Церква в сучасній Україні, переживши добу атеїзму, поступово відновлює свій статус і вплив: за даними різних соціологічних досліджень, понад 70% українців довіряють їй більше за всі інші соціальні інституції. Тема повернення релігії в публічний простір постсекулярних держав через медіа є сьогодні одним із пріоритетних напрямків богословських, релігієзнавчих, а також журналістикознавчих досліджень. Книжка Максима Балаклицького «Медіатизація протестантизму в Україні 1991-2010 років», що вийшла в Харкові торік, належить до нечисленних поки що прикладів системного аналізу української релігійної журналістики. Вже з огляду на це її можна назвати подією.

У цій монографії є з чим не погоджуватись і сперечатись у площині як наукових, так і світоглядних уявлень. Адже текст виходить за межі суто наукового. Авторові, на мій погляд, не вдалося досягти цілковитої наукової неупередженості. Наука і віра мають різні інструменти і способи пізнання істини, й важко писати відсторонено про те, що є не лише сферою твоїх наукових пошуків, але насамперед свідомим життєвим пріоритетом. Тож пан Балаклицький пише ревно й завзято, відстоюючи щось набагато більше за свої наукові ідеї. Його праця - це певною мірою світоглядний маніфест, який він намагається захистити в жорсткому форматі наукових студій.

Людина непідготовлена чи духовно незріла, читаючи цей текст, легко потрапить у пастку ідейної непохитності автора, його переконаності у власній правоті, й не буде здатна дискутувати з ним на рівних. Тому ця книга для читача зі стійкою власною позицією, сформованим поглядом, читача, здатного до критичного мислення. Це книга-позиція, книга-виклик, яка неминуче провокує над науковий - світоглядний та емоційний - диспут.

У монографії автор оповідає про вихід Церкви на принципово новий рівень публічної проповіді; осмислення ідеї подолання секуляризму; вивчення дієвих механізмів, здатних удосконалити комунікацію «Церква - суспільство»; формування професійних та високоякісних конфесійних медіа; вивчення аудиторії релігійних ЗМІ, її поведінки, шляхів зацікавлення та утримання; визначення відкритих тем, а також тем засекречених, яких слід або торкатись обережно, або не торкатися взагалі, щоб уникнути фальшивих інтерпретацій; про подолання міфів і застарілих стереотипів, що утворилися в суспільстві, зокрема й завдяки повідомленням про церковне життя у світських ЗМІ; підготовку фахових релігійних журналістів, які повинні мати не лише відповідну освіту, але й християнський світогляд, і ставитися до своєї праці як до служіння; питання моральності й відповідальності цих журналістів перед Церквою та суспільством.

Автор пропонує метод оцінювання ефективності релігійних засобів масової інформації. Він досліджує процеси, які розпочалися, відбулись або відбувалися в останні два десятиліття, спираючись на широкий практичний матеріал - моніторинги, соціологічні опитування, опитування читачів та журналістів конфесійних медіа, спеціально зібраний архів протестантської періодики, нормативні документи.

Термін «медіатизація» в цій книзі вперше в українській науці застосовано до релігії. Багато висновків, оцінок та узагальнень Максима Балаклицького можна застосувати не лише до протестантських, а й до більшості інших релігійних ЗМІ в Україні. Адже медіатизація сьогодні є загальноцерковною тенденцією. Православна церква, до якої належу я, також досить активно формує нові принципи місіонерської діяльності, змінює методи пастирської та просвітницької роботи, розуміючи, що присутність у суспільному житті, транслювання цінностей та ідей неможливі без залучення різних видів медіа. У пошуку нових форм спілкування з паствою Церква взаємодіє зі світськими ЗМІ, водночас створюючи власні інформаційні продукти. На сьогодні склалася система конфесійних медіа - друкованих та електронних, - які розглядаються як один із найважливіших засобів місіонерського служіння, здійснення духовно-просвітницької місії в сучасному світі, комунікаційний канал для свідчення про Церкву і віру.

Максим Балаклицький наголошує, що вихід Церкви у публічну комунікацію не може обмежуватися наданням елементарної релігійної освіти. Його метою є популяризація християнського способу життя, формування християнського світогляду та його збереження в сучасному світі, відродження і зміцнення інституту сім'ї, виховання дітей у дусі заповідей Христових, і не в останню чергу побудова ефективного громадянського суспільства. Цей процес зумовлює оновлення завдань для конфесійних медіа. Підходи до їх створення вимагають перегляду, уточнення та наукового осмислення. Саме таку спробу цілісного, логічного та аргументованого осмислення бачимо в монографії Максима Балаклицького.

Разом із тим, масштабність і унікальність досвіду протестантської місії в Україні видаються дещо перебільшеними - очевидно, через захопленість автора об'єктом дослідження. Окуляр, крізь який Максим Балаклицький розглядає процес медіатизації релігійної сфери в Україні, видається достатнім для вузькотематичного дослідження, яке стосується лише протестантського віровчення та церковної комунікації. Проте його не вистачає для того, щоб розгледіти реальні масштаби процесу медіатизації релігійного життя та узагальнити тенденції в межах країни. На мій погляд, задля більшої вичерпності слід було включити в коло дослідження й досвід інших церков, зокрема Української православної церкви, а не свідомо применшувати чи ігнорувати масштаби діяльності останньої, заповзято називаючи православну спільноту в Україні анклавом. Адже за кількістю навіть лише офіційних православних ресурсів в українському інтернеті УПЦ є лідером, і автор цього не заперечує.

Максим Балаклицький ображається на журналістів, які критикують секти і прирівнюють до них протестантські церкви. Проте він ніде не проводить межі між традиційними релігіями та деструктивними культами, засудженими в усьому світі. В читача може скластися враження, що автор захищає право на існування таких небезпечних культів, як «Біле братство», «Діти сонця», «Аум Сінрікьо» тощо. Вивчаючи сплеск релігійності в українському суспільстві, автор, натомість, нічого не каже про духовну кризу європейської цивілізації, яка надто захопилась ідеями толерантності, прискоривши процеси світоглядної дезорієнтації та власної духовної деградації.

Для мене залишається відкритим питання: чи має Церква «йти у наступ», грюкати в двері, кричати в гучномовець, будувати проекти з масштабного залучення мас, тобто діяти в дусі войовничого моралізму. Адже Церква не може перетворитися на успішний бізнес-проект: вона - поза часом і простором, і, як неминуще й одвічне, має в сучасному світі зберегти свою ідентичність, унікальність місії та виняткову роль у суспільному житті.

Сперечатись із Максимом Балаклицьким можна і треба, й саме до цього я хотіла б закликати читачів. Знайти його в інтернеті нескладно. Автор монографії очікує від своїх читачів небайдужості, він готовий тримати удар у дискусії й налаштований серйозно, бо йде аж у доктори наук.

Юлія Снурнікова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Харківського національного університету імені В.Каразіна

Фото - «День»