Як «Аврора» женихалася з «Оскаром»
Номінування фільму української режисерки Оксани Байрак «Аврора, або що снилося сплячій красуні» на премію Американської кіноакадемії «Оскар» викликало неоднозначну реакцію як в Україні, так і за її межами. Тішить той факт, що кіно, вироблене в Україні, заявить про себе на такому високому рівні; водночас, виникає низка питань щодо процедури, за якою «Аврору» було номіновано на здобуття «Оскара» у категорії «Найкращий чужомовний фільм». Ці питання виклав у своїй статті, надісланій на адресу «Детектор медіа» на початку листопада, викладач української мови та культури, директор українського кіноклубу Колумбійського університету в Нью Йорку Юрій Шевчук. «Детектор медіа», у свою чергу, поставила їх самій Оксані Байрак, яка обрала для цього форму інтерв’ю. Не приймаючи нічиєї сторони, «ТК» намагалась розібратись, чим насправді є висунення «Аврори» на «Оскар». Тим часом, кілька днів тому на нашу адресу надійшла друга стаття Юрія Шевчука. Сьогодні ми публікуємо позицію обох сторін без змін.
Прихильники українського кінематографу мають привід для радости. Наша країна в особі її талановитих фільмарів раптом стала улюбленицею Американської кіноакадемії (АКА). Бо як інакше пояснити, що ця поважна інституція зробила виняток для України і порушила власні ж правила участи у конкурсі на здобуття Оскара у категорії найкращого чужомовного фільму?
Tаке враження спочатку складається від подій, пов'язаних і висуненням на Оскара українського фільму. Історія із фільмом «Аврора» складніша за всяке перше враження і вимагає навіть не півлітри із заношеної приказки, а детективного розслідування. Згідно із офіційним сайтом АКА, у цьому році претендентом на найвищий приз AKA від України є художній фільм режисерки Оксани Байрак «Аврора».
Ця новина, яку два тижні тому оголосила українська преса, здалася нам тут, в Америці, чудовою до неймовірного. Український кіноклуб Колумбійського університету у Нью-Йорку зробив те, що від нас сподіваються нашi численні однодумці – ми звернулися до компанії Оксани Байрак «Bayrak Studio» із проханням надати копію «Аврори» для показу. Не отримавши ніякої відповіді, я захопився непереборним бажанням знайти невловиму «Аврору», дізнатися про неї все, що можна – адже це не який-небудь фільм, а офіційний претендент від України на Оскара! Вже один цей факт вивищує кінокартину серед інших, стає визнанням таланту її творців.
Перше, що я зробив, це попросив численних знайомих в Україні розказати про враження від фільму. Виявилося, що ніхто з них, навіть люди, що працюють у кінематографі, його не бачили. Фільму, виявляється не було в прокаті, принаймні у Києві, Львові, Одесі чи Харкові.
Тоді я пішов на офіційний сайт Американської академії мистецтва та науки кінематографу, бо так звучить повна назва установи, яка щороку, починаючи з 16-го травня 1929 року, присуджує заповітні Оскари. Знайомство із правилами участи в конкурсі на найкращий чужомовний фільм року мене остаточно спантеличило. Правило №14 під назвою «Спеціяльні правила нагороди в категорії найкращого чужомовного фільму» у частині другій визначає наступне (тут і далі мій переклад з англійської):
«Фільм спочатку повинен бути випущеним у прокат у країні, що подає цей фільм, не раніше 1-го жовтня 2005 та не пізніше 30 вересня, 2006 року, і спочатку бути показаним публічно у форматі
Трохи нижче читаємо таке:
«Кожна країна запрошується подати на розгляд Академії свій найкращий фільм. Відбір найкращого фільму від кожної країни має проводити одна організація, журі чи комітет, до складу яких повинні входити діячі мистецтв та/чи представники галузі кінематографії. Список членів відбіркового комітету повинен бути поданим до Академії не пізніше 1-го серпня, 2006 р. на 17:00 годину за каліфорнійським часом».
Виринало насамперед два запитання. Чи був фільм «Аврора» в українському прокаті і якщо так, то де і коли, і чи можна такі терміни і місце його прокату вважати «нормальними» для України. Якщо ж фільм у прокаті не був, то як він потрапив до офіційного списку претендентів? Невже Американська академія зробила виняток для Оксани Байрак? Адже і таке можливе, з огляду на те, що у правилі №14 також є застереження, що «Академія прийматиме остаточне рішення у всіх питаннях допуску претендентів до конкурсу».
Я звернувся по роз'яснення до компанії IntWestDistribution, яка разом із «Studio Bayrak» є виробником фільму. Розмова відбулася телефоном із Юлією Малиновською, яка представилася як піар-менеджер IntWestDistribution. Панна Малиновська сказала мені, що офіційним претендентом від України на Оскара кінокартину «Аврора» висунуло Міністерство культури України, «бо це єдина уповноважена установа, яка за процедурою може це зробити». На прохання надати список членів відбіркового комітету, який рекомендував «Аврору» Малиновська сказала, що пришле його. З того часу минуло десять днів, список так і не прислано.
Далі вона сказала, що фільм був у прокаті у місті Севастополі протягом семи днів у вересні саме для того, щоб задовольнити умови участи у конкурсі на Оскара. Протягом розмови вона принаймні тричі називала Севастополь як місто, де фільм був у прокаті. Щоб перевірити відповідність правді цієї інформації, я подзвонив до голови Спілки кінематографістів України Бориса Савченка, який за природою своєї праці мав би бути знайомий із фільмом, і процедурою його висування. Пан Савченко сказав, що він фільму взагалі не бачив, а такі професійні установи, безпосередньо причетні до українського кінематографу, як Спілка кінематографістів, Фонд Олександра Довженка, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАНУ (де є відділ кінознавства), кіностудія імени О. Довженка, кіностудія Укртелефільм у процесі відбору «Аврори» як українського претендента на Оскара участи не брали. Із цього випливає, що навіть, якщо Мінкультуризму висунув «Аврору», то – без відома й участи указаних кінофахових інституцій. Борис Савченко зв'язався із Валентином Гребенним, відповідальним за мережу кінопрокату у Севастополі, який ствердив, що ні в останні кілька місяців, ні протягом останніх двох років у міському прокаті не було фільму під назвою «Аврора». Приватних кінотеатрів за даними п. Савченка у місті немає.
15-го листопада, думаючи, що панна Малиновська припустилася помилки, я написав їй про виявлену невідповідність із проханням прокоментувати її. Наступного дня я отримав від неї такий текст: «Відповідь на питання, пов'язані з фільмом «Аврора», творці фільму озвучили на офіційній прес-конференції. Фільм виходить у широкий прокат 30-го листопада». Далі було посилання на офіційний сайт Американської Академії, де фільм стояв у числі інших претендентів на Оскара.
Не отримавши ні уточнення, ні спростування від офіційного представника IntWestDistribution, я був змушений звернутися до Американської Академії за поясненням, адже вони повинні мати всю інформацію. 20-го листопада я отримав відповідь за підписом панни Торін Світил, координатора у справі нагород Академії. Ось її зміст:
«Я отримала ваш електронний лист із певним занепокоєнням. Ми просимо кінематографістів у країнах, що пропонують фільм, притримуватися певних правил. Ми просимо подати імена членів відбіркового комітету, і ми теж просимо копії оголошень, які демонструють, що фільм був у кінотеатральному прокаті у країні, що його висуває. Ми отримали і те, й інше від фільму, що представляє Україну. Oднак, – і це зрозуміло, – ми не в стані знати багатьох речей, які мають місце у внутрішньому процесі цього відбору. Я зв'язалася як із українським відбірковим комітетом, так і з цими кінематографістами з проханням дати пояснення вашим твердженням. Коли я отримаю відповідь, я відповім докладніше на ваш електронний лист, але я хотіла повідомити вам, що ми розслідуємо. З найкращими побажаннями, Торін Світил, координатор у справах нагород, Академія мистецтва та науки кінематографії».
23-го листопада відбулася прес-конференція Оксани Байрак у Києві. За повідомленням вебсайту Кіно-Кола, Байрак сказала зокрема, що «фільм демонструвався обмеженим прокатом протягом семи днів – від 11 до 17 вересня 2006 року – у кінотеатрі «Спартак» у Симферополі. В телефонній розмові з Кіно-Колом директор симферопольського кінотеатру «Спартак» Ірина Вишневська підтвердила слова Оксани Байрак щодо тижневого прокату фільму «Аврора» у вересні. O.Байрак також сказала, що претендентом від України на Оскара фільм висунула організація під назвою Aсоціація cприяння розвитку кінематографа в Україні за участи Міністерства культури і туризму України. Загалом, сказала Байрак, асоціація розглядала п’ять фільмів-кандидатів на «Оскара», з яких було обрано «Аврору». KINO-КОЛУ не вдалося зв’язатися сьогодні з представниками асоціації для отримання повного списку фільмів».
Отже тепер не Севастополь, а Симферополь і не Мінкультуризму, а вказана установа із поважною місією, ясно заявленою у її назві. Натужні пошуки офіційного вебсайту цієї асоціяції на Інтернеті, ніяких результатів не дали. Відтак дізнатися більше від самої асоціяції про її діяльність і авторитет серед кінематографістів України, який їй дає право говорити за всю кіноспільноту країни, я не зміг.(Шкода, бо це принципове питання, – саме наявність авторитету серед колеґ за фахом відділяє у процедурі відбору комітет, який справді у стані говорити від імени національного кінематографу від самопризначеної групи чемпіонів власного еґо, які представляють не країну, а свою голу амбітність.
Ситуація із «Авророю» виглядає особливо пікантною з огляду власне на репутацію та імідж установи, яка її висунула на Оскара від імени української кінематографічної спільноти. Саме Aсоціація cприяння розвитку кінематографа в Україні звернулася із позовом до суду і домоглася скасування урядової постанови, яка зобов'язувала кінопрокатників забезпечити право мільйонів українців дивитися чужі фільми дубльованими не лише російською, але й українською мовою. Тут, в Америці, дуже непросто пояснити, як можливо, щоб у країні, де 50 % населення оголошують себе україномовними у переписах, ці самі люди були позбавлені елементарного права дивитися фільми рідною мовою. Називайте це демократією за Табачником.
Тепер же треба пояснити, як організація із знущальною назвою «Aсоціація cприяння розвитку кінематографа в Україні» може виступати від імени національного кінематографу, який вона душить, дискримінує і, з усього видно, ненавидить. Уявіть собі, щоби, скажімо, якась «Aсоціація cприяння розвитку кінематографа в Франції» домоглася прокату фільмів там лише англійською мовою, бо мовляв так економічно вигідно. Що із такими «поборниками кінематографу» зробили б французи? Але ж це Україна, не Франція. Ми толерантні.
У додаток до цієї цікавої діалектики між названою асоціацією і українським кінематографом, виринає ще одна лоскотлива обставина. Вона має бути особливо до смаку перечуленим на пункті захисту авторських прав американським кіноакадемікам. Характеризуючи «Aсоціацію cприяння розвитку кінематографа в Україні» в інтерв'ю для цієї статті, голова Спілки кінематографістів України Борис Савченко сказав: «Це ті самі люди, які вважають, що автори не мають отримувати гроші за свої твори, бо ці фільми зроблені у радянську епоху.» Напевно, така позиція теж зумовлена економічними міркуваннями – що не заплатив авторові, те твоє.
Справа Байрак не зводиться до конкретного фільму «Аврора», який цілком може бути талановитим, і навіть виграти Оскара, золотих ведмедя, лева, пальмову гілку і цілу купу інших кінотрофеїв для України. Вона не зводиться до особи самої режисерки, з якою я не знайомий, і яка цілком може прославити рідне українське кіно у майбутньому. Ця справа стосується української держави, культури, преси. Ця справа стосується принципів чесної гри.
Настав час раз і на завжди зробити справу представництва України перед світом прозорою, чесною, демократичною. З якими б новими поясненнями не виступилa п. Байрак, вже зараз зрозуміло, що фільм «Аврора» не пройшов процесу прозорого, чесного і демократичного відбору, який би надавав йому право представляти країну, а не окремий творчий колектив. Не пройшов, бо учасниками такого відбору мають бути кінематографісти, згуртовані у різних фахових корпораціях і, що найголовніше – українські глядачі. Кожен українець повинен мати право на те, щоб подивитися український фільм-претендент на Оскара без викрутасів і подорожей до кінотеатру «Спартак» у милому всім нам Симферополі. Глядача треба поважати, а не дивитися на нього лише як на джерело наживи, бажано якнайбільшої за найменші витрати, як це робить сумнозвісна «Aсоціація…» у справі із недублюванням українською і всі, хто виступає проти розвитку національного кінематографу. Національного глядача треба плекати, а не дивитися на нього лише як на трамплін до слави.
Я впевнений, що панна Байрак ставиться до українського глядача із глибокою пошаною. Саме тому вона спочатку показала фільм йому, хай хоч і коротенько, хай хоч і в одному театрі у Севасто…, перепрошую, у Симферополі, а вже 30-го листопада випустить його у широкий прокат у Росії і, так, теж в Україні.
У стороннього спостерігача просто складається враження, що з національним глядачем повелися якось трохи презирливо. В якій ще країні можна спочатку висунути від її імени фільм на Оскара, а потім, неначе між іншим, пустити його у широкий прокат два місяці після встановленого терміну? Чому український, не кажучи вже про іспанського, глядач міг побачити у себе навіть іберійського претендента на Оскара – фільм Педра Альмодовара «Повернення», але не власного українського учасника конкурсу? Чому зараз до представників О.Байрак годі достукатися із проханнями відповісти на ці та інші цілком умотивовані запитання? Хіба ми, українські глядачі, не маємо права знати, хто і як представляє Україну перед світом?
Цілком очевидно, що Міністерство культури України не виконало покладеної на нього функції забезпечити саме чесну процедуру висування фільмів на Оскара. Адже для організації відкритого і демократичного конкурсу за відомими кожному правилами не треба окремої статті у бюджеті. Тут потрібні професійність, ініціятивність і зацікавленість. До речі, чому саме ця урядова установа, відома своєю заскорублістю і відсутністю згаданих якостей, повинна організовувати конкурс. Його могла б із повною леґітимністю влаштувати така неурядова інституція, як Спілка кінематографістів України разом із іншими об'єднаннями кінофахівців, які творять український кінематограф, а не руйнують його. Рекомендація такої установи мала б значно більшу вагу в очах Американської академії, ніж подання від урядових бюрократів, єдиним талантом яких, здається, є вміння позбавляти ініціятиву життя та деморалізувати творчість.
Чому вказані неурядові установи не можуть зараз самі організувати Український оскарівський комітет із залученням, ні не бюрократів, і не крамарів від кінофікації, а авторитетних і молодих представників кінематографу, режисерів, акторів, сценаристів, фотографів, кінокритиків, письменників, які здатні слухати власний народ, а не робити собі кар'єру у Москві демонструючи презирство до нього? Чому серед широко оприлюднених умов до претендентів представляти Україну не можна чітко написати, що, ні, не шаровари, вишиванки та смушеві шапки визначають українськість фільму, а його активний діалог із Україною, її багатоетнічною культурою, її мовою, надто часто зневажаною із завзятістю неляканого расиста, із її, а не сусідовими, проблемами, із її чудовою літературою, із її творчим потенціялом – режисерами, акторами, сценаристами, фотографами? Такий поворот справи засмутить тих, хто із упертістю подряпаної платівки пропагує шароварний стереотип українськости, – адже з такою українськістю легше боротися, легше з неї знущатися. У порівнянні із такою «українськістю» навіть убога імітація російського здасться оскарівським матеріялом!
Годі також зрозуміти байдужість до цієї історії незалежної української преси. За винятком одного кіновидання «Кіно-Коло», жодне інше не поставило на обговорення громадськости цю важливу тему саме як проблему, а не як новину. Тим часом я писав про це до редакторів веб-сайту «Українська правда», щоденника «Україна Молода». Навіть Інтернет-видання «Детектор медіа», яка звертає багато уваги на справи кіна, ніяк не зареаґувало на мій лист. Здається, куди більше схвилювало українську Інтернет-пресу те, що представників мережевих видань не акредитували на бенкет у Маріїнському палаці з нагоди другої річниці Помаранчевої революції – а що як це початок наступу на свободу преси? Тим часом преса, незалежна і доскіплива, повинна стояти на сторожі демократичности процедури, її прозорости і чесности.
Слід гальванізувати у масовій пресі дискусію про сутність української ідентичности у кінематографі. Ця дискусія давно і жваво точиться у Міжнародній мережі, у таких інтелектуальних і, на жаль, обмежених кожен до кількох тисяч примірників публікаціях як «Кіно-Коло» чи «Кіно.Театр», які нелегко купити навіть у Києві. Така дискусія обов'язково допомогла б тим з українських табачників, які засвоїли уроки демократії у бакалійному їх різновиді, самим повернутися обличчям до народу і виявити повагу до нього. Виявити її, як не з великої любови, то хоч із некомфортною думкою про те, що він є джерелом усякої влади.
