25 листопада обіцяного ми так і не дочекалися. Як я розумію, не з вини тих, хто обіцяв, а з причин суто об‘єктивних. Маю на увазі третій фільм «Голодомор. Технологія геноциду», котрий, за словами режисера проекту Віктора Дерюгіна, мав стати завершальним етапом цього циклу, у якому було б показано, кому вигідно забути про голодомор, хто і чому не хоче його визнавати і котрий, як говорив улітку після вручення призу кіновідеофестивалю «Відкрита ніч» сценарист Андрій Данильченко, автори хотіли б устигнути зробити до цих роковин пам‘яті жертв Голодомору.

А тим часом, на мою суб‘єктивну думку, саме дві перші серії цієї стрічки – хоч і не вперше демонстровані Першим каналом – стали найсерйознішою телевізійною подією 25 листопада. Бо у ній не тільки проголошувалися, а й доводилися за допомогою аудіовізуальних засобів концептуальні тези, які більшість українського загалу, схоже, ще не сприймає. І не тому, що люди такі дурні, а внаслідок існування ще радянських стереотипів сприйняття історії, кричущої непоінформованості не те що «простолюду», а й інтелектуальної еліти, нарешті, підсвідомого страху перед правдою – надто жахливою є та правда.

Отже, перша серед цих тез – що Голодомор для України, принаймні, для українського селянства був страшніший за Другу світову війну. І це правда – хоча загальні людські втрати населення України за час війни істотно більші за втрати під час Великого Голоду, але сконцентрованість жахів в дуже короткому часі і просто-таки колосальні жертви серед дітей і жінок спричинили унікальну за своїми масштабами соціально-психологічну травму української нації, висліди якої спостерігаємо й сьогодні, зокрема, в небажанні багатьох визнати сам факт Голодомору. Жахіття витісняється на периферію підсвідомості й заперечується, і потрібен потужний сеанс «загальнонаціонального психоаналізу», складовою якого є фільм «Голодомор. Технологія геноциду», щоб цю травму «витягнути» з глибин колективного підсвідомого й подолати раціональними засобами.

Друга теза – що не було в Україні 1917-21 років громадянської війни, була колоніальна війна двох імперських Росій – «червоної» та «білої» – задля упокорення бунтівної колонії. Теза в основному вірна, хоча була у нас і «своя» громадянська, щоправда, дуже недовга, наприкінці 1918 – на початку 1919 року: коли спершу Петлюра, Григор‘єв і Махно воювали проти Скоропадського, потім Григор‘єв і Махно – проти Петлюри, ну, а потім хаос отаманщини закономірно переріс у знесилення всіх українських сил на користь «червоних» і «білих» росіян, поляків, румун і ще казна-кого. Але під ракурсом колоніального становища Наддніпрянщини ще ніхто, здається, в нашій телепубліцистиці не розглядав події тих років. Жаль, що це пройшло у стрічці тільки пунктиром, – а тим часом саме концепти colonial studies можуть дати чимало інтелектуальної поживи для аналізу подій не тільки 1917-21, а й 1932-33 років.

Третє, на чому наголошено, - що Голодомор був раціональною операцією, важливою складовою здійснення плану Кремля щодо встановлення свого світового панування. І знов-таки, це намічено лише пунктиром: а тим часом красномовного аудіовізуального матеріалу тієї доби – скільки завгодно. Адже сучасній аудиторії один лиш рядок офіційного гімну Комінтерну «Наш лозунг – всемирный Советский Союз» (по-своєму геніальна пісня, між іншим) скаже куди більше, ніж розповіді істориків...

Нарешті, твердження, що Голодомор, як і будь-яке страхіття тоталітарної доби здатен до самовідтворення в різних формах і країнах, що ми не гарантовані від повернення минулого, поки його не подолали в собі і в соціальному просторі, - це за позірної банальності дуже актуальна думка. Адже на наших очах кілька років тому в Північній Кореї, комуністична влада якої кинула всі ресурси на створення ядерної бомби та її носіїв, відбувся страшний голод з численними випадками людожерства – і що? Ця тема навіть не постала серед top stories ЗМІ демократичного світу. А буквально у ці дні в Туркменістані з‘ясувалося, що держава не має запасів хліба навіть до Нового року, завдяки «мудрій» політиці Туркменбаші народ опинився на грані голодного вимирання. Що буде далі? Світ знову робитиме вигляд, що йдеться про незначущі події у якійсь дикій азійській країні, не вартій особливої уваги?

Перелік позитивів стрічки можна продовжити, але тепер про головне – про те, що хотілося б побачити у третій серії, якої досі немає, всупереч планам авторів. Серії, яка торкнеться таких дражливих тем, що за Дерюгіним і Данильченком може розпочатися полювання не тільки газетних кілерів.

Коли у стрічці нам показують графіки зростання (з 1930 року) і падіння (з 1934 року) експорту збіжжя з СРСР, то нам пояснюють – таке зростання є вислідом грабунку селянства на потреби індустріалізації, падіння – результатом істотного зменшення продуктивності сільського господарства. Певен, що автори у новій серії конкретизували б свої висновки, і дійшли б розуміння того, що йшлося не так про власне індустріалізацію, як про створення військово-промислового комплексу на основі західних технологій та за допомогою західних інженерів («занепад Європи», про який писав Шпенглер, дійшов крайньої межі і захопив у свою орбіту Північну Америку: за кілька років до здобуття влади Гітлером Захід створював Сталіну основу для завоювання Заходу ж). А, головне, з 1934 року Кремль різко скоротив експорт збіжжя, бо Червону армію і флот (плюс десятки мільйонів резервістів) слід було підгодувати напередодні «визвольного походу» у Західну Європу, на Близький Схід та в Південно-Східну Азію. Говорити ж про СРСР як про співучасника розв‘язання Другої світової війни та агресивну «злочинну державу» (термін німецького філософа-антифашиста Карла Ясперса) досі навіть в інтелектуальному середовищі вважається чимось непристойним. Але – що було, те було.

Інша дражлива річ, яка була тільки пунктиром позначена в перших двох фільмах – небажання західних демократій 1930-х років визнавати Голодомор і взагалі – злочини сталінського режиму. Жаль, що не було розказано про тих героїчних журналістів Заходу, які проривали інформаційну блокаду навколо українського Голоду і всупереч неофіційній цензурі у європейських й американських ЗМІ знайомили громадську думку своїх країн з реальним станом справ в УСРР. Ще більш дражливим є те, що чи єдиною країною, яка на державному рівні тоді ж, 1933 року, розповіла про Голодомор і де пройшла масова кампанія протесту проти більшовицьких злочинів, стала нацистська Німеччина. Звичайно, за цей факт учепляться ті, хто вважає що Голодомор – це «фашистська вигадка», але згадаймо, що ті самі людці та їхні попередники свого часу говорили, що «Катинська трагедія вигадана Геббельсом»...

До речі, все ж таки існувала принципова різниця між голодом 1921-23 років, основою якого стала тактика батога і пряника Леніна-Троцького: ударимо голодом, відчуєте на собі, як це жахливо, – й одразу запропонуємо вигідні речі: продподаток, НЕП, українізацію в обмін на лояльність та участь у нашій політиці роздмухування світової революції) – і голодомором (тотальний терор, без жодного пряника, відверто спрямований на знищення значної частини нації; коли навесні 1933 року були розгорнуті харчувальні пункти у колгоспах, люди мусили туди дійти з останніх сил і працювати на благо Сталіна – а одночасно з тим обов‘язково славити вождя всіх народів, тобто самим же розтоптати своє індивідуальне й національне «Я». Чим це відгукнулося через десятиліття і кому вигідно, щоб мільйони людей одержали у спадок від батьків та дідів традицію топтати власне «Я», - чи зможе хтось безпристрасно дослідити це?

І – можливо, це надто суб‘єктивно – у фільмі надто багато Кагановича, якого автори відверто демонізують, натомість немає й згадки про зловісну роль у Голодоморі Йони Якіра, котрий командував Українським військовим округом і без «червоних героїв» котрого Голодомор був би неможливим. І хотілося б, щоб у кадрі замість Вадима Рабиновича з‘явився хтось із політв‘язнів брежнєвських часів – Семен Глузман чи Йосип Зісельс, або Мойсей Фішбейн, чий виступ 25 листопада на церемонії в Оперному театрі став одним із найпроникливіших з-поміж усього того, що цього дня говорилося про Голодомор.

Знов-таки, лише побіжно сказано, про опір селян більшовицьким злочинам – не в 1920 році, а напередодні Голодомору і під час нього. А цей опір включав і збройну боротьбу з режимом. На Чернігівщині, Полтавщині, Київщині, Одещині, Херсонщині та Вінниччині діяли збройні групи, які вбивали чекістів і партноменклатурників, активістів і пропагандистів. Якщо бути послідовними, цих людей слід назвати поіменно, назвати на їхню честь вулиці та площі, поставити пам‘ятники – адже вони своєю героїчною боротьбою засвідчили, що українці – не нація жертв, які заслуговують тільки співчуття, але не більшого.

Але все ж таки опір не став таким масштабним, яким мав бути, коли б українці не являли собою колоніальну націю. І про це так само слід говорити. Як і про те, що після Голодомору українці перетворилися на постгеноцидну націю, з усіма наслідками, які з того випливають. Чи готове суспільство, щоб відверто оцінити себе – з усіма плюсами і мінусами – і як колоніальну (наразі, власне, постколоніальну) націю, і як постгеноцидну? І чи готові до цього творці фільму «Голодомор. Технологія геноциду» – сказати неприємні речі співгромадянам?