Не можу сказати, що так трапляється завжди, коли дивишся перші випуски нового телепроекту, але - внаслідок багатолітніх професійних деформацій, замилення очей і глухоти до нових вражень - свідомість часто розважає мене чудернацькими асоціаціями, які, на перший погляд, не мають нічого спільного з тим, що відбувається на екрані. Хоча потім з'ясовується, що свідомість марно не жартує.

Перше, про що я чомусь подумав під час перегляду програми «Наші в Раші» на Новому каналі, - так це про засцяний пісочок.

Винен у цьому російський алкоголік і прекрасний соціальний антрополог Іван Прижов, чию працю про 26 московських юродивих я саме перечитував нещодавно. Це дослідження - своєрідна галерея одіозних персонажів, чия святість урівноважена народним безумством, і в цьому коктейлі шарлатанства, девіацій, правдивої одержимості, глибоководного кошмару російської душі, чиї каламутні води ще й досі тхнуть нафтогазом на весь світ, Іван Прижов шукав не докази чи спростування святості - його, на мій погляд, самі ці вісники потойбіччя, їхні справжні та фіктивні біографії цікавили набагато менше, ніж соціальні наслідки зіткнення людей із надією на чудо. Більшість пророків-цілителів, чиєю славою була просякнута Москва 19-го століття до найглибшого дна, звідки вони зазвичай і поставали, настільки умовні, схематичні, ба навіть стереотипні, що хочеться відразу поставити під сумнів цінність замальовок і спостережень Прижова, якби не одне але. Якби не засцяний пісочок.

Узагальнена картина така: юродивий, до якого вдень і вночі стоїть черга спраглих на помічне слово, лежить в якійсь брудній кімнаті на засаленому подертому чорному шматті, його нечистоплотність - одна з тих ознак, яка найбільше надихає богомольців. Юродивий ходить під себе, й тому підлогу посипають піском. Але прибирати його практично не доводиться - миряни, які потрапляють на аудієнцію до юродивого, жадібно полюють на цей засцяний пісочок, бо вірять, що він може зцілити будь-яку хворобу. Його підмішують дітям у каші, підсипають у будь-яке вариво, їдять просто так.

Прижов акцентує увагу на таких проявах марновірства та мракобісся, бо саме московські богомольці - його сучасники - є тією антропологічною аномалією, яка зумовлює справжню пандемію юродства: попит формує дуже жвавий ринок нечистоплотної святості.

Росія уміє не змінюватися. І вже наш сучасник Віктор Єрофєєв зауважує в «Енциклопедії російської душі»: «Навіть дивно, що в Росії так брудно живуть. Це не пояснити браком грошей. Помити підлогу можна й зовсім безгрошовій людині. <...> Усе-таки найголовніше російське слово - бруд». Щоправда, Єрофєєв даремно дивується. Адже цей бруд, цей засцяний пісочок, який продукується протягом віків, і далі залишається ходовим товаром не лише в Росії - ним щедро окормлюється й весь пострадянський простір. Цей засцяний московський пісочок і сьогодні є стратегічним духовним харчем, завдяки якому ми відчуваємо бій курантів у головах багатьох наших співвітчизників.

Насправді дослідження Прижова - це історія зародження московського шоу-бізнесу. Протягом двох десятиліть, коли мені випадало чути від українських зірок поп-музики нарікання на те, що «у нас немає свого шоу-бізнесу», я спершу полегшено зітхав, а потім згадував про Москву. Де шоу-бізнес усе ще є, й покладів їхнього засцяного пісочку вистачить ще не на одне покоління українців. Тим більше, що виробництво цього ходового й надзвичайно помічного товару - багато в чому і наш здобуток.

Так, зокрема, в своїй новій книжці «Україна in rock» провідний вітчизняний музичний критик Олександр Євтушенко починає статтю про наших музичних «заробітчан» із того, що добрих 70% особового складу сучасного російського шоу-бізнесу - вихідці з України.

Тільки почни копати глибше, і з'ясується, що ще за часів Прижова з 26 московських юродивих більше половини були малоросами. Тими, хто й сьогодні лагідно іменує себе хохлами та хахлюсями, сповідуючись Ірені Карпі в ностальгії за салом і борщем.

Про всіх цих персонажів (а заповідається не менш представницька галерея, ніж у Прижова) хотілося би сказати одне: добре, що ви не тут. Проте, на жаль, це топографічна омана: вони тут, ще й як. Просто пісочок виробляють у Москві, от у чому річ.

Хочу вірити, що Ірена Карпа практично не має впливу ані на концепцію цієї програми, ані на вибір зіркових персоналій. Я розумію: це просто робота. Яка, до того ж, дає нагоду пропихнути в народні маси щось схоже на гордість: мовляв, а бачте, вони там не забувають, якого роду-племені! Дехто навіть українською може стулити кілька слів! Пишаймося, бо ми того варті! - щось у такому стилі.

Але от що цікаво. В усіх дотеперішніх випусках програми «Наші в Раші», де Карпа лагідно спілкується з тепер уже московськими поп-зірками, знайомить глядача з їхнім побутом і родинним життям, передає їм подарунки від друзів-родичів із материкової України, сума запитань, пов'язаних із їхньою, так би мовити, творчістю - справою життя - стабільно мізерна; ця тема взагалі делікатно зіжмакується або ж свідомо виноситься за дужки. Ніби усі ці наші в Раші - просто чудові, талановиті, яскраві люди, а не той шалений напалм попси, гламурного трешу, маршруткового бикоко, що ним загиджений увесь наш інформаційний та культурний простір.

Ні, ці мухи нібито існують окремо від котлет. Хоча й з котлетами не все апетитно. Бо ж виявляється, що всіх цих мегауспішних людей ніхто не цінував удома, тож вони просто таки вимушені були звалити в північному напрямку.

Ірена Карпа і Ганна Сєдокова

«Я нікому не була потрібна в Україні», - бідкається Ганна Сєдокова. Нікіта Джигурда також визнає, що в рідній країні йому роботи не пропонують, а свого часу ще й забороняли співати пісні Галіча та Висоцького. Стоцькій взагалі «путьовку в жизнь» видав особисто Філіп Кіркоров, і якби не він, то не було би Карпі про що та з ким говорити.

І якось уже геть щезає радість за цих «заробітчан», які, на думку творців програми, примножують нашу славу, коли Карпа торкається тих закапелків їхніх душ, де зберігається якась катастрофа внутрішньої України, абсолютно патологічна самоідентифікація. Стоцька, наприклад, укрАінка, якій хочеться справжніх русскіх традіций. Полум'яний Джигурда - козак і космополіт Київської Русі. Що ж стосується тієї щирої радості, з якою герої програми смакують своє хахляцтво, то це вже матеріал суто антропологічний.

Карпа намагається на мікронюансах втримати своє індепендент-реноме, хоча навіть її нібито дошкульні запитання чи коментарі - це роль, яка, на жаль, аж ніяк не «ругатєльна», а типово провінційна, написана для бідної родички, яка приїжджає до своїх братів-сестер по зброї, які вхопили не те, що Бога, а навіть самого Кіркорова за бороду. Щоб і самій побачити й іншим показати, як люди живуть. Святого пісочку ради.

Фото - novy.tv