Можливо, саме опублікована «Детектор медіаю» 12 вересня стаття Михайла Глуховського  «Однокольоровий «Майдан», у якій авторам ток-шоу на 5 каналі закидали те, що у студії не була представлена опозиція, надихнула Данила Яневського присвятити наступний випуск програми темі опозиції. Сьогодні ми пропонуємо до вашої уваги погляд постійного автора  «ТК» Володимира Килинича.
 

 «Майдан» з Данилом Яневським на 5 каналі привертає до себе дедалі більше уваги глядачів, і не лише внаслідок загальнонаціональної цікавості до ведучого, його зазвичай поважних гостей чи того, що робить цей телевізійний канал загалом. Ні. Програма звертає на себе увагу, перш за все, неосяжною, а часом заздалегідь «непідйомною» темою, що пропонується до розгляду. Чи добре це, чи погано, поки що остаточно не з’ясували, тому кожен випуск «Майдану» викликає неоднакове ставлення. Бурхливих обговорень наступного дня у громадському транспорту чи курилках великих підприємств і установ то меншає, то більшає. І поки що загалом лише це визначає її всенародний, а не технічний рейтинг.

17 вересня у студії «Майдану» говорили про опозицію. Тема широка, нелогічна, болюча, вкрай заплутана. Тележурналісти ніби побоюються самі опинитися не там, де їм хотілося б, і тому поспішають з'ясувати те, що жодному поясненню не підлягає. Причому швидко і протягом однієї програми. Хоча ставити питання «чи потрібна нам опозиція?» -  все одно, що спитати «а чи потрібен нам російський газ, НАТО, Європа, США чи Азія?». Вони однаково будуть існувати самі по собі, навіть якщо вони нам і не потрібні цієї миті.

Зважте самі – декілька днів назад Віктор Ющенко зустрічався із Юлією Тимошенко. Про це куценько і якось сором'язливо повідомили вітчизняні ЗМІ. Із повідомлення вдалося з'ясувати принаймні дві сумні речі: перша – Президент тоді висловив думку, що сильна опозиція, яка контролює виконання владою передвиборних обіцянок, є ознакою демократії.  Виходить, що пару років назад, за Леоніда Кучми, ми мали гранично демократичне суспільство, бо тодішня опозиція була як ніколи сильною та могутньою і врешті решт тріумфально перемогла! Друга – в офіційному повідомленні для ЗМІ про зустріч двох українських політиків (які, втім, вже мало що в нашій політиці вирішують) відзначалося, що Віктор Ющенко вважає: у влади та опозиції повинно бути спільне бачення деяких ключових напрямків розвитку країни. Але, якби у влади та опозиції було оце «спільне бачення» (як на відомому комуністичному барельєфі: Маркс – Енгєльс - Ленін, що дивляться в один бік), то вони обидві були б або владою, або опозицією, а не так плутано та незрозуміло, як тепер у нас: хто наразі влада, хто опозиція, хто президент и де він – у владі чи в опозиції до самого себе!

Так само складно почав розмову в студії «Майдану» й Данило Яневський. Він щиро хотів допомогти гостям та народові України розібратися з нашою опозицією. Не хочеться цитувати шановних гостей студії. Вони не винні, бо й вони колись були з народу. А тому всі гості старанно пояснювали глядачеві та народу, з якого вони колись вийшли, хто вони і по відношенню до кого і чому  вони в опозиції, а не говорили, попри намагання ведучого, лише про саму опозицію та її доцільність. А народ паралельно на справжньому Майдані із Яною Конотоп просто відчайдушно мітингував, буцім він цього ніколи не робив. Навіть запропонував обрати делегатів до студії для безперервного мітингування ще й там. Яневський десь під кінець не витримав і «повівся».  

Потім було вже майже нічого не зрозуміло, якщо й надалі вважати, що народ у нас щось вирішує. Насправді, і це із усією більшовицькою прямотою, довела програма, - народ наш надовго відокремлений від прийняття політичних рішень, попри всі запевнення та революції. Народ наш, за спостереженнями та роздумами під час програми Данила Яневського, за визначенням в опозиції до будь-якої політики і тому, власне кажучи, для нього майже не має значення номінальне визнання якоїсь політичної сили себе як опозиціонера.

Тому навіть якщо законодавчо заборонити в державі будь-яку опозицію, вона все рівно буде. Такий у нас народ і така у нас влада. А відтак, слід було б, здається, на «Майдані» говорити не про те, чи потрібна нам опозиція, а про те, ЯКОЮ вона повинна у нас бути.

З огляду на саме таку специфіку застосування цього поняття в Україні, авторам передачі, видається, слід було б дещо «приземлити» тему, детальніше розкласти її на зрозумілі будь-якому глядачеві складові. Наприклад, якою повинна бути наша опозиція, аби за неї не вбивали чи отруювали. Або: яка має бути технологія плавного та мирного переходу із влади в опозицію, як це робити, щоб потом не тікати по всьому світі, ковтаючи сльози політичної ностальгії та образи. Або: чи може бути в опозиції більшість? І таке інше.

До речі, в програмі було б все ж таки цікавим послухати й думку представників так званої «антикризової коаліції», бо, скажімо, комуністи у нас номінально в опозиції аж із 1991 року, а решта – тільки-но з неї вийшли, «свіженькі», тому цікаві.

Щодо ЗМІ. Їх місце завжди в опозиції, - теза відома. Ця опозиція вічна й специфічна. В Україні – ще й народна. ЗМІ повинні постійно знаходитися там, де знаходиться пересічний глядач – в кріслі біля телевізору. А влада – великий телевізор. Журналіст сидить поруч із глядачем та ненав’язливо, на вушко, тихим, але впевненим голосом розповідає йому, що відбувається на екрані, а особливо за його межами, і чим це може обернутися, яка взагалі програма передач на тиждень.

Тоді не  буде плутатися, скажімо, в означенні ролі та місця опозиційності, жодний телеведучий і навіть сам глава держави.

Погодьтеся: можна ж сказати «Слабо означена актуальність застосування клавішних інструментів в середовищі осіб духовного звання», а можна – «На фіга попу гармошка»…