Минулого тижня політики різних рівнів переймалися проблемою повалення іміджів своїх «ворогів». В Києві, Львові, Кіровограді… Себто,  займалися власне політикою, сутністю якої і є боротьба за найсильнішу позицію та витіснення з неї опонентів. Нормальна річ, питання лише в тім, якими методами це робиться.

Нині, за наявності телевізійного екрана, ми вже не тільки  глядачі, а й  свідки - нас наполегливо запрошують виступати саме в такій ролі. Посвідчіть, посвідчіть, що от се ворог українського народу, а я - бозя, бо ж такий красівий із сєбя, як цукерка в блискітливій бумаженції. І ми - трапляється, і незрідка - купуємось. Одначе коли ні розуму, ні артистизму - то нас не проймеш і на багнет не настромиш. Та й інтенсивність спілкування народних мас з телетеатральним мистецтвом є такою, що ми усе мастакуватіші у розпізнаванні сутності продукованих образів. Передусім керуємося безсмертним вченням і засадничими принципами системи Станіславського: вірю/не вірю. Або за Жванецьким, який одного разу запропонував таку формулу: «Поверил сразу и навсегда». Або - або. Чи одразу й назавжди, чи довго придивляємось - що воно за один… І - не віримо. Тут «промедление смерти подобно». Глядача треба брати одразу - бажано телевізійним струмом по оголених нервах.

Ну от повірив я міністру внутрішніх справ Юрію Луценку, і скільки ти мою голову в телеящик не стромляй, скільки не шліфуй її у правильному напрямкові - продовжую вірити. Не в те, що він ідеальний міністр, ні. Вірю в порядність цієї людини, в його наміри справді щось змінити у нашому житті. А ті, хто заповзявся обрушити його імідж, діють з граційністю слона у посудній лавці – тобто, тільки посилюють мою віру. Заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін на всю країну оголошує про «корупційні діяння» міністра і називає пріснопам’ятні вже два пістолети і полковничі еполети. Причому каже, що це далеко не все. Одначе до суду передаються ті самі пістолети-еполети і той визнає Луценка винним, штрафуючи на три сотні гривень. У четвер ми знову бачимо Кузьміна в телевізійному ефірі (програма «Вчасно. Про головне», канал НТН), і виглядає він якось невпевнено. Враження таке (підкреслюю - враження), що він сам не дуже вірить у те, про що говорить, повторюючи уже відомі факти. До того ж, ухиляється від прямих відповідей на прямі запитання журналістки. Чий імідж, у підсумку, підмивається телевізійними водами: Луценка чи Кузьміна, а з ним разом і усіх його супротивників? Риторичне питання…

Ну справді, мій хлопський розум не може перетравити подібну інформацію. Прем’єр-міністр заявляє, що у країні внаслідок корупції «зникло» дев’ять мільярдів гривень. При цьому робляться натяки (уже не прем’єром), що то все злодіяння помаранчевих. Одначе країні поки що видають тільки один корупційний скелет - Луценковий, котрий «нашкодив» на півсотні баксів. Скажіть, як мені все це розуміти? Як? Відповідь дають дані соціологічних опитувань: примітивний наїзд на неугодних  персонажів політичного життя - ось як тлумачить це більшість людей. «Хворе суспільство» - таку оцінку дасть нам один із чільників нинішнього уряду. Можливо, він має рацію. Тільки ж коли ви намагаєтесь лікувати нас отими самими дивами логіки, то й справді хворим зробишся.

Сам Луценко минулого тижня був гостем програми В’ячеслава Піховшека «Епіцентр» («1+1», 20 листопада). І ще раз ствердив свій імідж. Жодного разу у мене не виникло сумніву в його щирості. Жодного разу він не затнувся, не уникнув питання, не відвів очі. Провину свою в історії з пістолетами визнав. А головне - якщо за ним тільки й цих недохопів, то маємо чудесного міністра. Який, крім того, як і абсолютна більшість народу, ненавидить облудливу брехню і фарисейство. Вірю йому - і все тут. Хоча все одно не забуваю, що мова про «міністра у телевізорі»  - себто,  про образ. Одначе ж демократія в тому й полягає, що є можливість довести невідповідність образного й реального. Як це роблять Луценкові опоненти, ми бачили й бачимо. Бездарність «на ліцо».

Ще один політичний діяч справив враження людини щирої - нардеп із фракції комуністів Сергій Гмиря. У програмі «Толока» (УТ-1, 23.11) він обстоював просту думку, що Голодомор в Україні 1932-33 років був не геноцидом, а усього лишень «ошибками» партійно-державного апарату. Ну, «ошиблісь»  - поклали в могили трохи більше людей, ніж того прагнулось.  При цьому очі партійного ентузіаста горіли фанатичним вогнем - видно було, що свято вірить у сказане. А у що не вірить, так це в те, що взагалі в історії були ті роки… Таке враження.

Я мимоволі здригався, дивлячись на лик фаната. Здавалося, він не надто розумів, про що говорить. Виморили мільйони людей, а  він сидить і просторікує, як це назвати. Так, щоби честь партійного прапора не закаляти. Та він почорнів давно, прапор  - од вашої чорної брехні,  у першу чергу. Навіть за умови, що ви у ту брехню вірите… І ще било в очі - декорація студії зі свічками на підлозі, під ногами. Тут і коментувати не хочеться.

В неділю у «Майдані з Данилом Яневським» (5 канал) так само говорили про Голодомор. Тільки зазвичай підключали до розмови людей з Майдану Незалежності.  Наговорили чимало - в тому числі й речей одверто ксенофобських. Ну, не треба звинувачувати в чому б то не було якусь націю  чи національність. Тим більше, що Голодомор відбувся за часів імперії, яка ніколи не мала національного обличчя.

І тут предметом дискусії був зміст етикетки, яку наклеять на історичне діяння. Нардеп від «Регіонів України» Вадим Колісниченко апелював до юриспруденції, вочевидь,  прагнучи вивести її за межі моральної оцінки. Знов-таки: убили мільйони людей, і це не є геноцидом українського народу. Бо ж вмирали не тільки українці… Ні, знов-таки, мій розум не в змозі того сприйняти. (Інша справа, що наш  Президент досі не знає різниці між поняттями «народ» та «нація»…).  Та емоційно я цілком на боці Леся Танюка, який пообіцяв внести усіх депутатів, що не проголосують за постанову Верховної Ради щодо Голодомору як геноциду, до «чорного списку». Це той випадок, коли люди заслуговують на моральний суд - як сучасників, так і нащадків.

Одне тільки запитання зависало над моєю душею: чому стільки розмов і так мало діла? У сотнях сіл на цвинтарях є ділянки, де поховані люди, що стали жертвами того самого Голодомору. Чому нічого не говориться  про те, аби упорядкувати ті могили, часто безіменні? Бо ж зрозуміло, як відбувалися ті похорони - трупи просто стягували до ям, і моторошно бачити ті пустирища: вони як діри у совісті. Тільки у програмі «Факти тижня з Оксаною Соколовою»  у неділю цілком доречно  згадали саме   про  те,  як на селі у Дніпропетровщині, де голодомор свого часу згубив біля треті мешканців, й досі немає жодного пам’ятника,  сучасники не згадують про померлих односельців… 

Одначе ж політичні іміджі у нас творяться не справами… І руйнуються не ними. Про це йшлося у  черговій програмі «Свобода слова» зі Савіком Шустером (ICTV, 24.11). Помаранчевим міністрам Юрію Павленку і Анатолію Гриценку, яких минулого тижня було, фактично, прилучено до стану «корупціонерів» (принаймні у телевізійній картинці це виглядало саме так: ГоловКРУ звинувачує - Гриценко, опустивши голову, відбивається, а потім виходить до преси, знервований і злий)  опонували Голова КРУ Петро Андрєєв і віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник. За підтримки чи непідтримки інших дійових осіб.

Серед останніх, до речі, з’явився і журналіст Дмитро Джангіров, якого я не бачив від кінця 2004 року. Це той, що у парі з Дмитром Корчинським влаштовував «п’ятихвилинку ненависті» на орендованому владою майданчику каналу «1+1». Він, саме він один із найбездарніших акторів «театру Карабаса-Барабаса», чия «творчість», зрештою, і «завела» мільйонні маси, спровокувавши їх вихід на майдани. І ось - знадобився знову, вискочив, як чортик із табакерки - готовий обслужити, готовий знову ненавидіти. Коли влада кидає під ноги своїм політичним суперникам ті самі граблі, об які сама ж сама недавно  загриміла, значить, в її штаті негусто здібних виконавців. Як казав колись татко Сталін, «нету у меня для тебя других писателей». Словом, знакова поява, і не випадково політолог Вадим Карасьов сказав про те, що коли от сих міністрів усе ж звільнять, то це буде сигналом подальшого руху до скорочення усіх свобод, із свободою слова включно. Знову будуть «корчинкувати» ненависних для влади осіб голосом і подобою Джангірова. Ви цього хочете? Так не мовчіть…

Я повірив усьому, що говорили Гриценко і Павленко і не повірив у щирість  говореного Андрєєвим і Табачником. Нехай вибачить  Дмитро Володимирович, одначе ж як я можу вірити йому, коли, відповідаючи на питання про те, чи не є скасування судом постанови Кабміну щодо дублювання зарубіжних фільмів українською  фактичною забороною українцям дивитися фільми рідною мовою, він відповідає: «Ніхто вам не забороняв дивитися фільми українською мовою…». Ну справді, ніхто у радянські часи не забороняв купувати чорну ікру - просто її в крамницях не було.

Або говорить - і говорить правильно - про «бездарний менеджмент» в частині кіновиробництва з боку Мінкультури, одначе забуває додати, що нинішній уряд припинив фінансування програми кіновиробництва до листопада, і досі не поновив. То чи має, за таких обставин, значення, «дарний» чи «бездарний» менеджмент, коли грошей немає? І потім - так само було і в кінці 2004-го, коли пан Табачник теж був віце-прем’єром і гроші на кіностудії не йшли. Що, до речі, заважало ще тоді зробити той самий «менеджмент» таким, який би влаштовував потреби і галузі в цілому, і глядачів?

Одначе віце-прем’єр вміє ухилятися від незручних питань. Нещодавно академік Іван Дзюба звернувся до Табачника (газета «День», 27 жовтня 2006 р.) з відкритим листом, у якому звинуватив його у національній безтактності, у тому, що людина, котра за визначенням має опікуватися гуманітарним простором цілої країни, стає на бік одверто українофобських сил. Лист містив сім конкретних запитань. Ви думаєте Дзюба, один із найвищих моральних авторитетів нації, отримав відповідь? На перший погляд, так - газета «2000» у номері від 24 листопада видрукувала статтю Д.Табачника під назвою «Як слово наше відгукнеться…». Більшість сказаного я би підтримав. Тільки на жодне питання Дзюби відповіді немає. А коли і є - то лукаві. Наприклад, правильно говориться, що українська культура і мова  потребують не «самостояння» (що значить часто виборювання і запекле протистояння так званих «професійних українців» незрідка уявним, віртуальним «ворогам»), а «самоорганізації» та «самогармонізації». Тільки та самоорганізація мусить на чомусь базуватися. Після десятиліть і століть нищення культури і мови змагатися, та ще й за умов глобалізованого світового культурно-інформаційного простору, ой як не просто. Держава мусить робити конкретні кроки, передусім у сфері законодавства, аби забезпечувати - не на словах, на ділі - розвиток культури не через «само-стояння» (яке часто виглядає топтанням на одному місці), а «самогармонізацію».  

До прикладу, у Росії зробили правильно, коли не погодилися на квотування американської кінопродукції, а пішли шляхом конкуренції з боку вітчизняних фільмів. Одначе там не тільки говорили про правильну організацію менеджменту, а й більш ніж щедро фінансували (і продовжують це робити) кіновиробництво - із держбюджету. Спершу у більшості проектів виробництва повнометражних ігрових фільмів частка бюджетних коштів становила біля 100%, а нинішнього року - вже 30 %.  Але до цього прийшли еволюційним шляхом, а не закликами…

Не відповів пан Табачник і на звинувачення щодо національної безтактності. Хоча на програмі «Свобода слова» виявив цілковите розуміння того - коли справедливо поставив на місце депутата Володимира Стретовича, який зіронізував щодо імені Савіка. А от щодо українства слух не настільки вигострений… Це тому, що українці у більшості? Але ж ми знаємо, якою насправді є ситуація з українською мовою, українською книжкою, кіно, зрештою…  І це ж не всі проблеми. Російськомовна людність надто рідко виявляє ознаки тактовності щодо української мови і культури. В ситуації з вищеозначеним рішенням суду це виявилося з усією очевидністю. Чи треба говорити про те, що людина, яка говорить українською, досі почуває дискомфорт (і це ще м’яко сказано) у більшості міст України? Треба, треба міняти моральні установки людей, які вважають, що, живучи в Україні, вони не мають морального (саме так!) обов’язку відповідати, скажімо, українською у ситуаціях, коли до тебе звертаються саме цією мовою. Та й самих україномовних людей треба звільняти од відчуття меншовартості - спілкуючись удома рідною мовою, на вулиці чи на роботі, вони часто переходять на общепонятний.

Пишучи ці рядки, я менш за все хотів би посприяти розпалюванню ворожнечі з паном Табачником. Питання гуманітарної політики є настільки важливими, що перетворювати їх на поле бою ну зовсім нерозумно. Потрібна широка дискусія за участі усіх суб’єктів культурної діяльності.  У нас витворилися середовища, в кожному з яких свої табу, своя фразеологія. У «професійних українців» - своя, в українофобів і «українозверхців» - інша. І так далі. Одначе в усіх середовищах є мудрі люди (Іван Дзюба - один із них), вони і мусять разом виробити засади нової гуманітарної політики, яка б дозволила впоратися з викликами часу. У сфері телебачення в тому числі.

У нас є люди, що мислять категоріями інтересів держави. Міністр оборони Гриценко, на мій погляд, відбив усі закиди щодо проявів якоїсь корупційності у своїй діяльності. Його опоненти виглядали, м’яко кажучи, несерйозно. Телевізійне зображення дозволяє маніпулювати масовою свідомістю, одначе у Гриценка важко знайти хоча б найменші ознаки акторсько-режисерських здібностей - важкуватий, неусміхнений, нереактивний… А от - фундаментальний. І - не лукавий. До того ж, одкрив моторошну картину стану людей в армійських шинелях. Їхні статки просто катастрофічні: хіба можна бути спокійним за обороноздатність, коли із зброєю в руках напівголодні люди? Вже кілька днів раз по раз згадую  лейтенанта, що  украв там щось, аби, при зарплаті у 850 гривень, купити весільне плаття для своєї нареченої. За такого стану  соціальної та культурної сфери наші можновладці усе чубляться та стікають словами… І телевізійними картинками.

А закінчився телевізійний тиждень добре - «Танці з зірками» («1+1») фінішували цілком успішно. Справді якісний продукт, справжній приклад «самоорганізації», яка дозволила витворити цілком конкурентоздатне, на будь-якому рівні, явище. Аж ніяк не соромно за таку роботу українців. На жаль, цього не скажеш про програму «Зірковий дует» («Інтер», 24.11) - вокал посередній, дивна орієнтованість на старі пісні, часто не кращого гатунку,   надміру криклива аудиторія в студії…  Втім, ресурси у каналу є, бо ж ті самі «Танці з зірками» теж не одразу «построїлись».

Для мене особисто тиждень пройшов під знаком Олександра Довженка, 50-та річниця від дня смерті якого надійшла 25 листопада. На жаль, телебачення не надто помітило цю скорботну дату - головним чином це сталося  завдяки новинним програмам. А так тільки канал УТР показав фільм Довженкового учня Ролана Сергієнка «Сповідь перед Вчителем». Та й більше, бачиться, нічого. До речі, у нас нині практично немає програм власного виробництва, присвячених кіно. На окремих каналах практикується вступне слово перед показом фільму, одначе у більшості це  щось поверхове і непрофесійне. Що і  підсилює загальне враження малокультурності вітчизняного телевізійного простору.