День жалоби? Ні, день жлобів!
Для того, що сталося на українському телебаченні 24 листопада, в День пам'яті жертв Голодомору, дуже важко дібрати визначення. У будь-якій цивілізованій країні уявити собі такий ефір у день національної жалоби неможливо. Нагадаю факт із порівняно нещодавньої історії. 1979 року на конкурсі «Євробачення» перемогли ізраїльтяни. Конкурс 1980 року, відповідно, мав відбутися в Єрусалимі. Але Європейська мовленнєва спілка призначила його проведення на День пам'яті жертв Холокосту. Жодні перемовини не похитнули позиції ЄМС.
У підсумку Ізраїль: а) відмовився від проведення конкурсу - тогорічний конкурс відбувся в Гаазі; б) відмовився від участі своїх представників у «Євробаченні-1980»; в) відмовився від транслювання конкурсу - ціною того, що тим самим утратив право надіслати своїх представників на «Євробачення-1981». Нагадаю: межа 1970-1980-х років - це був час розквіту конкурсів пісні «Євробачення», час, коли ці конкурси користувалися надзвичайним авторитетом.
А тепер спробуймо в уяві замінити Холокост на Голодомор, а Ізраїль - на Україну. Чи можливою є така поведінка України? Чи можливою була б підтримка українцями таких кроків влади та керівництва телевізійних корпорацій? Чи склало б українське телебачення тест на елементарну людяність? Не на щось там високогероїчне, не на затуляння грудьми амбразури, ні - на звичайну, просту, буденну людяність? Облишмо у спокої високопарні слова й поняття на кшталт християнської моралі тощо. Так само й делікатність, тактовність. Для порядності - от для чого не знайшлося місця (за дуже й дуже рідкісними винятками) на українському телебаченні.
На переконання багатьох українців, комунізм давно впав - то про яку мораль може бути мова, панове? Що ж поробиш, коли наші «ринковики» й «ліберали» вивчали ринкову економіку за підручниками з історії КПРС! І медіабізнес - зокрема телебачення - дуже наочно демонструє загальне переконання: успіх і мораль несумісні, homo homini lupus est. Дурні сантименти - це для невдах. Чи не через те Україна дедалі більше перетворюється на країну-невдаху, на країну, в якої геть усе валиться з рук? Біда лише в тім, що наше телебачення представило такими - невдахами - всіх без винятку українців.
24 листопада можна було перемикати канал за каналом і ніде - ніде! - не побачити бодай плашечки, що сповіщала б: сьогодні - день національної жалоби. Бодай закадрових нагадувань у паузах між передачами. Скрізь буяла реклама наїдків і напоїв, пральних порошків і засобів від нежитю. Та чорт із ними, тими наїдками від нежитю: реклама грандіозних телеконцертів, що вийдуть незабаром, із уселенськими піснями й танцями - вона теж не видалася керівництву каналів чимось недоречним, чимось образливим того дня.
Цього враження не похитнули ані тематичні фільми, які транслювали деякі канали, ані поодинокі запалювання свічок в окремих програмах: на загальному тлі вони виглядали нещирими, задля годиться - нате вам, мовляв, і відчепіться. «Нате й відчепіться» - саме такою була загальна (всезагальна) «жалобна» телетональність.
Віктор Медведчук на 5-му каналі у програмі «Портрети» Сергія Дорофєєва... От саме цього дня. Звісно ж, він казав правильні речі. От тільки, даруйте, не вірилося в його щирість. Ані його, ані тих, хто саме в день жалоби запросив його. Адже існує така річ, як передісторія, як репутація гостя студії. А чи телевізійники й справді переконані, що українці - всі без винятку - хворі на склерозомаразм у тяжкій формі? Що вони не пригадають, що було вчора? Що їх можна годувати будь-чим - проковтнуть і не подавляться? Схоже, нас усіх мають не за тварин навіть - бо тварини вміють розрізняти добро й зло, а за неістот, за меблі, за речі? За об'єкти власності й ніщо більше?
На Першому національному каналі ранок розпочався з повторення п'ятничного випуску «Шустер live». Ні, не про Голодомор - про нього так і не згадали. Хоч темою й було оголошено «Зі свободою по житті», насправді наскрізною темою випуску став ювілей самого Шустера. Його вітали політики, Євгеній Кисельов, Валід Арфуш «та інші офіційні особи».
Дивна річ: від Партії регіонів депутатів цього разу не було, самий лише міністр культури Михайло Кулиняк. У День пам'яті жертв Голодомору вимовляли натхненно-вітальтні промови, дарували радісні посмішки й подарунки Петро Порошенко, Давид Жванія, Сергій Соболєв, Микола Катеринчук...
Так, знімали випуск 22-го числа, в ефір він вийшов 23-го... Але чи не міг канал от саме цей випуск повторити якось іншим разом? Не в день жалоби? Хай навіть два випуски в один і той самий ранок - тільки коли-небудь згодом?
Та й не лише це. Вечірній ефір 23 листопада завершився вже після опівночі, вже 24-го, вже в день жалоби. Якраз тоді в ефірі «Шустер live» співали - спочатку квартет із хору імені Верьовки, потім Петро Мага з італійською співачкою... Щиро співали, завзято, натхненно. Вітально.
Принагідно, цей випуск «Шустер live» залишив ще одне запитання. Так, Савік Шустер є дуже помітною постаттю на українському телебаченні. Ймовірно, він цілком заслуговував на всі вітальні слова, що лилися з екрану протягом декількох годин поспіль. От тільки чиєю була ідея перетворити календарний (підкреслю: не спеціальний, а саме календарний - та ще й такий, що виходить просто на початку дня національної жалоби) випуск програми на бенефіс ведучого? Хто вирішив, що шістдесятиріччя Савіка Шустера є аж такою подією вселенського масштабу, що затьмарює собою цілий світ? Напевне, не помилюся, коли скажу: здійснив це перетворення сам Савік Шустер. Бо саме він є керівником «Савік Шустер Студії», саме йому належить складання сценаріїв і режисури випусків його авторської програми.
Якщо ж усе відбулося не за сценарієм (підкреслю: не у прямому ефірі, цей випуск від самого початку було заплановано давати в запису!), Шустер не доклав жодних зусиль, щоби припинити цей потік лестощів і повернути розмову до справи. Тож дуже важко позбутися враження, що нам показали великий сеанс нарцисизму. Савік Шустер відкрито заявив: у нього ювілей, і на пам'ять українців йому начхати. Панове Соболєв і Катеринчук його в цьому підтримали.
Окреме враження - це нескінченні трансляції 24 листопада виступу президента під час рекламних пауз. Чи не збагнули в Адміністрації президента, що це - саме той випадок, коли кількість знищує якість? Адже почувши кілька разів поспіль одне й те саме, глядачі вже починали скрипіти зубами. І це замість того, щоб чекати на оголошений виступ президента, мов на подію дня, мов на один із основних сюжетів денної програми. А чи не збагнули в Адміністрації, що втискувати виступи Януковича у рекламні блоки, ставити їх в один ряд із майонезом та віскасом - це принижувати президента, робити з нього карикатуру? Перетворювати його на споживчий товар?
Хто заслуговує на подяку - то це телеканал ТВі, за демонстрацію непересічного фільму «Живі» Сергія Буковського, а на подяку й пошану - це телеканал «Культура» та Перший канал Національного радіо. «Культура» майже цілий день показувала програми, так чи інакше пов'язані з темою Голодомору; ефір Першого радіоканалу був по-справжньому жалобним.
Те, що трапилося в телеефірі 24 листопада, - це національна ганьба. Додайте до цього висловлювання Миколи Азарова, зроблене ним напередодні: «...У меня вызывает недоумение кто их может смотреть и для чего необходимо заряжать себя таким негативом, такой порцией дезинформации, неправды, которая обычно содержится в этих передачах. Ведь жизнь многих наших людей действительно трудная и так хочется, чтобы она улучшалась и чтобы позитивная информация настраивала людей на добрый лад, на позитив, вселяла в людей уверенность в будущем. Но послушаешь выступление 5-10 минут определенных политиков и создается такая мрачная картина, что и жить не хочется... Я надеюсь, что появится на нашем телевидении программа, которая будет жизнерадостная, жизнеутверждающая, посмотрев которую, захочется делать что-то хорошее».
Одне слово, пан прем'єр-міністр прагне керувати країною або клінічних ідіотів, або кокаїноманів. Бо то саме вони й лише вони в доброму гуморі завжди й постійно. Питання порядності публічних висловлювань пана Азарова, втім, для багатьох українців давно вже не є дискусійним. Але ж виглядає так, ніби ця його репліка була вказівкою, чи то «наполегливою порадою»! «Порадою», яку всі телеканали кинулися виконувати.
І насамкінець - для тих, хто вважає, що в Україні, й в українських ЗМІ, й без того занадто багато плачу, надто багато скорботи з приводу й без нього. Усе це так. Але є дати, є події, які більш-менш порядна людина не може ігнорувати. Як не ігнорують ізраїльтяни дня пам'яті жертв Холокосту. Як не ігнорують поляки дня початку Другої світової війни. Як не ігнорують литовці дня річниці подій у Вільнюсі 1991 року. Не ігнорують, бо не можуть ігнорувати. Бо в них тицятимуть пальцями. Бо ігнорувати - означатиме виставити себе на маргінес, поза суспільство.
Українське телебачення поводиться так, ніби наскрізно маргіналізоване суспільство є його ідеалом. Ніби воно хотіло б мати своєю аудиторією людей, яким у житті тільки й треба, що нажертися, напитися й сходити в туалет. Зомбі з дурнуватими посмішками.
Ім'я таким людям - жлоби. Саме таким виставило себе наше телебачення в День пам'яті.
...А продавець крамниці, де, з-поміж іншого, продають свічки, розповів: цього року їх розкупили. Ніколи такого не було, а цього року - не залишилося жодної. Ніколи раніше їх так не купували...
Фото - www.dw.de