Знаю, що цей заголовок відверто суперечить усталеному стереотипові про 90-ті роки як часи небувалої кризи та розгулу злочинності. Але, для початку, хто цей стереотип, так би мовити, пустив у маси й де? Відповідь усім чудово відома. Автор тези про «лихие 90-е» - не хто інший як президент Росії Володимир Путін. Ну, з братнім народом та його президентом-прем'єром усе ясно: доба Путіна вимагала перекреслити всі демократичні потуги Єльцина, тож найпростіше було оголосити роки правління попередника розгулом бандитизму. Але термін Путіна вперто намагаються через телевізійні програми та серіали нав'язати й українцям. Так, наче в наших 90-х не було нічого доброго. Тим часом ті з національних романтиків, хто дожив до нинішніх часів, не дадуть збрехати: саме в 90-х роках минулого століття вони почувалися абсолютно щасливими людьми.

На цей розлогий вступ до власне предмета аналізу надихнув автора щойно завершений цикл Нового каналу «Прокинутися знаменитим». Шість фільмів про шістьох культурних героїв України - Андрія Шевченка, Костянтина Меладзе, Ірину Білик, Святослава Вакарчука, Руслану Лижичко та Олега Скрипку. Цей спецпроект Нового мав на меті, за словами його керівника Марії Єфросиніної, описати «знаковий, переламний період життя героїв. Дослідження, а також мій (М. Є. - Авт.) життєвий досвід засвідчили: кожен пам'ятає ранок, коли про нього заговорили, почали писати газети та журнали». Маші, звісно, видніше, як воно, прокинутися знаменитою, але фільми з однойменного циклу не обмежуються реконструкцією того самого доленосного ранку. Принаймні, його герої не можуть пригадати достеменно саме ту мить, коли вони відчули себе знаменитими. Тож можна лише привітати творців проекту, які взялися дослідити не просто переломний момент у житті своїх героїв, а й показали все, що передувало йому.

Якщо хтось спробує закинути авторові, мовляв, не можна ставити в ряд культурних героїв футболіста й представників шоу-бізнесу, відсилаю до Вікіпедії. Тут дають таке визначення: «Культурним героєм стає людина, яка завдяки своїм моральним чи професійним якостям перетворюється в культ поважної людини, культурного лідера. Серед культурних героїв називають мати Терезу, Грету Гарбо, Бертрана Рассела та багатьох інших. Культурна роль реальних героїв - надихати простих людей на здійснення моральних вчинків, надавати творчої енергії тощо. Культурні герої є у кожного народу, вони називаються місцевими».

Тож усіх персонажів циклу «Прокинутися знаменитим», і Андрія Шевченка передусім, можна беззастережно зарахувати до сонму місцевих, себто українських героїв. А якщо вже на те пішло, то наші герої можуть розглядатися і в категорії загальнолюдських культурних героїв. Адже вплив Руслани на формат «Євробачення», Шевченка - на модель майбутнього хлопчаків з усього світу, а Олега Скрипки та Святослава Вакарчука - на ставлення до української рок-музики на європейських сценах переоцінити неможливо.

Кожний фільм циклу - досить докладне дослідження тієї частини біографії героя, що стала згодом його зоряним часом. Чому варто було не зупинятися на перегляді одного фільму, а подивитися всі шість? Тому, що один-два чи й три фрагменти пазлу не дають цілковитої картини про закономірності формули успіху в реаліях саме незалежної України. Тим часом шість історій, нанизані на один разок, дозволяють зробити певні висновки щодо того, чому саме ці люди стали культурними героями свого часу для всієї нації й навіть для світу. Відповідь для уважного глядача, який чудово пам'ятає всі історії злету героїв «Прокинутися знаменитим», настільки ж очевидна, наскільки й парадоксальна. Вони склалися як творчі й амбітні особистості в тих самих, для когось проклятих, а для когось - неймовірно щасливих 90-х роках.

Герой першого фільму, Андрій Шевченко, за радянських часів, ставши у 80-х роках вихованцем школи «Динамо», мріяв про те, як повернутися до Італії, куди його дитячу команду запросили на турнір. Але де б він опинився, якби не ті самі 90-ті, коли Україна вперше за кілька десятиліть вийшла на світову арену як самостійна одиниця, а не в складі СРСР? Хто б його відпустив до омріяного Мілана? Середина 90-х - час розквіту футболіста в «Динамо», час, коли здавалося: ще мить - і ми назавжди позбудемося шлейфу провінційності, бо наші хлопці блискуче грали в Лізі чемпіонів! На хвилі тодішньої ейфорії як належне сприймалися й візити самого президента Кучми до роздягальні динамівських гравців, і всенародна любов до нових футбольних героїв, і відчуття свободи, якою можна було й похлинутися. Це все показано в кіно про Андрія Шевченка.

Успіхи героя другого фільму циклу, Костянтина Меладзе, теж родом звідти, з 90-х. Адже саме 1993 року його з братом Валерієм запросили на «Різдвяні зустрічі» Алли Пугачової, що, за визнанням самого Костянтина, було все одно що на Марс полетіти! Москва як Мекка для українського шоу-бізнесу - це, звісно, не Мілан, де тебе обіймає Сільвіо Берлусконі. А проте Костянтинові Меладзе з його піснями геть «не нужен... берег турецкий», йому вистачить і Росії. Тоді, в 90-х, Москва була в сто разів ліберальніша за Київ і приймала всіх, хто хотів визнання та самовираження. Хтозна, чи здобув би Костянтин усенародну славу на теренах СНД, якби починав тепер, за доби неприхованого меркантилізму в усіх сферах. Власне - чи вистачило б тепер грошей у початківця, який би запрагнув підкорити вершини вже нині?

Ну, а Ірина Білик, героїня ще одного фільму проекту «Прокинутися знаменитим», це просто породження 90-х і їхня кульмінація в царині формування українського шоу-бізнесу. Той вакуум, що утворився на місці спорохнявілої радянської естради й цілковитого несприйняття бунтівним юним поколінням естради традиційно-української, Ірина Білик із Юрієм Нікітіним просто заповнили собою як тандем співачки та продюсера. Вони першими застосували прийоми містифікації й провокації як засіб промоції, знайшовши відгук у серцях того самого покоління, яке потребувало нових ідолів. Тоді вже, в атмосфері бурхливої свободи 90-х, з префіксом «поп», адже політичних ідолів радісно скинули з п'єдесталів. Вона в усьому була першою. Перший сольний всеукраїнський тур зі справжніми фанатами. Перший революційний кліп. Перша містифікація в національному телеефірі. Перші гроші за виступи...

До честі авторів циклу, вони знайшли справді ексклюзивних спікерів для кожного свого витвору. У кіно про Білик таким виступив колишній власник першого (тут нікуди не подінешся від цього числівника!) нічного клубу «Голлівуд». Останній, виявляється, запропонував Ірині зарплату, якщо вона співатиме виключно українською мовою. І з того всього вийшло те, що він і передбачив - артистка отримала справжню всенародну славу.

У випадку з історією про те, як «прокинулася знаменитою» Руслана Лижичко, 90-ті роки теж стали першим піком популярності співачки й ґрунтом, на якому виріс її тріумф на «Євробаченні-2004» у Стамбулі. Це, втім, чи не єдиний фільм циклу, де герої, сама Руслана та її чоловік-продюсер Олександр Ксенофонтов, чесно згадують мить, коли виконавиця прокинулася знаменитою - наступного дня після виступу в фіналі тогорічного «Євробачення».

Святослав Вакарчук, чий талант і харизма нині не підлягають сумніву, на початку стрічки постає досить невпевненим юнаком із купою комплексів, який не знає, куди йому йти - в науку чи на сцену. Дописувати дисер у рідному Львові чи їхати до Києва, аби рухатися далі в музиці? Він обирає Київ і магічне слово «продюсер», яке тоді, в середині 90-х, уже міцно увійшло в лексикон щойно посталого українського шоу-бізу. А далі - приголомшливі успіхи на найбільших рок-фестах Росії з їхньою неймовірною енергетикою і, вже в новому тисячолітті, вихід за межі Києва й Москви з концертом «Брюссель».

«Екзотичний фрукт» Олег Скрипка в однойменному фільмі їде до Парижа й розповідає на камеру, що саме й чому змусило його покинути благословенну Францію й повернутися до України. Герой виглядає максимально щирим, хоча й відмовляється від зустрічі з колишньою французькою дружиною, втім, як і Марі. А проте формула його успіху теж закладалася в тих самих 90-х, коли вже можна було подорожувати світами й не боятися при цьому всевидющого ока КДБ...

Все, що написано вище, не більш ніж рефлексії довкола, за великим рахунком, ностальгійного проекту Нового каналу. Навряд чи його автори розраховували саме на таке сприйняття. Але за це їм, а зокрема - Маші Єфросиніній як натхненнику, окремий великий респект. Бо ж глядач завдяки глибоким «археологічним» розкопкам у пошуках коріння успіху українських культурних героїв зміг порівняти умови творення ідолів у середині останнього десятиліття минулого сторіччя з тими, що маємо нині. Порівняння вийшло з розгромним рахунком на користь 90-х.

Фото - filmyonline.ucoz.ru