Ґенеза страху: прощання зі спецефектами

5 Жовтня 2012
13350
5 Жовтня 2012
19:05

Ґенеза страху: прощання зі спецефектами

13350
Камера стеження – один із найкращих інформаторів про природу зла; в них є дві спільні риси: тимчасовість та байдужість.
Ґенеза страху: прощання зі спецефектами

Кімната охорони столичного супермаркета. Відео - з камери стеження. Без звуку. Заводять чоловіка, який намагався поцупити флешку. Після короткої розмови він намагається вийти - його не випускають. Через кілька секунд розстріляні охоронці лежатимуть на підлозі, - ніхто не заважатиме людині з пістолетом утекти.

 

Це відео швидко потрапило в мережу та випуски телевізійних новин. Можу помилятися, але воно справило на людей більше враження, ніж звичні сюжети кримінальної хроніки, в яких повідомляється про зґвалтування, розчленування та поїдання жертв.

 

 

Того ж дня, коли був оприлюднений відеозапис розстрілу охоронців у «Каравані», вже ввечері, я стояв у черзі до каси в іншому супермаркеті; людей о цій порі було небагато; за мною - лише один чоловік; він поклав на транспортерну стрічку буханку «Селянського»; «Іра, а ти бачила відєо, де мужик охрану розстріляв?!!» - голосно спитала дівчина свою колегу на сусідній касі. Один із охоронців підійшов ближче. Люди поруч почали озиратися. Чоловік, який зайшов купити хліба, розвів руками, усміхнувся: «Це був не я, чесно слово!». Хтось спробував усміхнутись у відповідь, але не касирка й не охоронець, який провів покупця недобрим поглядом.

 

Щоденне зло, хоч якою б нелюдською жорстокістю воно було декороване, не липне до наших душ, якщо його не відзнято камерою стеження. Лякає не сам злочин, і навіть не його ірраціональність; джерело страху - сам відеозапис: короткий, беззвучний, невиразний. Справа навіть не в тому, що на відео ми бачимо реальну смерть, адже існує до біса документально зафіксованих, надзвичайно моторошних убивств, й вони можуть шокувати, але надовго вселити в серце страх - ніколи. Повідомлення про ріки крові й розтерзану плоть наражаються на емоційну глухоту - цього забагато навколо, і нечасто вдається прожити бодай один день, не побачивши скалічене тіло на ношах (в новинах чи на перехресті біля власного дому). Натомість німотне чорно-біле зображення, статичний кадр, відчуття рутинності, тимчасовості цього запису, на якому навіть вхідний кульовий отвір не відрізняється від жирної мухи, що сіла на світлу сорочку, - ось що по-справжньому жахає. Це відео не просто розповідає страшну історію, якої поки що ніхто не може зрозуміти; воно зазіхає на сірість і рутинність вашого життя, заселяє його небезпекою. Це відео каже: нічого такого не станеться, нічого, що змусить вас відчути тривогу раніше, ніж настане смерть.

 

Камера стеження - один із найкращих інформаторів про природу зла; в них є дві спільні риси: тимчасовість та байдужість. Ці камери продукують відео, призначене для подальшого знищення. Це ідеальний простір небуття, і його поширення не уникнути. Ваша особиста безпека ніяк не пов'язана з тим, дивиться на вас об'єктив із-під стелі чи ні, ба більше - відео вашої безпеки є сміттям, непотребом, і єдине, що надає сенс існуванню цієї камери - ймовірність вашої наглої смерті.

 

Камера стеження невблаганно перетворюється на символ кошмару й безвиході. В сучасному кіно, наприклад, уже виокремився жанр, у якому вона виступає водночас і оповідачем, і безпосереднім втіленням зла, його бездушним і цілком підконтрольним оружжям.

 

Її попередником була звичайна відеокамера (або ж мобільний телефон), яка чудово забезпечувала ефект присутності. Ця камера, що випадково ставала свідком трагедій, відчайдушно тремтіла, падала, розбивалась, але ніколи не вимикалась, передбачила і згодом дозволила належно осмислити епоху youtube. Але естетика домашнього відео Святого Віта вже давно перетворилася на догму, як це і напророчив сімнадцять років тому Ларс фон Трієр. Ця техніка, що дозволяє стежити за будь-якою історією «в реальному часі», очима безпосереднього учасника подій, чудово зарекомендувала себе в численних горорах та фільмах-катастрофах, і вона цілком заслуговує на звання найкращої з усіх можливих імітацій реальності. Коли людина дивиться такі фільми, як «Монстро» чи «Репортаж», їй і не треба ніякої достовірності жаху, що набуває найфантастичніших обрисів; історія взагалі не має значення - на відміну від емоцій героя, котрий не вимикає своєї камери до кінця. Кожен розуміє: нехай, зомбі чи гігантське чудовисько - це все ля-ля, але хіба аж так важливо, що доводить людей до паніки, відчуття безвиході, погибелі? Й ось саме цієї миті камера працює; їй так само байдуже, що відбувається навколо: весілля чи масовий психоз, відкриття нового ресторану чи терористичний акт.

 

Достовірність зла та реальність небезпеки, показані в такий спосіб, - надзвичайно переконливі, проте навіть майстерні містифікації (від «Пекла канібалів» до «Четвертого різновиду»), не можуть обдурити глядача, вселити в нього переконання, що на екрані все по-справжньому. Й що більше жорстокості та насильства «випадково» потрапляє в об'єктив - то менше шансів налякати публіку, загартовану снафом новин. Пуповина, що єднала відчуття жаху й візуальну мерзенність зла, вже не постачає плоди наших душ ані кров'ю, ані киснем, - вона залишається десь у шухляді комоду, загорнута в ряднину.

 

Інтуїтивно це відчувають молоді режисери, які приходять у горор, наче підрозділ МНС - на вчорашнє згарище: вже нема кого рятувати. У надмірі натуралізму, куди вони за інерцією потикаються, не більше зла, ніж у комедіях Гайдая.

 

Ось, наприклад, цієї осені в українському прокаті побував кіноальманах «Зло» (оригінальна назва - «V H S»). Бригада американських кінематографістів поставила собі за мету вразити публіку безпричинною хронікою жорстоких смертей; усі шість історій фіксують побутові відеокамери; це тільки герої думають, що вони знімають відео для свого домашнього архіву, насправді ж об'єктивами керує вселенський спрут зла, - це він наполягає, щоб камери залишались увімкнені. Але ця «умова достовірності» спрацьовує з протилежним ефектом. Надмірність зла, його театральність, творення спеціальної похмурої атмосфери - в усіх цих деталях уже давно немає ані мистецтва, ані наближення до правди.

 

Камери стеження, що витісняють істеричну свистопляску «випадкового» зображення, принципово змінили сам принцип стеження за проявами зла. Фільм Енді Воргола «Емпайр» (1964) залишався суто авангардистським експериментом аж до нового тисячоліття. Статична камера, направлена на Емпайр-стейт-білдінг, протягом більш як шести годин фіксувала відсутність будь-якої дії в кадрі. Через сорок три роки режисер фільму «Паранормальне явище» встановлює камеру в будинку, де оселилося зло. І де теж нічого не відбувається. Ніяких привидів, ніяких монстрів, ніякого насильства, але саме відсутність дії, що пронизує цю стрічку, розмотує клубок тривоги. «Паранормальне явище» стало еталонним фільмом жахів нової доби: байдужість і статичність камери стеження не залишає шансів на порятунок від незримої, всюдисущої небезпеки.

 

Ця камера може протягом восьми годин розповідати, як людина спить, як вона двічі за ніч перевернулася на інший бік, як вона не прокинулася вранці. Тобто, як у кадрі нічого не відбулося. Ось із цієї пустки, де немає ні вчинків, ні емоцій, ні натяків на загрозу, й постає справжній кошмар сучасної людини, чиє життя належить настільки захаращеному плетиву випадків, що контролювати його не вдається нікому, - лише фіксувати байдужим цифровим поглядом. Немає значення де: у супермаркеті чи власній спальні; але це відео безпосередньо пов'язане з вашим життям: щось одне має бути знищено, щоб інше залишилося.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
13350
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду