Зустріла журналістка Зіна Підалькіна свого давнього приятеля, художника Сергія Вербицького, і сонячно засміялася. Чому? По-перше, Сергій – хвацький красень, а по-друге, зайшлося в розмові про українську ведучу Машу Єфросініну.

«Розумієш, Зіно, - мовив хлопак. – Маша була кльовою в «Підйомі», коли вона з Юрком Горбуновим теревенила ні про що. Це супер!». Не могла не погодитись Підалькіна з юнаком. Тож попленталась додому черговий проект Маші дивитися, дітище каналу «Інтер» – «Один в полі». Увімкнула «ящик» – і зомліла. Бо вподобала Машу. Здалося, що в такому розважальному ток-шоу телеведуча змінилась.

«На всі сто!» – вигукнула захоплена Зіна, підтверджуючи свої здогадки. По всьому було видно, що стала ведуча впевненою, розслабленою, красивою, ну, як і годиться телеведучій. «Он воно як на телебаченні буває… - замислилася Зінуля. – Варто прийти проекту, відповідному до органіки ведучої, як та в ньому оживає, стає спокійною, врівноваженою, дотепною, як вареник у сметані поводиться». Подумала – і пропала з життя. Ні друзі, ні знайомі достукатись до дівчини не могли. Бігла вечорами дівуля додому, щоб у телевізор втикати та Машу Єфросініну споглядати.

То чим же ж привабила так програма «Інтера» легковажну дівчину?

По-перше, тематикою. Йшлося в проекті «Один у полі» про чоловіків – шляхетних і не дуже. «Хоча… - думала Зіна. – На відстані, на екрані всі хлопаки шляхетними виглядають, бо стилісти їх помадять і пудрять за кадром незгірш за дівчат». І схопилася, адже мова в черговій історії Зінчиній не про чоловіків – про Машу. Відкинула думки про приємне й зосередилась на екрані.

У першій програмі ведуча з'явилась не в яскравому прикиді, як то часто на телебаченні буває, а у стриманому чорно-сірому вбранні. І тому вигідно контрастувала з гламурним рожево-блакитним оформленням студії. «От розумниця!» – оцінила Підалькіна, занотувала у свій зошиток високі бали, бо збагнула, що Єфросініна покірно прийняла роль модератора між чоловіками та жінками. А жіноцтва до студії було запрошено аж чотири особи – на одного чоловіка. Маша ж виходила в студію так, ніби всі гості прийшли не на телебачення, а до неї додому: лагідно всміхалась, привітно слова промовляла, оголошуючи тему передачі. А теми ж які! Чи то про незайманість до шлюбу, чи то про виховання дітей-дівчат, чи про щось подібне. Не можна сказати, що вони аж надто Підалькіну цікавили, та відірватись від екрану вона не могла.

І раптом щось почало бідну Зіну в проекті напружувати. І хоч як старалася вона позитиву в очі свої напустити, не могла спокійно всидіти у кріслі. Усвідомила, що справа зовсім не у ведучій «Одного в полі». Ні. Перше, що роздратувало дівчину – ефірний час програми, 17.00. «Якщо проект дивляться жінки, що полюбляють глянцеві видання і вірять, що за допомогою телевізора можна щось у власному житті збагнути, - міркувала Зіна, - то чому Машу Єфросініну показують у такий незручний для них час?» Бо, щоб цей проект претендував на рейтинговість, і транслювати його треба в найрейтинговіший час. Адже потенційні глядачки, що кнопками голосують за ті чи інші програми, зі своїх робіт до телевізорів добігти не встигають. «А що ж їм пропонується з 18.00?» – заблимала очима Зіна. А пропонувалися їм серіали. І так розхвилювалася Зіна, що відчула: до демократичного суспільства ще далеко, бо ніхто її інтереси як особи окремої з душею і бажаннями дівочими на телебаченні не враховує. Як тут не знудитись?

Друге, що роздратувало неспокійне серце Зіни – це сюжети, що транслювалися перед виходом кожного гостя. За словами Маші, їх робив злісний журналіст. Щодо злісності цього журналіста Зіна могла сперечатись дуже довго. Просто хлопак кіно полюбляв. «Чому хлопак? – раптом осмикнула себе Підалькіна. – Може, це поважний пан-кінокритик?» Хай там як, але бралась у сюжетах одна тема. Наприклад, в одному з них Шварценеґґера показали таким собі нацистом, що любить знущатись із своїх дітей: виганяє малечу о шостій ранку бігати надвір, а потім примушує водою холодною обливатись. І до кожної теми пропонувалась подібна кінематографічна добірка кадрів. А Зіні хотілось іншого. Хотілось їй почути думки пересічних українців щодо пропонованих у проекті тем, бо через таку «художність» подання думок відчувався певний вакуум художнього продукту. Тема в ньому не набувала широкого розкриття. До того ж, нудне читання тексту за кадром підсилювалось тим, що це – єдиний фрагмент, що звучав у проекті українською. І ця нежива українська мова невигідно контрастувала з жвавою російською балачкою у студії.

І третє, що непокоїло Підалькіну – це спокій і комфорт у студії. Було видно, що гості-чоловіки можуть розслабитись у кріслі, а атака жінок, серед яких було чимало зірок (Власта Шовковська, Астрая, Шатернікова) носила швидше світський характер кухонних балачок. Зіні бракувало напруження, контрастів, присутності психолога, що підбивав би підсумки «інтерівської» балаканини. Жінки й чоловіки у проекті, хоч би про що йшлося, виглядали, як дві далекі планети, які як до початку проекту, так і після нього залишалися кожен при своєму. Катарсису від такого в Підалькіної по той бік екрану так і не відбувалося, бо не бачила вона гострої проблеми в обговоренні розміру чоловічого статевого члена та жіночих грудей. А якщо проблема й була, то бракувало їй конкретного підсумку.

Певної жвавості, звісно, додавали вислови жіноцтва, що сиділо у студії на правах глядачів, чиї думки та зауваження висвітлювались на великому моніторі так, що всі могли це спокійно прочитати. Але погоди ці вислови не робили, і потрібної солі й перцю програмі так і не приносили.  «Чом би й не надати цим глядачкам живе слово в кінці програми?» – ламала голову Зіна, розуміючи, що не лише зірки своїм досвідом можуть поділитись із глядачами. Тим паче, що історії з життя пересічних українців могли би бути значно цікавішими й болючішими. І зрозуміла, що, певно, необхідності в цьому автори програми не бачили. Їм було досить цікавої теми, зірок у студії, популярної досвідченої ведучої, монітору з висловами, але їм неважливий був результат. Принаймні, Підалькіній здалося, що всі ці непогані для гучного проекту складові не тримались купи й не влучали в сотку, бо вічних проблем стосунків між чоловіком і жінкою проект не вирішував. Він їх, щоправда, називав, але глибин психології не торкався. «То нащо ж це мені тоді?» – вигукнула розчарована Зіна, збагнувши, що поверхову розмову про наболіле може знайти в кожному глянцевому журналі. Вимкнула «ящик» і побігла на вулицю ловити останнє осіннє тепло. Певно, користі від цього більше.