Телевізійний День Соборності та Свободи розпочався для мене неочікувано. Газета «Телепрограмма» анонсувала офіційні урочистості на одинадцяту годину. Увімкнув телевізор, Перший національний. Жодного натяку на урочистості. Натомість на екрані, на чорному тлі, - величезна цитата. І підпис: «В. И. Ленин». Слідом за нею на тому самому чорному тлі з'явилися титри фільму: «Иван Бабушкин». Двосерійного фільму, не просто так. Російською мовою, без жодного дублювання, закадрового перекладу або субтитрів.

Одразу майнула тривожна думка: «Щось трапилося. Чи не переворот?». Згодом дізнався: програму було змінено, й урочистості мали відбутися о пів на третю. А фільм «Іван Бабушкін» було «програмно» поставлено до утвореної дірки.

Враження залишилося - ніби з екрану дали ляпаса. Адже фільм «Іван Бабушкін» ніяким боком не стосується ані соборності, ані, тим паче, свободи. До шедеврів світового кіномистецтва, які могли би прикрасити будь-який святковий телеефір, він теж не належить. То навіщо державний - підкреслю: ДЕРЖАВНИЙ! - телеканал поставив в ефір його й саме його? Гаразд: там, «нагорі», змінилися плани. Але чи не було в загашниках нічого іншого? Навіть гопака? Навіть «Лебединого озера»? Навіщо було давати цей радянський агітпроп от саме цього дня?

І от пів на третю дня. Офіційні урочистості. Тут на глядачів чекало ще одне не надто зрозуміле враження. Розпочалися урочистості, як і належить, із державного Гімну. Камера наїжджала й наїжджала на обличчя присутніх. Віктор Янукович. Леонід Кучма. Віктор Ющенко. Леонід Кравчук. Патріарх Філарет. Микола Азаров. Дмитро Табачник. Раїса Богатирьова. Інші офіційні й високоофіційні особи.

І в усіх - один і той самий вираз обличчя. Суворий, скам'янілий. Зрозуміло: виконання Гімну не терпить «вільнощів», вимагає офіційності. Але просвітлені, натхненні обличчя були лише в Ющенка та Філарета. Натомість на обличчях багатьох владоможців читалася ще одна емоція - нудьга, безпросвітна нудьга: «Ну коли вже вона скінчиться, ота зобов'язалівка?».

Ото й була прелюдія до Дня Соборності та Свободи. Після Гімну слово взяв Віктор Янукович. Даруйте, але детально викласти промову президента я не зможу. Бо відрізняла її та сама риса, що й завжди: тільки-но вимовив президент якесь речення, починаєш його конспектувати - а конкретних фраз уже й не пригадати. (Тож іще раз даруйте, наведені нижче цитати не претендуватимуть на абсолютну дослівність.) Щось нібито й правильне, але дуже вже загальне, абстрактне. Запам'яталися лише деякі фрагменти: «Соборність і свобода були й залишаються наріжними каменями нашої національної ідеї», наприклад. Або: «Наша спільна відповідальність перед нащадками». Або: «Сильними стають тільки ті народи, які вірять у свою перспективу». Це можна було зрозуміти так, ніби чимало українців не вірять у свої перспективи от просто так, через вади свого характеру, а не через об'єктивні реалії.

І не екскурси в історію це були, й не сучасна конкретика. Абстракції, одне слово. Типова доповідь генсека на типовому з'їзді КПРС - тільки коротка.

Згодом президент перейшов-таки до «звітної доповіді» - тобто його бачення сучасних проблем. Тут був великий сюрприз: слово «реформи», що на початку року знову увійшло до офіційної лексики, не пролунало, здається, жодного разу. Принаймні, глядачам так і не пояснили, про які саме реформи вів мову президент два тижні тому, в чому ті реформи полягають.

Вів мову Янукович про «демократію та права людини», про «сучасний глобалізований світ» - утім, зовсім не в контексті свободи або соборності, а в контексті того, що чимало українців їдуть жити й працювати до далеких країв (так і здавалося, що зараз пролунає: «От відщепенці!»), а натомість Україна має стати центром тяжіння для заробітчан з усього світу. Воно, можливо, й добре було б - от тільки як це зробити? Янукович того не пояснив.

А тим часом на такий центр тяжіння, принаймні для країн Євросоюзу, вже перетворилася сусідня Польща. Без пафосних промов, без роздавання тамтешнім президентом завдань народові - от просто перетворилася, й усе: дедалі більше гастарбайтерів їдуть до Польщі з тих країн, куди ще донедавна масово втікали поляки.

Були, поміж тим, у промові два конкретних послання аудиторії. Перше: «Четвертий рік поспіль світ змінюється під впливом кризи. Це не просто спад виробництва, це криза усталених світоглядів, довіри між народами». А в Україні в той самий час (звісно ж, під мудрим керуванням чинної влади) - всілякі гаразди, все модернізується, перетворюється, й щасливий народ живе все краще й краще.

І друге послання: «Усі без виключення парламентські сили виступають за реформи, модернізацію... Нас об'єднують демократичні цінності, свобода слова...». Але «люди очікують не биття в гучні, але порожні барабани», не «амбіцій політиків» і не «популізму». Це треба було розуміти так, що всі без винятку парламентські політичні сили в Україні (як от КПУ та ВО «Свобода», наприклад) - однодумці, але лише амбіції політиків заважають усім їм об'єднатися під мудрим протекторатом мудрої Партії регіонів і започаткувати однопартійність за славетним радянським взірцем. Бо, пригадується, в СРСР теж усі без винятку були «за комунізм», «за виконання рішень з'їзду», «за перебудову»... Отака соборність із отакою свободою...

А ще, за президентом, «конституційна реформа перетворюється на справу всієї української громадськості». Хотілося б, звісно, дещо детальнішого змалювання участі громадськості в тій реформі...

Ну, а далі розпочався урочистий концерт. Розпочався традиційно - з танцювального номеру в традиційних радянських сценічних костюмах із віночками, бутафорськими короваями в руках і штучно-дурнуватими посмішками на обличчях. Хохли, одне слово, «всесоюзна житниця». За свої сорок із гаком років я точнісінько такі номери бачив по телевізору кількасот разів - і це щонайменше.

Втім, концерт у цілому, на відміну від минулорічного, був не шароварним. Виступали Олександр Пономарьов із якоюсь високопатріотичною піснею та ще піснею Ігоря Шамо й Юрія Рибчинського «Не рубай тополю». Виступав феноменальний скрипаль Василь Попадюк. Виступала Настя Петрик. Звісно ж, під саму завісу Таїсія Повалій.

Ведучі були просто в ударі. Вони змальовували й змальовували рай земний, здобутий «у переможних боях» (ну який же то патріотизм без переможних боїв?). Так і кортіло запитати: «Покажіть мені ту райську країну! Скажіть, де вона розташована! Хочу до тієї України, дуже хочу, от просто зараз!»

Аж раптом ведучі відкрили таємницю: «У нашій країні безліч храмів» - і повели мову про те, що кожен українець і подорожній може зайти до храму й набратися духовності. Чи не вважали вони, бува, що соборність - це коли багато соборів? Оці невміло-патетичні одкровення ведучих дуже псували враження. Надзвичайно псували. Просто відомий психологічний феномен: надлишок пафосу й патоки - то найперша ознака нещирості.

Протягом концерту на сцені виступили три фольклорних танцювальних колективи й один співочий. І - хочете вірте, хочете ні - жодного галицького танцю не було, жодної західноукраїнської пісні. Жодної! Ото вже й справді був День Соборності, ото вже й справді була річниця Дня Злуки УНР та ЗУНР!

Ну, а випуски новин передавали про акцію єднання на київському мості Патона. Що тут скажеш? Воно, звісно, дуже радісно, що Наводничі поєдналися з Березняками. Ми повсякчас чуємо: «Два береги Дніпра, об'єднати два береги Дніпра». Це вже перетворилося на штамп. А що ж насправді? Одеса, Миколаїв, Херсон, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Нікополь, половина Дніпропетровська, значна частина Запоріжжя - це правий берег. Той самий, що й Львів. Чернігів,Суми, Полтава, більша частина Кременчука, зрештою, половина Києва - це лівий берег. Не виходить із Дніпра новітнього Збруча, ніяк не виходить. Як і завжди, ми підмінюємо об'єктивні проблеми метафізикою, переводячи політичний розлам України з соціальної площини в якусь сакральну, ледь не надлюдську...

Фото - podrobnosti.ua