Редакція «Детектор медіа» попросила мене уважніше дивитися минулого тижня телевізор. Узагалі-то в нашій квартирі він практично ніколи не вимикається - принаймні той, що на кухні. Відтак уся телепрограма пролітає крізь нашу колективну голову як сімейне підсвідоме. Що дивився  - наступного дня не завжди й  пригадаєш. Ну бачив, скажімо,  фрагменти серіалу «5 хвилин до метро» - це коли вечеряв на кухні. Якомусь мужику запхнули морквину до рота, зв’язали і носять з однієї квартири до іншої. «Як ти це можеш дивитися ?», - у черговий раз запитую дружину. Відповідь так само традиційна: «Та хіба ж я дивлюсь? Я працюю, а воно крутиться…» Справді, за дослідженнями телеглядач дивиться на екран не більше 30-40% часу, тобто, це більше нагадує сприйняття радіопередач. «Мило» цю особливість враховує - тут головним є сама історія як така, отже,  відсутність режисури і хоча б відносно якісної акторської гри (як у тих самих «5 хвилинах…») на кількісних параметрах аудиторії позначається мало.

Добре, вирішив зафіксувати хоча б один телевізійний вечір у своєму виконанні. Наперед знаю, що це буде мікс -  без пульту управління телеящик я не дивлюся. Цим, за моїми спостереженнями, чоловіча частина глядачів і відрізняється у першу чергу: ми полігамні. Як щодо сексу, так і щодо телевізійних задоволень: від багатьох каналів ми хочемо одного, а жінки від одного каналу - багато дечого.

Отже, вівторок, 14 листопада, вечір. Першим я вмикаю канал «Мегаспорт» - футбольний матч між «Челсі» й «Уотфордом». В запису, так що сюжет мені відомий: Андрій Шевченко забив один із голів, який і став йому нагородою до дня народження другої дитини. Узагалі-то футбол і є нескінченною «мильною оперою» для чоловіків, бо ж так, по здоровому жіночому глуздові, що тут дивитися? Як один хлоп  ловко копнув шкіряну кулю і вона залетіла у ворота? Але ж ні, тут стільки драм і стільки емоцій - коли вони є, що потім це залишається надовго. Сорок літ минуло, а я досі у подробицях пам’ятаю чвертьфінальний матч чемпіонату світу між збірними СРСР та Угорщини: головним чином завдяки фантастичній грі воротаря Льва Яшина. Він бився, як античний герой, і боги, вочевидь,  були на його боці. Як це можна забути? Або…

Втім, поки  перевіряю, що там на 5-му каналі. Данило Яневський і Яна Конотоп допитуються у двох полярно орієнтованих  депутатів, чи можливо з напівпорожнього «регіонального»  відра долити у порожнє «нашоукраїнське», і коли так, то що з того буде? Одверто кажучи, мені вже давно по барабану, що з того буде - відра діряві, мізки трухляві і, щоби не заскочити в смугу непарламентського лексикону, перемикаюсь на британський футбол. Дідьє Дрогба якраз гол забиває, і Шева настрибує на нього зі своїми братніми ніжностями. Тьху, не люблю, коли чоловічі морди слинять одна одну, то ж я повертаю на хвилину Яневського. І пригадую собі сільську бабуську, котра недавно зізналась мені, що частенько дивиться 5-й: сильно їй подобається пан Данило. «Бо ж він каже «Божих ласк вам...». От культурна людина. На таку й дивитися приятно». І справді… Яневський ще раз підтверджує свій всенародний імідж, лагідно примовляючи: «А от Яна хотіла у вас спитать, тільки соромиться...».  

Даниле, ну скучно це все! Невже нічого цікавішого у світі немає від от сих прісних депутатських фізіономій і питань щодо того, хто кому більше дуль ізсукав - ті, що на Банковій, чи ті, що на Грушевського? Невже, окрім політиків,  у нашій країні цікавих людей немає?  Я не знаю, падає чи зростає рейтинг цього каналу - у мене він  останнім часом упав нижче плінтуса.

Нервово проходжусь по інших каналах: дивитися нічого. Зупиняюсь на  тих самих «5 хвилинах від метро» - Антоновка намагається примусити злочинця Владлена дивитися серіал. Ага, хіба що в отакому стані, зв’язаному по руках і ногах, і будеш дивитися. Усе ж намагаюсь зрозуміти, чим  це «мило» може стільки часу полоскати мізки мільйонів моїх співгромадян. Мабуть, вдалою є сама конструкція розповіді про мешканців одного дому і одного під’їзду - в кожному з нас живе інтерес до життя ближніх. Тут давні коди озиваються. Село, скажімо, і було таким  домом,  у селян так само живе «серіальний» інтерес до сусідів - дальніх і ближніх. Нині вся земна куля є таким собі глобальним селом, і ми з цікавістю дізнаємось про любовні романи і хатні клопоти найвідоміших людей планети. Наше телебачення теж не випадає із процесу - останнім прикладом є програма Наталі Мосейчук «Приховане життя»…

Одначе надходить час, коли Шевченко має забити гол «Уодфорду». Вертаю на «Мегаспорт». Шева не підводить - приймає м’яч, проштовхує його мимо двох захисників у штрафний майданчик і б’є. Епізод показують у повторі ще кілька разів, як і невеличкий обряд, коли футболісти, разом із новоспеченим батьком, зображують колиску з немовлям. А загалом інтрига тут глибша - українець довго не забивав, ми вже тут почали турбуватися, чи не з’їхав він з твердої професійної стезі на болотний важкий грунт. Він же наш, сусіда, котрий хоч і живе тепер у британській хаті, одначе зв’язку із нами не втратив. Тому я дивлюсь це «футбольне мило» - навіть отак, у запису.

Справді, напевно, це і є тією причиною, із-за якої западаєш на щось: шукаєш знайомі обличчя і ситуації, навіть мислеобрази знайомі  і, бажано, аби їх презентували  авторитетні люди.

Далі я втрапляю на добре знайомий фільм «Сніданок у Тіффані» Блейка Едвардса (канал «Гравіс 35»), із ще однією «своєю» доброю знайомою, Одрі Хепберн. Переконуюсь: Одрі в порядку (хоча фільму вже 45 років), виглядає здорово, попри  надмірну худорлявість. Голівуд усе ж неперевершений умінням точно вибудовувати конструкцію і знаходити виконавців, які ідеально підходять драматургійним кресленням…

Далі програма «Чорним по білому» Анатолія Борсюка («Студія «1+1»). Кілька новел, зокрема,  й про прослуховування наших з вами розмов. Одначе моє пожвавлення викликає сюжет про гольф. У кадрі з’являється президент Федерації гольфу (прізвище не запам’яталось) і її ж віце-президент, добре знайомий мені кінорежисер Роман Балаян. Борсюк, як видається, краще почувається за ситуацій, коли поруч знайомі обличчя. От вони з Балаяном і перекидаються жартівливими підначками. Керівникам гольфістів пропонують продемонструвати свою майстерність. Вони й показують, не зумівши влучити в доволі широку «мішень».

Відчуття таке, що Борсюк, який в останні роки вів програми не один, так чи інакше шукає собі «парного» конферансиста. Одному якось некомфортно, і програма від того виглядає пріснувато - не вистачає повітря, об’єму, недостатність якого намагаються компенсувати великою кількістю епізодів. А, можливо, варто б було лише знайти для кожної програми Борсюку цікавого – не за статусом, а за думками, драйвом – співрозмовника? Разом з яким би вони і коментували б сюжети, та «допитували» б «тематичних» гостей до кожної історії…

По тому  заходжу на канал «РТР-Планета» і прихоплюю останні хвилини програми письменника Віктора Єрофєєва «Апокриф». Щовівторка він скликає інтелектуалів задля обговорення якоїсь проблеми. Цього разу йшлося про ненависть. Зокрема, запам’ятовується сентенція: жінки об’єктивніше поціновують предмет любові, а чоловіки - зненависті… Так, а у нас-от інтелектуалів на телебачення не кличуть - їх ролі виконують політики, «проффесура», так би мовити. З думкою про це я і рушаю спати, не забувши поставити на відеозапис нічний показ українського фільму «Вітер зі сходу» Абрама Роома (1941 рік), з Амвросієм Бучмою, Сергієм Мартинсоном, Ростиславом Пляттом. Вітчизняне кіно веде здебільшого нічний спосіб життя, хоча завдяки «Київській Русі» (КРТ) щось можна дивитися і вдень.

Підсумок телевізійного вечора:  Шевченко забив, Балаян не влучив, чудесний фінал під дощем з Хепберн і Джорджем Пеппардом - та й більше, бачиться, нічого. Ні, хай Антоновка сама свій телеящик дивиться, розумному - досить. Одкриваю книгу Сергія Авєринцева і майже одразу охоплює злість: ось що треба було читати! На що я витратив вечір, цілісіньких чотири години… Чому, чому люди так мало читають і так багато дивляться телевізор? Наркотик проклятущий.

Все, наступні дні я телевізор не дивлюся (окрім новин, звичайно). У п’ятницю - за звичкою - втягуюсь у «Свободу слова» Савіка Шустера, ICTV (про це див. окремий текст). А в суботу до нас приходить родичка зі своєю 8-річною онукою - як у прадавні вже часи, «на телевізор» (з їхнім приймачем якісь негаразди). Онука є гарячою уболівальницею програми «Танці з зірками» («Студія «1+1»), пропустити півфінал - над її силу.

Я так само стежив за цією програмою, хоча й фрагментарно. У них досі здорово виходило з епізодами прощання - коли пара, що опинилася останньою в рейтингу, залишає паркет. Розлука з Русланою Писанкою та її партнером - ну чистісінька тобі голівудська мелодрама. Й картинка у дусі американських мюзиклів…

Цього разу - три пари. Як на мій непрофесійний хлопський розум,  вони продемонстрували мільйонній телеаудиторії, наскільки швидко може вчитися людина. На початку це була майже чистісінька самодіяльність. А тепер… Точно дібрані, дуже красиві костюми (найбільше вразила єгипетська вдягачка Віталія Козловського та його партнерші). Оригінальні, продумані, добре поставлені танці - сподобалися усі, без винятку. Прямий ефір, а жодного збою. Ведучі, Тіна Кароль і Юрій Горбунов, так само змінились. Особливо Тіна - у перших програмах вона  жахала несмаком,  криком, вульгарністю  макіяжу та ужимок базарного зазивали. Тепер багато стриманіше, скромніше - перед нами  Кароль, яка так сподобалась півтора роки тому на «Слов’янському базарі» у Вітебську.

І - лишалося тільки милуватися телевізійною картинкою, дуже стильною, продуманою як композиційно, так і за співвідношенням кольорових потоків: як у глибині кадру, так і на передньому плані. В нашому кіно, за моїм і не тільки моїм переконанням, завжди була блискуча школа операторського мистецтва.  Відчуття таке, що її не загубили і деякі телеоператори (і художники, і костюмери з гримерами!), за що їм спеціальне спасибі.

Світ танку - це висока романтика, і от саме це і вдалося точно і стильно відтворити на екрані. Не зіпсувавши пошлістю діалогів, що траплялося на попередніх програмах і що змушувало мене перемикатися на інші канали. Щоправда, сцену розлуки дещо зіпсував Козловський. Усі вже готові були втирати сльози, як раптом він, зі щасливою усмішкою, повідомив: його невдача була застрахована на мільйон гривень… А цур тобі пек. Сльози одразу висохли, в очах присутніх  застрибали ті цифри. Ну, яка вже тут романтика, натомість  буржуйська самовдоволеність, якої забагато нині на телеекрані: ва-ай, як здорово ми живемо, які бабки башляємо. Зіпсував, зіпсував бал…

 В неділю я спеціально подивився на російському ОРТ («Первый канал. Всемирная сеть») однотипну програму «Дві зірки». Та сама модель, що й на «Плюсах», куплена у ВВС,- тільки зірки тут розкрученіші - Валерія, Лариса Доліна, Михайло Боярський з Анастасією Заворотнюк, навіть Владімір Жириновський… А в підсумку - куди блідіше від української програми. Ведучі Лоліта і Олександр Цекало не пішли далі прісних жартів щодо колишнього подружнього життя. Лоліті взагалі не варто було б так оголяти верхню частину тіла - ще пару кілограм і на це важко буде дивитися. Чоловіки люблять, звичайно, ваговитих жінок, одначе ж до певної межі. Вокал більшої частини учасників був посереднім, закулісні діалоги так само не вражали. Ну, а картинка узагалі  біднувата - опісля блиску на «Плюсах», тим більше. І це при тому, що програма йшла в запису і,  напевно,  щось та підрихтували. Словом, наше телебачення може давати продукт якісніший, аніж в Росії чи будь-де. Відтак питання: доки у нас пісня на провідних каналах буде представлена виключно російськими «хорошими» і різними програмами (Михайло Поплавський поза обліком)? Чому не робляться якісні передачі - з нашими талантами? До речі, в «Детектор медіа» мені підказали, що треба мені ще подивитися по п’ятницях і «Зірковий дует» на нашому «Інтері», а також на російському каналі «Росія» «Танці на льоду»… Ну що ж, якщо осилю таку кількість зірок…

На 5-му було ток-шоу «Майдан», з Данилом Яневським і Яною Конотоп. Досконалі ніжки останньої, думаю, дещо відволікали чоловічу частину аудиторії від монологів людей, що зібралися на Майдані. Усе ж у телевізійній картинці не буває дрібниць… Тим більше, що  виступи людей були цікавішими від промов політиків, що зібралися у студії і в черговий раз лили воду на невість чий млин.

Нудно, панове! Ви так часто виходите на телевізійну сцену, що вже наперед знаєш, хто і що скаже. Хоча тема програми була дражливою - друга річниця Помаранчевої революції… В одному з епізодів письменник і нардеп Володимир Яворівський захоплено вигукнув, реагуючи на чийсь майданний монолог: «Даниле, ми маємо та-акий народ!».  І втрапив якось не туди… Ну, совітська ж матриця тоталітарної свідомості, що уклалася колись у відому анекдотичну формулу: «Моисей Моисеевич имел правительство, правительство имело Моисея Моисеевича». Ото ж бо й воно: наші верховинні люди продовжують опікуватися народом: як би нагодувати його, як  розважити, вклавши при цьому «правильні думки» у недорікуваті голівки.  Скільки не говори, що живемо в іншому суспільстві, а навіть ті, хто стояв на майданній революційній сцені, продовжують мислити по-старому, патріархально - цар-батечко, і ви, матінко... Не розуміючи (хоч правильні слова іноді й говоряться, та ж тільки слова), що тим і відрізняється демократичне суспільство від тоталітарного, що у першому народ є верховенець і це він «має керівництво», а в другому усе навпаки. Державний апарат мусить бути (і почуватися,  відповідно) тільки менеджером, а у нас вище чиновництво - і це так помітно на телеекранах - має поставу  вождів нації. «Мать вашу!» - краще Юлії Тимошенко, ураженої, щоправда, тим самим вірусом, не скажеш.

Щодо недільної програми фільмів… Легендарна стрічка «Голова / Председатель» (1965 р.) Олексія Салтикова (канал «Enter фільм»), якої я давно не переглядав, знову вразила глибиною реалізму і чесністю у відтворенні повоєнних реалій. І, звичайно, Михайло Ульянов у ролі Єгора Трубникова… Справді, найдивніше диво, окрім зоряного неба над головами, той моральний закон, якого тримаються люди, хоча й далеко не всі. Чомусь таких персонажів у нинішньому кіно дуже мало…

«Київська Русь» показала «Олександра Пархоменка», фільм, зроблений 42-го року Леонідом Луковим («Велике життя», «Два бійці» та ін.). На жаль, у варіанті 60-х, коли вирізали епізоди з товаришем Сталіним. Луков - блискучий майстер жанрового кіно, й переглядаючи його фільм, помічаєш, як відходить те, на що раніше звертали увагу в першу чергу: ідеологічні константи. Тут уже немає «наших» і «ваших», є просто два табори, що воюються один з одним. А ще - чудесні актори: Олександр Хвиля, Петро Алейников, Борис Андрєєв.

ОРТ відзначило 85-річчя Еміля Брагинського, сценариста багатьох стрічок Ельдара Рязанова. Фільмом про нього та «Гаражем». Чимало цікавих подробиць, зокрема,  про деякі розходження на початку 90-х з Рязановим - унаслідок ідеологічних різночитань. Режисер вважав, що час казок закінчився, треба робити кіно жорсткішим - за соціальною фактурою, драматургією. Брагінський усе це заперечував… А драматург Валентин Черних поділився думками про «воровскую природу» професії сценариста…  «Гараж» - уже вкотре - подивував точністю відтворення часу. І нагадав мені прем’єрний показ фільму в Київському Будинку кіно у 79-му. Коли Рязанов розійшовся і почав «крити» начальство – передусім,  українське. Шкандаль був,  дехто і з посад полетів.

Канал «РТР Планета» показав вечір пам’яті режисера і педагога Сергія Герасимова («Семеро сміливців», «Молода гвардія», Тихий Дон»…). У нас такі рідко знімають і ще рідше демонструють. Хоча 12 листопада УТ-1 і сподобилося на «Бенефіс актора» - Богдана Ступки, у зв’язку з його 65-річчям. Як би ще Перший національний спромігся робити фільми-вистави… Хоча й це буває - канал «Культура» показав недавно «Записки божевільного». А більше чомусь балети показує (втім, не чомусь - грошей у них практично немає). В Україні є визначні зразки театрального мистецтва, і треба не просто механічно фіксувати їх на відеоплівку, а робити якісні фільми на тій основі. Щоби потім лікті не кусати.  Та ж «РТР Планета» віднедавна щонеділі показує сучасні театральні вистави, зняті методом багатокамерної зйомки…

Словом, в неділю було що подивитися, одначе більше на російських каналах, аніж на своїх, українських. Ще раз повторю: інтелектуалів не густо на наших екранах, ще гірше із програмами, розрахованими на людей мислячих. Все це не єсть гут - телебачення бачить в нас здебільшого стадо («Ой, яке ж чудесне!») і, попри усі гасла дворічної давнини, нічого, у принципі,  на ТБ не міняється.