Тут були й «Х-фактор» та «Україна має талант» на СТБ, і «Голос країни. Діти» на «Плюсах»… Іноді аж по два телешоу за один день. Такої концентрації змагань талантів України, здається, досі на телебаченні ще не було. Тож не було й можливості для цілісного сприйняття цих шоу, щільно спресованих у часі-просторі, навіть якщо ти часом дивишся на них краєм ока і слухаєш, думаючи про щось своє.

Отож про головні враження від цього «бурхливого потоку» талант-шоу.

Головним серед головних є, можливо, й банальне, але однозначне – Україна справді має таланти. І чимало. І в різних царинах сценічної творчості. І з різних регіонів, і різного віку. Тож у цьому плані спостерігати за тим, що відбувалося на екрані телевізора, було справді цікаво. Що б там не казали в журналістських кулуарах про ці конкурси та про систему розподілу місць на них, перед глядачами поставали небуденні, «живі», а не «надуті» персонажі.

А водночас спливає на думку й не надто пристойне, як на часи до сексуальної революції, значення слова «має». Враження таке, що абсолютна більшість тих талантів, які проходять перед глядацькою аудиторію, Україні не потрібні, що їхня доля – в тому, щоби так і залишатися на рівні самодіяльності чи обслуги ресторанів, весіль та провінційних корпоративів. І не потрібні не лише тим, хто тримає в руках політичну та економічну владу, тобто Україні «офіційній», а й середнім ланкам менеджерів, бізнесменів, чиновників тощо. Тобто Україні «неофіційній», інакше кажучи, тим людям, які мають такі-сякі гроші і від яких залежить розвиток вітчизняного шоу-бізнесу.

Ба більше: а чи потрібні насправді численні таланти масовій публіці, яка заповнює зали телевізійних конкурсів? Чи цій публіці достатньо одного чи двох разів – прийти, посміятися, поплескати в долоні, покричати від захвату, – і забути, повернувшись до своїх буденних справ? І бурхлива реакція залу на кожен цікавий виступ – то тільки гра, не має великого значення, щиросерда чи нещира? Чи, можливо, все ж таки справа в чомусь іншому?

Як видається, першорядна причина тут полягає у тому, що в Україні серед масового споживача стабільний успіх досі гарантований (за рідкісними винятками) лише тим, хто пройшов апробацію у Білокам’яній і щодо кого тамтешні «метри», «примадонни» та «зайчики» публічно сказали «так». Саме в Білокам’яній – не у Варшаві, не у Парижі й не у Нью-Йорку, вони для масової української людини досі не є авторитетними культурними центрами.

З українською літературою, на щастя, не так – і не було так. Бо ж навіть російськомовні письменники України не потребували і не потребують «освячення» у Москві (якщо, звісна річ, вони самі до цього не прагнуть). І рокерам це не надто потрібне – вони мають свою аудиторію. Але масові «видовищні» жанри і напрями… Підсвідома настанова щодо них об’єднувала й об’єднує як прихильників «партії влади» (з її відверто проросійськими настроями, скільки б не говорилося про євроінтеграцію), так і значне число симпатиків опозиційних сил (скільки б вони не вели мову про національні та європейські цінності). Тим більше, коли йдеться про телевізійні шоу. Воно й не дивно: за умов тотального панування на телебаченні (навіть номінально українських каналах) московського стилю й російської продукції важко було би сподіватися на щось інше. Проте, схоже, причина не тільки і не стільки в цьому, а в речах більш глибинно-ментальних.

Перегляд телеконкурсів талантів унаочнив один із основних парадоксів сучасної української культурної ситуації: представники її так званих масових жанрів та різновидів прагнуть максимально уподібнитися «розкрученим» московським (не просто російським, а саме московським) артистам, щоби завоювати прихильність української аудиторії (як незаможної, так і більш-менш грошовитої), – і справді домагаються цим певного успіху (інколи навіть суворе журі каже, що «у вас пісня звучить краще, ніж в оригіналі»). Але цей успіх не є ані стабільним, ані посутнім, ані пов’язаним із фінансовою незалежністю. Він не відчиняє ефіру ФМ-радіостанцій та не дає можливості виступати вище, ніж на провінційних корпоративах. А от для справді грошовитої вітчизняної публіки такого роду таланти нецікаві, бо вона завжди може замовити «оригінал» (хай той навіть співає гірше, але ж ім’я!) чи, в крайньому разі, зірок і зірочок України з розряду «спільних надбань пострадянського простору» (не називатиму прізвищ…).

Крім того, як зазначає московська опозиційна публіцистка Юлія Латиніна, «условие появления на нашей эстраде нынешней – это безголосость, потому что тогда ты – взаимозаменяемая деталь, тогда продюсер, если ты взбунтанулся, может тебя выкинуть и под твоим именем и с твоим репертуаром начать петь нового певна… И это было вот таким зримым отражением того факта, что у нас в обществе пробиваются только бездарное. То есть человек, который глядел на экран телевизора, это воспринимал на подкорковом уровне. И когда мы начинали возмущаться, нам объясняли: “Ну, вы знаете, это же то, что просит публика. Это же то, что просит общество”». 

І от виходить, що талант-шоу – це одне, а мейнстрім телебачення та радіо – це зовсім інше. І хоча суспільство, мабуть, хоче бачити й чути талановитих людей, але ж йому нав’язують зовсім інших виконавців й інші стандарти.

Що ж стосується справді оригінальних виконавців (не лише у співі, а й в усіх жанрах), то їм іще тяжче. Для того, щоб із талановитого аматора стати вправним та нестандартним професіоналом, потрібні час і гроші. А в нинішній Україні немодно (назвімо це так) вкладати гроші у щось своє, куди більш звичним є вкладання капіталів іншого типу, прикладів чого безліч – від «Хюндаїв» до «шахтарів» нігерійсько-бразильського походження… А й справді, навіщо витрачати гроші на щось українське персонажам, для яких Україна – це лише «эта страна», ідеальний об’єкт для безберегого визиску?

Але якби ж ішлося тільки про ментальні настанови «грошових мішків», а не про значно ширші і глибші соціокультурні процеси…

Втім, нічого нового в орієнтації значного числа (якщо не більшості) масової вітчизняної аудиторії на Білокам’яну немає: в Латинській Америці упродовж першого століття існування там незалежних держав кожна столиця, образно кажучи, прагнула «перемадридити Мадрид» чи «перелісабонити Лісабон». Шаленим успіхом там користувалися навіть друго- чи третьорядні літератори і музиканти з колишніх метрополій, копіювалися архітектура та малярство Іспанії й Португалії, а власні достойники культури могли сподіватися на успіх тільки після «обкатки» у Мадриді, Лісабоні чи Парижі, який тоді небезпідставно претендував на роль культурної столиці світу. Відлуння цих процесів відчув на собі молодий Пабло Неруда (не випадково ж бо чилійський поет прибрав собі екзотичний псевдонім, запозичивши прізвище чеха Яна Неруди і чимало часу «тусувався» в Мадриді та Парижі), яскраво описавши ці процеси у своїх спогадах. Зрештою, все завершилося щасливо – колосальним злетом латиноамериканської культури в найрізноманітніших виявах, але на це знадобилося 100–150 років. Та чи є в нас ці роки? Тим більше, що масова культура сучасної Росії має на собі надто багато родимих плям «совка», власне, це скоріше радянська, ніж російська культура…

Ще одна сторона проблеми – це те, що масові жанри, те, що в старі часи звалося «естрадою», в Україні в силу історичних причин виявилися значно менш розвиненими, ніж література чи театр. Бо ж українська традиція красного письменства має за собою понад дві сотні років, професійний театр – півтора століття, ба навіть кінематограф має за собою понад 100 років (перший український художній фільм «Запорізька Січ» зняв 1911 року в Катеринославі Данило Сахненко). А от із тими масовими жанрами, які і є головним предметом талант-шоу, було інакше. Думаю, що було б дуже цікаво спеціально й детально дослідити розвиток української маскультури у ХХ столітті; тут же зазначу, що навряд чи хтось із учасників усіх талант-шоу, разом узятих, чув про Богдана Весоловського, блискучого джазмена й композитора. Його пісні, написані у ритмі танго, фокстроту, легкого вальсу могли би прикрасили будь-який конкурс, але… Знову це кляте «але», для подолання якого в мене відсутні рецепти. Одне зрозуміло: без «голосування трудовою гривнею» за справжні таланти, причому голосування масового і повсякденного, нічого гарного цим талантам ( і всій країні також) не світить.