки і кримінальну складову – як силу, котра мимохіть викликає повагу.   І ось саме цією повагою до брутальної сили віє наразі із нашого телепростору.  Я вже не кажу про змістовну частину,  яка останнім часом викликає дуже багато запитань.

Як на мене, то журналісти потрапили до своєрідної психологічної пастки, якоюсь мірою  ними ж створеної.  Після того, як із тими колами,  що прийшли зараз до влади, досить довго пов’язували  бандитизм, трупи у шурфах,  повну відсутність моральних засад,  сповідування «понятій» замість закону, використання податкової та МВС для розправи із неугодними –  важко (свідомо чи підсвідомо)  не боятися.  За своє благополуччя, матеріальне становище і навіть життя. (Не так уже й важливо, наскільки справедливими були звинувачення і наскільки серйозні зараз підстави до підвищеної обережності).  Разом із тим,  від владної команди віє ве-е-е-ликими грошима,  надприбутками і наддостатком.  А якщо подивитись, з яким  нахрапом антикризова коаліція  намагається йти до тотального захоплення влади, то на горизонті одразу починають маячіти обриси  «тоталітарнуватої» держави. І що з того, що на сьогодні контроль за двома найбільшими вітчизняними телеканалами сконцентрувався, начебто, за командою Президента? Ще не вечір – та й хто його знає, що, врешті решт, буде з країною навіть за півроку… Тож  цілком природно багато хто вважає  за розумніше не надто привертати до себе увагу  різкою критикою.  

А щоб не склалося враження, що критики замало,  можна  лаяти не  тих, хто більш цього вартий, а тих, кого безпечніше. Стрілки  переводяться  із сил, котрі становлять загрозу демократії, на ті, хто не в змозі їм протистояти. Така собі імітація свободи слова,  вібратор в руках у імпотента.  Але ж  то дурна справа:  в палаючій хаті влаштовувати розбірки, хто саме не догледів за вогнем. 

Зовсім недавно досить скромно відзначили річницю Української Гельсінської Групи.   За страшних часів тоталітарного режиму сміливці, що добре знали, на що вони йдуть,  об’єднувалися у боротьбі за те, щоб виконувалися задекларовані права і свободи.   Правителів СРСР  впіймали не на слові – на підписі Гельсінської угоди.  І  вже тоді  віддалені прогнози щодо майбутнього злочинної влади були однозначні – такий режим довго не протримається. Ліниві  і досить беземоційні згадки по ТБ про зраджений «Універсал» не породив «Універсальної групи» і не викликав  значного обурення громадськості.  «Винним» і досі залишається Президент, який сів за стіл переговорів «із шулерами».    А щодо тих, хто обманув –  ну, що з них візьмеш, від них іншого не можна було й чекати.  Хіба не зрозуміло, наскільки такий підхід розбещує брехунів від великої політики?

Але ж  існує ще можливість спіймати регіоналів і на підписі під Універсалом, і на заявках про те, що, мовляв,  Віктору Федоровичу можна дорікнути чим завгодно, окрім того, що він не тримає слова (особливо переконливими у цьому зв’язку мені запам’яталися декларації пані Ганни Герман).

Планка моральних норм занижена  в нашому суспільстві до граничної межі.  Міра прийнятного просто лякає –  вбивства бізнесменів так і не стали гучними справами. Обивателі (з важкої руки журналістів)  «із розумінням» знизують плечима: що поробиш – переділ власності.  За часів помаранчевої влади із нав’язливою регулярністю декларувалося, що четверта влада має стати цербером демократії.  Чи не ризикуємо ми наразі, що наше ТБ стане схожими хіба що на маленьку шолудиву шавку, яка  аж захлинеться  в істеричному  гавкоті через хлопчину, котрий пробіжить вулицею,  і разом із тим мовчки пропустить бандитів грабувати рідну хату.

Ні про яку дійсну свободу слова не можна  говорити, якщо з  прес-конференцій майже всі телеканали  показують однакові  картинки,   якщо існують «фігури замовчування» і закриті теми, якщо на телеекранах – лише вузьке і набридле  коло публічних політиків та політологів;  не чутно голосів представників громадських організацій (реальних, а не кишенькових),  правозахисників та людей, яких можна назвати моральними авторитетами та совістю народу.   Про яку дійсну свободу слова можна говорити, якщо  власники телеканалів не завжди відомі навіть тим, хто на них працює і якщо процеси, що відбуваються на окремих телеканалах,  по ТБ не озвучуються,  в кращому випадку зависають лише в Інтернеті і слугують темою для непублічного  корпоративного обговорення?  Про що взагалі можна говорити, якщо пересічний глядач  не знає, чи існує в Україні незалежний моніторинговий комітет щодо дотримання свободи слова?  Але ж  керівники  подібного  комітету мали б бути більш відомі українцям, аніж відомі політики чи кінозірки.

Я не буду докладно зупинятися на цих тезах, від яких відгонить прописними істинами.   Замість цього насамкінець зроблю невеличкий  зріз  «суспільної думки», використавши спостереження щодо того, чим найбільш  останнім часом цікавився «простий люд» у моєму  найближчому оточенні.  Що стосується телебачення, то цитували Юлію Тимошенко, котра на прес-конференції назвала оточення Януковича «дорогими друзями». Билися об заклад, який з телеканалів  покаже цю цитату (результатів парі, на жаль, не знаю – сама бачила лише на 5-му під час прямого ефіру).  Обговорювався епізод із передачі «П’ять копійок» із Романом Чайкою, коли Сівковичу було задано загадкове питання щодо поведінки Ріната Ахметова.  Значно частіше, ніж останнім часом,  з надією стали згадувати 5 канал: «Що,  і п’ятий не показав?»  «Та ні, п’ятий обов’язково покаже...»   Як часто ці надії були виправдані, я, на жаль, відстежити не могла.

Але можна спостерігати, як значною мірою збільшилась останнім часом популярність  новин із інтернет-видань.  Перерахую теми, які користувались  найбільшою популярністю: звільнення з каналу НТН  головного  редактора  Наталії  Катеринчук (в контексті «новини на НТН тепер можна не дивитися»);  ініціатива ГМ «Опора» та ВГО «Альянс Майдан» щодо висунення Євгена Захарова на посаду Уповноваженого ВР з прав людини; стаття в Українській правді  «Орбіти політичних медіа»; реакція української діаспори в Сполучених Штатах на візит Януковича, зокрема, в роздруківках із сайту «Майдан» ходив відкритий лист Українського Конгресового Комітету Америки…  Чи потрібно писати, в якій мірі і чи взагалі висвітлювались ці теми на телебаченні?.. 

Але найбільш жваво «в низах» обговорювалась тема, чи довго ще проіснує на ICTV «Свобода Слова» із Савіком Шустером.  Як на мене, це  страшна ознака, яка свідчить про досить високу готовність українців до згортання демократичних процесів і свобод.  Я розумію, що  програма «Свобода слова» не може бути цілком незалежною від власників каналу, але все одно звертаюся до Савіка Шустера:

Уважаемый господин Шустер!

Свободное слово обладает огромной силой, способной сокрушать  империи и  преступные режимы.  Но существует и обратный процесс –свертывание свободы слова является первым признаком, предпосылкой и механизмом утверждения тоталитаризма.  Вам довелось стать свидетелем  того, как происходил зажим свободы слова в России. Все чаще звучат голоса, предупреждающие, что подобные процессы возможны в Украине.  С огромной горечью думается о том, что может быть «дубль два» – снятие с эфира «Свободы слова», но на этот раз в Украине.  Я призываю Вас использовать весь Ваш авторитет с тем, чтобы  ток-шоу, автором и ведущим которого Вы являетесь, напрямую и открытым текстом послужило делу сохранения свободы слова и демократии в Украине.  Хотелось бы увидеть программу,  полностью посвященную свободе слова в нашей стране.   Интересно было бы  услышать от российских журналистов «как это было» (в частности, закрытие «Свободы слова»).  Хотелось бы услышать мнение украинских медиаэкспертов относительно того, насколько реальны угрозы свертывания свободы слова в Украине.    Пределом мечтаний было бы в каждой передаче слышать обмен мнений участников относительно  того, какие изменения претерпевают демократические свободы в Украине.  Не покидает надежда слышать в Вашем ток-шоу голоса правозащитников и тех, кого можно назвать совестью украинского народа.   Возможно, все это несколько не отвечает  формату «Свободы слова»,  где должна обсуждаться наиболее актуальная тема недели.  Но до форматов ли и формальностей,  когда речь идет о судьбе миллионов граждан целой страны.

С уважением,

Мария Кириленко