Опісля голосування у Верховній Раді щодо Голодомору Тарас Чорновіл пояснив журналістам, чому голосував «за»: «А як я міг голосувати проти, коли половина мого роду на Черкащині загинула під час того голоду?».  Й тим ще раз примусив замислитися над тим, як саме діє механізм совісті: він виключає альтернативу. Совість насправді недемократична, радше тоталітарна. Одначе чималій кількості людей вдається виключити той механізм - і тоді все ляля. Вони знаходять десятки альтернативних варіантів відповіді на питання,  визначеність в якому є   невигідною. З причин політичних, комерційних, суто приватних…

Скільки б не говорили мені, що нардепи із Партії регіонів -  люди совісні і вболівають за народ (щоби йому  стало добре «уже сьогодні») - не вірю. Бо нижче упасти  нікуди. Коли вони товклися на праху мільйонів, демонструючи боротьбу за свої минущі політичні інтереси і відданість братньому Кремлю, коли прикривались лінгвістичними винаходами (які тільки й демонстрували, що малоосвіченість), то навіть люди, що звикли до цинізму політиків, втрачали душевну рівновагу. І потім - ми ж за всім цим спостерігаємо на телеекрані. Ми, природні фізіономісти, збагачені колосальним телеглядацьким досвідом. Обличчя людини, якій уже за сорок літ, є дзеркалом прожитого нею життя. Не хочеться навіть коментувати, що побачилося у «дзеркалі», яке виставили «регіонали» на парламентську трибуну. Навіть якби я вимкнув звук, навряд чи виникнув сумнів у тому, що саме говорить  людина з таким обличчям.

Про фракцію комуністів і говорити годі - виправдовувати людоїдство є річчю,  вже звичною для них. В Африці давно не чути про такі партії… «Йдемо в Європу!»  І коли після цього Петра Симоненка сотоваріщі  знову запрошують у телевізійні студії - я того не розумію. І не тільки я. Може б,  вони трохи перепочили, відчувши, як  саме ставиться до них суспільство? Одначе уже в четвер Симоненко бадьоро протистояв ще не відставленому Борисові Тарасюку у програмі Анни Безулик «Я так думаю» («1+1») - пояснював, що у США демократію згортають, тлумачив Конституцію, кілька разів справді вдало стріляв по воротах суперника.  Діалог доволі довго тримався академічної тональності, а потім усе ж збився на звичні рейки, коли весь пар (і піар) іде у свисток.

Давно, у прадавні вже часи, коли діяв кодекс честі і благородства,  людям на кшталт нардепів червоної масті не подавали руки, не запрошували в гості, не приймали у товариство… Нині  «політкоректність». Відтак у недільному «Майдані з Данилом Яневським», на 5-му каналі, «товаріщ Кравченко із Данєцка» знову повторив, що Голодомор в Україні винайшли американці, котрі вичитали це чи то в пресі, чи деінде - нардеп не заглиблювався, він просто плюнув в обличчя ще живим свідкам трагедії і усім, у кого мізки не замакітрилися. Як мінімум Яневському належало б нагадати, що Кравченко порушив щойно прийнятий закон, який забороняє ставити під сумнів факт Голодомору в Україні. Як максимум - вказати  на павільйонні двері. Одначе ведучий залишився незворушним. Ну справді, чи ж можна  зламати дискусію, за якої учасники кволо перекидалися репліками на кшталт «сам дурак». Про що говорили? А про те:  якби не було ворогів, коли би при владі був хтось із присутніх хлопців і ніякі «казли нє мєшалі» - давно б сотворили «цвєтущую жизнь». Чи бютівці, чи соціалісти, чи нашоукраїнці (комуністи вже відбудувалися). Тільки ж «казлов много»…

Єдине, що хоч трохи виправдовувало програму  - це голоси й думки, що надходили з київського Майдану. Тільки вже вкотре, з випуску у випуск «Майдану»,  усе замикається на тому, що це одна й та ж сама точка зору. Чому б гостям студії не поспілкуватися, наприклад,  з мешканцями Донбасу - і навіть не Донецька, а чогось меншого, провінційного. У невеликих містах живе пів-України, що би  послухати їх голос?

Звичайно, думка більшості людей із Східної України так само доволі прогнозована. Бо теле- і радіоприймачі там здебільшого налаштовані на Росію. Та навіть якщо канал і вітчизняний, і зветься «Україна» - українського в ньому тільки футбол і новини:  решта програм куплена у північних сусідів. Тим більше треба прориватися крізь інформаційну завісу. Бо ж інакше той самий 5-й канал продовжуватиме орієнтуватись на доволі замкнуте середовище людей, чиї ідеологічні погляди загалом однорідні. Смішно виглядають їхні опитування - бажана відповідь незмінно набирає не менше 90 %. Навіщо ставити питання, коли й так усе зрозуміло? Будемо й далі варитись - кожен у своєму казані?  

Та повернуся до голосування в парламенті щодо Голодомору…   Поведінка деяких нардепів із фракцій «Наша Україна» і БЮТу просто шокувала. Після того, як на парламентському табло висвітилися цифри голосування щодо законопроекту, вони аж надто  раділи, заледве не підстрибуючи від захвату. Я розумію, у той момент емоції захльостували, одначе ж отака радість «перемоги» вочевидь була проявом безтактності по відношенню до мільйонів жертв. Чи не є то проявом відсутності інтелігентності? Й того, що не історична правда і справедливість цікавить таких людей, а перемога у боротьбі із супротивником.

Про інтелігенцію й інтелігентність на українському телебаченні згадують доволі рідко. На російському частіше. Минулого тижня відзначали 100-літній ювілей Дмитра Лихачова, визначного літературознавця і громадського діяча. 28 листопада канал «РТР Планета» показав фільм Олега Моросєєва «Один у полі воїн». В одному з документально зафіксованих епізодів академік говорить про те, що злий може удати із себе доброго, скупий - щедрого. От тільки «интеллигентом притвориться нельзя. Вот почему интеллигент вызывает такую ненависть в неинтеллигентных людях». Хоча б тому, що він ніколи не зривається на крик, що у суперечці послуговується тільки аргументами…

Ілюстрацією того став вечірній ефір 5 каналу 30 листопада. Співбесідником Павла Кужеєва спершу був тільки В’ячеслав Кириленко, недавній гуманітарний віце-прем’єр. Із запізненням включилася в розмову представниця «регіоналів», яка повідомила, що тільки-но вернулася з Одеси з мішком компромату на Юрія Луценка. Й одразу  ж заходилася імпульсивно переповідати про якісь жахи. Вигляд у жінки-депутата був трохи дивний - піджак, надітий на голе тіло (таке, принаймні, складалося враження), очі, що ніяк не могли сконцентруватись на чомусь, лексикон і стилістика базарного штибу. Кириленко спокійно й іронічно зупиняв потік свідомості жіночки, яка отак безпосередньо взялася виконувати настанови партійних босів. Це називається: примусь, ну дуже розумну людину, богу молитись - вона й лоба розіб’є…

Справді, надто вже все білими нитками строчено. Хочете знімати Луценка - знімайте, тільки ж навіщо влаштовувати цирк з «компроматом у машині», та ще й запрошуючи на манеж отаких «піонерок»? За день потому, як відомо, Василь Цушко і сказав одверто: причини усіх цих діянь проти Луценка є суто політичними. Й одразу змазав «карту буднів»… Тільки  все це ми й без мудрих коментарів розуміли. Телебачення як засіб громадського моніторингу є штука сильніша від «Фауста» Гете.

Наступного дня ми побачили ту саму нардепку на програмі «Свобода слова» Савіка Шустера (ICTV). У тому ж піджачку, під яким цього разу була ще якась вдягачка… Значить, не хватопеком збиралася на прямий ефір. В одній з частин програми режисер раз по раз обирає її обличчя - як слухачки. Незручно навіть переповідати  те, що ми побачили на тому обличчі. Ні, Лихачов мав рацію - удавати із себе інтелігента неможливо. Тут маєш те, що маєш. Особливо ж перед телекамерою: жодна  маска не порятує.

Узагалі, чим далі - тим частіше з моїх уст готове зірватися прохання не запрошувати на телебачення жінок-політиків. Звичайно, не йдеться про Юлію Тимошенко і ще двох-трьох осіб. Бо ж одна справа розчаровуватися в чоловіках, інша бачити неінтелігентних, малоосвічених, непривабливих, істеричних жінок. Це неправильна гендерна політика, так ми тільки збільшуємо поголів’я людей чоловічої статі з нетрадиційною орієнтацією.

А один у полі справді буває воїном. Ми ж пам’ятаємо, якою подією колись була книга Лихачова «Поетика давньоруської літератури». Чи його боротьба за збереження культури садів і парків. Чи відмова підписувати лист проти академіка Сахарова… За останнє його жорстоко побили у під»їзді власного будинку. Від можливої смерті його захистила книга - пухкий примірник «Слова о полку Ігоревім» прикрив серце. Місткий образ - з того ж фільму Олега Моросєєва. За тим була  Перебудова, коли Михайло Горбачов і його дружина залучили Лихачова до участі у трансформаційних процесах, що відбувалися тоді. Академік став одним із символів Перебудови, чинником віри у правильність політики влади. Добре пам’ятається резонанс від телевізійної програми, коли Лихачов в студії Останкіно невимушено спілкувався з аудиторією…

Агов, чому нині не мають такого ефіру люди, які могли б викликати в суспільстві подібний відгук? Євген Сверстюк, Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький…  А ще блискучі філософи та письменники зі Львова, Харкова, Донецька, Симферополя. Що би, скажімо, влаштувати таку зустріч з кимсь із діячів кримськотатарської культури, аби зрозуміти філософію цього народу, його розуміння себе у світі. Чи з Донбасу, який половині України нерідко представляють як край людей примітивних і політично дезорієнтованих. Ну дико набридли нардепи, вкупі з купкою політологів, що весь час з’ясовують, хто краще «на верховинах» у шашки грає. Це не всі проблеми, не всі питання, які нас цікавлять. А поруч  котиться каналами жовта вода «хароших пєсєн» («іх много у мінє») та «хароших шуток». Хай буде й це, одначе ж чому не може бути й чогось іншого?

Передусім на Першому національному. Дивлюся програму передач на понеділок, 4 грудня. Серіал «Монте-Крісто. Любов і помста», серіал «Небо в горошок» (так само не новий), о 21.40 - спорт, затим, о 22.00, «Наш футбол». Я люблю футбол, тільки чи не занадто його багато?  Надто вже римується програмова політика Ахметовської «України» і нібито державного Першого…  І - невже покликання Першого національного, де навіть посеред реклами патріотично майорить синьо-жовтий прапор, змагатися в тому, хто ширпотребнішу програму складе? У чому ж тоді «першість» і в чому «національність», тобто робота в інтересах нації? Чому б, скажімо, о тій самій   десятій годині понеділкового вечора не покликати нас на зустріч з Ліною Костенко, людиною абсолютно вільною, абсолютно непокріпаченою (пригадується її обурення під  час помаранчевих подій: хто сказав, що народ «піднімається з колін»? хто бачив мене на колінах?)…

До речі, минулого тижня Ліну Костенко вдалося побачити і послухати - на українській «Культурі» (у фільмі «Я та людина, яка не витримала», 29 листопада). Власне це був відзнятий на відеоплівку монолог Поета, в день її минулорічного ювілею, у Києво-Могилянській академії. Відірватися не можна було… Тільки ж відомо, що скажуть у відповідь стратеги «Першого…» - на «Культурі» можна не думати про рейтинг, а ми мусимо. Тоді чим  відрізняється канал державний від комерційного?

Кілька років тому  один із грузинських журналістів розповів мені про програму на їхньому державному телебаченні. У прайм-тайм показують арт-хаузний фільм - з розряду тих, що у нас демонструють глухої ночі. Тільки перед тим ведучий програми говорить із запрошеним до студії гостем. Це може бути хто завгодно за професією - філософ, поет, фізик чи політик; головне - щоби мислив цікаво, був контактним. Опісля фільму у прямому ефірі відбувається спілкування глядачів із тим гостем - з приводу фільму, тих світоглядних проблем, які в нього вкладено. Ця програма належала до числа найрейтинговіших. Що, подібне у нас є чимось неможливим? Коли ж збережеться тенденція показувати на загальнонаціональних каналах тільки футбол з «харошими шутками» і «горошковими» серіалами, то  лячно робиться - якою буде масова телеаудиторія завтра? Нас програмують на стадне жування (ремиґати - не смій!) травички, і більше, бачиться, нічого. Все правильно, такий народ куди зручніший для управління.

Втім, відповідь телебосів мені відома. Телебачення - це для мас, інтелектуали хай книги читають. Я й читаю. Тільки водночас  хочу бачити й чути те, чим живуть люди, від яких ажніяк не хочу відлітати в  умовний космос суто інтелектуальних забав. Телебачення просто зобов'язане - а державне, й відтак громадське у першу чергу - бути різноманітним, задовольняти потреби різних верств населення.

Я подивився статистику російського телебачення. Скажімо, телеканал «Культура»  у Москві має середньодобову частку каналів 5,4 % (найвищий у «Першого» - 18,0 %). Загалом по Росії ця частка становить 2,7 («Перший» - 20,8 %). Так було у червні, подібні співвідношення є типовими. Біля джерел «Культури» стояв (знов-таки, як багато може одна людина!) академік Лихачов і канал утримує високу планку. Скажімо, минулого тижня я мав задоволення поспілкуватися у «Нічних польотах» Андрєя Максимова з видатним кінорежисером Марленом Хуциєвим (у зв’язку з 50-літтям його, разом з покійним Феліксом Миронером, фільму «Весна на Зарічній вулиці»; добре що це помітив канал СТБ) та дружиною Олександра Солженіцина Наталією Дмитрівною.

А от із задоволенням від програми Анатолія Борсюка «Чорним по білому» на минулому тижні  («1+1») не склалось. Скажімо, сюжет про розлучення депутата Василя Горбаля із дружиною, співачкою Ґалліною. Жінка доволі одверто розповідає про причини відчуження. Ми чекаємо на продовження, але його просто немає. Депутат відмовився говорити, а в студії самі лишень молоді люди, у яких немає життєвого досвіду для обговорення подібних ситуацій. Потупцявшись у кадрі, ведучий перейшов до іншої теми - як одягаються депутати. Ну, про їхні вдягачки вже стільки говорено, що оскомину набило… Це вже чорним по чорному. Словом, програма вочевидь пробуксовує.

Подією тижня мав би стати цикл документальних фільмів Віктора Шкуріна та Олександра Фролова «Дисиденти» (кіностудія «Контакт», за участі «Студії 1+1»). Про покоління шістдесятників, покоління Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби - тих, хто кинув виклик системі і витримав випробування тортурами, моральними і фізичними. Мав би, якби стрічку показали у вечірній час - хоч би й біля півночі, а не вранці. Досвідчені режисери точно вибудували розповідь про людей, чия совість не знала вибору - вони йшли до поставленої мети без метушні й зигзагів, не зважаючи ні на думку Кремля, ні на побажання Білого дому чи гебешного будинку на Володимирській. І тому перемогли.

Філософ Василь Лісовий говорить у «Дисидентах»: «В радянські часи було багато незгодних з режимом. Одначе тоді поширилось дводумство, двоємисліє, коли по-російськи. З трибуни говорили одне, а у приватних розмовах зовсім інше».  Нині ж те саме - партійна дисципліна, як і раніше, багатьом нашим нардепам замінює совість (час би вже Симоненкові написати щось вікопомне, на кшталт «Партійна організація і телебачення»). Когось залякують так, що він уже і ймення свого народу пригадати не може. Знову в ходу стадний інстинкт: «За мене хтось вирішив,  не я приймав рішення, відтак моя совість чиста…» Історія учить тому, що вона нічому не учить? Хочеться вірити, що це не так, одначе ж факти…

За недільну кінопрограму варто похвалити «Інтер» - «Пеггі С»ю вийшла заміж» Френсіса Форда Копполи (вже 20 літ фільмові), минулорічна  російська стрічка «Італієць» А.Кравчука та знамените «Мовчання ягнят» Джонатана Демме (16 років стрічці, а наче ж недавно…). Володимир Войтенко побажав «кінематографічної ночі» з фільмом французького класика Луї Малля «Миле дитя» («Аргумент - Кіно», «Студія 1+1»). Зважаючи на те, що програма виходить опівночі, її дещо сухувата стилістика є, напевно, доречною. Кіноманам відважують необхідну інформацію, наближаючи її до сучасних реалій. Скажімо, цього разу нас познайомили із знаменитим французьким актором і режисером Жан-Марком Барром, який нещодавно був гостем міжнародного кінофестивалю «Молодість». Класика Малля  поставили поруч нині діючого режисера - задля контексту, який завжди виглядає доречним. Ніколи не буває так, щоби щось з’являлося з нічого. У сьогоднішню порожнечу  бовкне не хтось - наші нащадки.