Ну от! Нарешті! Національне телебачення України в особі його Першого каналу показало-таки, як можна провести трансляцію з конкурсу «Євробачення». Без жодного перебільшення – майстерно провести. Хай навіть це був фінал дитячої «філії» «Євробачення», що відбувався в Бухаресті.

То чим відрізнялася ця трансляція? Ведучому Тимурові Мірошниченку вдалося те, що не вдавалося досі жодному з українських ведучих «дорослого» «Євробачення» – подати глядачам подію, а не себе, рідного, на її тлі. Не перетворитися на головного героя європейського пісенного конкурсу та не привертати до себе надмірної уваги глядачів. А ще – поєднати в репортажі емоційність та коректність. У ведучого виходило не переборщити з коментарями, розповідати про те, що відбувається, а не про те, що ведучий гадає з приводу того, що відбувається. Коротеньке представлення країни, яку репрезентує учасник. Чітке називання імен самих учасників, без пересмикування, без намагання ці імена спародіювати чи то вимовити нібито на манер мови оригіналу. Дуже коротка інформація про учасника, про зміст пісні, яку він виконуватиме, та назва цієї пісні – саме це чули глядачі перед кожною піснею. Усіх учасників було представлено однаково – схвально, доброзичливо, без виділення кого б то було. Рівноцінно. Тільки-но співаки виходили на сцену, як ведучий замовкав, залишаючи глядачів сам-на-сам із піснею. Коректна, важлива, вичерпна, чітка інформація – й саме лише видовище окрім неї.

Та й після виступу кожного учасника ведучий загалом однаково коментував їх. Не дозволяв він собі ані глузувати з пісень, ані неприховано агітувати за них. Так, якщо вже вишукувати якісь вади, можна пригадати, коли ведучий зауважував: «Одразу захотілося поставити цю пісню собі на мобільний телефон» (це стосувалося виконавця з Бельгії). Або: «Мета учасниці зі Швеції – перемога на «Євробаченні». Для цього ви, нагадую, мусите голосувати». Або ще: «Ваші оплески – це були Нідерланди». Утім, пан Мірошниченко нагадував про голосування повсякчас під час трансляції й майже про всіх учасників відгукувався тією чи іншою мірою схвально, тож ці вислови не виглядали як відверте спонукання глядачів віддати перевагу улюбленцям ведучого. Варто, до речі, відзначити ще одну рису коментування: і на початку трансляції, й під час її проведення коментатор чітко розповів про правила голосування. А ще в перервах між піснями глядачі отримали інформацію про коротеньку поки що історію «Дитячого Євробачення», про девіз конкурсу та про інші важливі речі. Ну а якщо вже продовжити прискіпування, то можна закинути ведучому заклик голосувати за українського учасника з використанням іноземних операторів мобільного зв’язку – втім, ті, хто має такий зв’язок, використовують його й без подібних порад, а хто не має, той і не має. Заклик голосувати авансом, за учасників, які ще не виступили, теж був радше жартом, ніж закликом до некоректних дій.

Неможливо не відзначити ще одну, поза сумнівом, чесноту ведучого: під час оголошення результатів голосування глядачів у країнах-учасницях він чітко називав кожен відданий бал, нічого не пропускаючи й не вдаючись до просторікування невідомо про що, як це зазвичай відбувається на «дорослому» «Євробаченні». Тож один із найцікавіших моментів конкурсу, інтригу підведення підсумків, було представлено глядачам у найкращому вигляді. Таблицю підбиття підсумків і титри учасників цього разу було оформлено дуже вдало, в цілковито читабельному вигляді. Так, ведучий вочевидь радів, коли та чи інша країна-учасниця віддавала високі бали Росії, а після завершення голосування висловив щось на кшталт того, що «перші місця завоювали найближчі нам країни – Росія та Білорусь». У будь-якому разі, геополітичні пристрасті пана Мірошниченка не вплинули на голосування глядачів, бо їх було висловлено після завершення голосування. Тож і тут поза межі коректності він не вийшов.

Лише на найвищу оцінку заслуговує й коментування «офіційної частини»: пан Мірошниченко стисло переповів зміст виступу голови Європейської мовної спілки Сванте Стокселіуса, що ж до слів ведучих у студії, то їхні «промови» він перекладав близько до змісту, дещо скорочуючи їх. Це був і доречний, і вдалий спосіб коментування.  

Що ж до самого конкурсу, то він залишив неоднозначне враження. Не надто вдалою видається сама ідея поєднання в одному конкурсі виконавців від 8 до 16 років: вочевидь, другокласники та десятикласники –люди з цілковито різним світосприйняттям, музичними смаками й способами виконання. Те, що глядачі віддаватимуть перевагу наймолодшим учасникам, теж було зрозуміло ще до початку конкурсу. Так і сталося: переможці Настя та Маша Толмачови з Росії та Андрєй Кунець із Білорусі, що посів друге місце, були одними з наймолодших на конкурсі й репрезентували саме дитячий стиль співу. Власне, той стиль, який колись уособлювали найкращі ансамблі пісні й танцю будинків піонерів, і який досі залишається диковинкою для європейців. Третє місце дісталося Моллі Санден зі Швеції – представниці старшої вікової групи, яка продемонструвала надпотужний довершений вокал і, якби віковий ценз був вужчим, цілком могла б претендувати на перемогу.  Здивувало, як багато учасників-підлітків намагалися скопіювати манеру виконання «для тих, кому за 30», та й пісні виконували відповідні. Суто підліткової, яскраво життєрадісної, та й навіть просто танцювальної музики практично не було. Українець Назар Слюсарчук із Заліщиків виступав цілком гідно, достатньо емоційно, поділивши восьме – дев’яте місця з кіпріотами Луїсом Панайоту та Кристиною Агорією. Утім, не було в його пісні якоїсь родзинки, чогось неочікуваного, надто особливого.

Викликає сумніви система голосування, за якою голосувати за учасників можна від самого початку конкурсних виступів. З одного боку, така система урівнює шанси тих, хто виступає на початку, бо коли голосування починається після завершення виступів усіх учасників, найперші з них уже стираються з пам’яті. З іншого боку, протягом програми є більше часу, щоб проголосувати за тих, хто виступав першими. Утім, це не завадило перемогти росіянкам, які виступали останніми, а друге місце посісти білорусові, що виступав четвертим від кінця. Напевне, правило обмеження кількості дзвінків з одного номера урівноважує шанси учасників.

Не залишили великого враження ведучі у студії. Якщо дівчинка, що весь час підкреслювала свою недосвідченість та залежність від дорослих колег, та актор в образі «національного героя» Дракули виглядали достатньо органічно, то доросла ведуча, на долю якої випало головне навантаження у веденні конкурсу, надто старанно грала роль такої собі Мері Поппінс – лагідної, але суворої виховательки. У контексті концерту, вік більшості учасників якого асоціювався радше з першими поцілунками, така її манера видавалася дисонансом. Утім, якість коментування Тимура Мірошниченка змушувала не звертати уваги на ці недоречності. От би й під час «дорослого» «Євробачення» у травні нам подарували видовище такої ж якості!