Як завжди в останні роки до дня народження Тараса Шевченка одні мас-медіа (друковані й електронні) починають розповідь про «великого Кобзаря» та його священну й недоторканну спадщину, другі ремствують, що ніхто в Україні не прагне модернізувати Шевченка і він постає таким собі «дідусем у папасі», треті подають (від імені різних сучасних авторів) реінкарнацію тез В.В. Щербицького стосовно Шевченка як «зразка українсько-російської двомовності», четверті згадають про «латентну гомосексуальність поета»...

Ґвалт, один словом.

Як завжди, сила-силенна думок. А водночас - і бездумних дурниць, які ґрунтуються на «щирому» або принциповому невігластві.

З українсько-російською двомовністю найпростіше. Ось як сам Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 року) пояснював, що змусило його вдатися до писання російською мовою: «щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю». А водночас таке писання йому самому було не до вподоби: «Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом... Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать "Слепую", але вже не маю над нею волі. Та цур їй!» (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 року).

Що ж стосується заслання, то там «височайшою волею» Шевченкові було заборонено писати й малювати. Під час Аральської експедиції, та й не тільки тоді, ця заборона була порушена. Відтак Шевченка переправили в ізольоване від світу Новопетрівське украплення на півострові Мангишлак (з одного боку - пустеля, з іншого - море, вряди-годи з Астрахані приходить судно...). Комендант украплення І.Усков, людина доволі освічена й ліберальна, цінував Шевченка, але як людина сімейна, «тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його кватері,.. перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854». (конецформыначалоформыКониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. - К., 1991 - С. 354-355; до речі, рекомендую, вельми цікава книга, автор якої мав змогу спілкуватися з друзями та знайомими Шевченка).

І з «латентним гомосексуалізмом» досить просто: виявляється, досить художникові намалювати автопортрет в оголеному вигляді і не прикрити «причинне місце» фіговим листочком, як цього художника постмодерні мистецтвознавці радісно запишуть до тих самих, «латентних»...

Проти радикалів-фундаменталістів, які малюють з Шевченка ікону не стільки святого, скільки святенника, теж є потужна зброя. А саме - знаменитий шевченків «Журнал» він же «Щоденник». Одна причина того, чого він був написаний російською мовою, наведена вище. Інша причина полягала в тому, що тоді в моді були «журнали», призначені для читання досить широким колом друзів та приятелів авторів цих літературних творів. Таке коло у Шевченка в Новопетрівському укріпленні, під час подорожі Волгою та перебування у Нижньому Новгороді було майже виключно російськомовне, от і писав він російською, бо ж цього вимагали закони жанру. Так от, у цьому «Щоденнику» автор його розповідає про свою подорож Каспієм, Волгою, Центральною Росією, про свої відвідини храмів, театрів, домів розпусти, літературних салонів, мужицьких хат та солдатських казарм. Про своє життя, де було чимало дуже різного - від крутого похмілля після нічної оргії з друзями та дамами відповідної поведінки до завжди несподіваних приходів (чи, якщо сильніше висловитися, нападів) натхнення, чи то поетичного, чи то малярського. До речі, заробляв у ті часи, після заслання і по дорозі до Санкт-Петербургу Тарас Григорович переважно малярською працею, як модний портретист. Гроші, втім, не трималися у нього - надто багато було навколо спокус, надто багато молодих актрис та зрілих мадам. У пуританізмі ж Шевченко ніколи не був помічений. Утім, і в істеричному розгулі у стилі: «Ти мене поважає?» - також. Нормальний інтелектуал середини ХІХ століття, а не святенник з ікони - ось хто постає зі сторінок «Журналу».

До речі: у 2007-2008 роках щоденникові записи Шевченка з'явилися у «Живому журналі», де один за одним, відповідно до дат, викладалися записи автора «Кобзаря». У перекладі українською ці записи можна прочитати на сайті історика Павла Гай-Нижника.

Отож, видається, на противагу іконним чи не найбільш адекватний художній портрет Шевченка дав ще двадцять років тому молодий Сергій Жадан:

Тарас Григорович Шевченко

зітхнув поважно й непричетно

дістав годинника старого

і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом

в пивницях пиво пив імлисте

стріляв цигарку в перехожих

такий живий такий несхожий

дівчата парфумами вкриті

просили в нього закурити

їм отвічав не вельми чемно

Тарас Григорович Шевченко

він врешті втік із цього міста

він зник із сяючого місива

і в черешневій квітній піні

його зустріли перші півні

От тільки щодо дівчат молодий поет, імовірно, дещо помилився: далеко не завжди Шевченко був нечемним із укритими парфумами баришнями...

Найскладніше з тими, хто стверджує: в Україні нікому (чи майже нікому) реальний Шевченко не цікавий, його поетику та прозу не досліджують з використанням сучасних наукових методологій, патріоти бачать у ньому виключно «дядька в чумарці» тощо. Найскладніше тому, що цим авторам охоче надають місце у ЗМІ, хоча нічого, крім власного незнання української культури (і, головне, небажання її знати) за безапеляційними сентенціями цієї публіки не стоїть.

Насправді ситуація зовсім не така, хоча, звісно, й далека від належної - в силу контролю ледь не за всіма телеканалами і більшістю газет персонажів, для яких Шевченко був, є і буде ледь не особистим ворогом. Але ж той, хто береться за складні теми й оперує безапеляційними судженнями, мусив би черпати інформацію не тільки з «жовтої преси», «зомбоящика» і «брехунця». Треба знати, як мінімум, фундаментальні шевченкознавчі дослідження Григорія Грабовича й Івана Дзюби, Оксани Забужко і Вадима Скуратівського (називаю тільки декілька найбільш знакових імен). А як оминути розвідки Максима Стріхи, присвячені паралелям у життєвому шляху та творчості Данте і Шевченка та впливові першого на другого (бо ж Шевченко, як свідчать його сучасники, добре був знайомий з творчістю Данте)?

А щодо Шевченкового малярства, то тут, щоб не занурюватися в академічні нетрі, варто переглянути кліп «Чи знаєте ви Шевченка-художника?», де вельми цікава оповідь про нього як новатора у живопису супроводжується піснею «Не нарікаю я на Бога» гурту «Кому вниз» (чи треба пояснювати, на чиї слова ця пісня?).

Ну, і нарешті - сучасна пісня на Шевченкові слова. Тут не обійтися без використання відеокліпів (частина з них - це записи з концертів, які свого часу транслювалися по тим чи іншим телеканалам).

І почати варто з начебто традиційного виконання ансамблем «Кобза» (тим самим...) a capella класичного «Реве та стогне Дніпр широкий». Я не даремно вжив словосполучення «начебто традиційного». Втім, оцінюйте самі.

Дві пісні у виконанні давніх «модернізаторів» та популяризаторів Шевченкової творчості - рок-гурту «Кому вниз»: «Розрита могила»

та «Суботів»

І так само дві пісні у виконанні рок-гурту «САД»: «Нащо мені женитися?» 

та «Було колись в Україні...»

Інший екзистенційний сюжет - «Fata Morgana», «Ой коли ж ти почорніло, зеленеє поле»

І, нарешті, сюрприз: пісня «Бандуристе, орле сизий» у виконанні Ірини Білик (музика Олександра Тищенка)

Власне, на цьому можна було би закінчити, якби не ще одне відеосвідчення модерного сприйняття життя та творчості Тараса Шевченка. Два роки тому школярі-старшокласники (на жаль, не вказано, звідкіля вони) підготували до уроку про творчість Шевченка ось такий кліп. Трохи наївний, але, безумовно, не казенний, чи не так?

...У середині 1990-х, коли ще не було пост-постмодерну, Юрій Андрухович написав спокійне і навіть десь сентиментальне есе, присвячене людині, котру зовсім не випадково звуть націєтворцем (у російській мові подібне поняття відсутнє, а от у литовській, як говорили самі литовські інтелектуали, воно є; ймовірно, і не тільки у литовській...): «У пошуках Шевченка з живим людським обличчям я звертаюся знову до колись читаного, але вже свого часу забутого тексту - до його щоденника, ним самим не без французьких впливів названого «Журналом»... Найбільше мені подобається сюжет із райським садом. Це комендантський город у Новопетровській фортеці, де в очікуванні близького дембеля Тарас Григорович днює й ночує, пішовши з остогидлої казарми. Кінець червня, пахне нагрітою землею й тисячею південних рослин... І тут настає повний кайф - саморобний зошит, писання щоденника, чай («благословляю судьбу, пославшую мне медный чайник»), багато чаю, цукру, писання і ранок. Shevchenko is OK. Тут ми його й полишимо, в цьому раю, він уже майже вдома, йому пишеться, і дайте йому нарешті спокій з вашими ідолами та патріотичною метушнею».

Що ж, особисте й особистісне порозуміння з Шевченком, який живе і житиме в українській та світовій культурі - справа значно складніша, ніж участь у пишних ритуалах вшанування Великого Кобзаря. А водночас сьогодні навряд чи можна стверджувати, що Shevchenko is OK. Бо ж питання полягає вже не в патріотичній метушні біля ідолів, а у відчутній тенденції «заборонити писати й малювати» всім тим, для кого щось важать свобода слова і переконань.

Ілюстрація - http://litopys.net