Як можна проводжати національну олімпійську збірну на Олімпійські ігри? Можна святково й урочисто. Можна офіціозно й бюрократично. Можна камерно - тепло й тихо, просто побажавши їй успіхів. В Україні національну збірну проводжали до Лондона з помпою й несмаком, поєднавши «типу святковість» із найвишуканішою офіціозністю.

Саме це засвідчила трансляція події Першим національним телеканалом 21 липня.

Найперше враження: після Євро-2012 спорт перетворився в Україні на офіційний стрижень усього життя, його мету, спосіб та сенс. Нам ніби не дуже (а подеколи й дуже) нав'язливо навіюють: головне для українців - це спортивні події, а все решта їх якщо й має цікавити, то вже наскільки залишиться бажання й уваги. Отака, як виявилося, в нас ледь не споконвічна традиція.

Тож і церемонію проводів національної збірної до Лондона (чи, як казали ведучі на сцені Майдану Незалежності, «до Лондону» - добре, хоч не «з Києву») її автори прагнули перетворити на грандіозне шоу. Що з того вийшло? Вийшло, власне, «як завжди».

Розпочалася церемонія з того, що до Майдану наближалася естафета олімпійського вогню. Ні, не того, що його має бути запалено в Лондоні, а свого, локального. А поки та церемонія наближалася, ведучі на сцені (закадрових ведучих не було) довго й ретельно перераховували області України: як пройшла їхніми теренами естафета, скільки спортсменів із цієї області увійшли до олімпійської збірної, які успіхи кожної області в минулому. Найвидатніших спортсменів називали персонально.

Утім, час виходив, і тому Хмельницьку й Черкаську області спочатку взагалі були пропустили, а потім, почавши розповідь про Чернівецьку, про них згадали одним реченням про кожну - а за компанію й про Чернігівську, яка, за українською абеткою (на відміну від російської), мусила б іти після Чернівецької.

Усе це нагадувало якийсь партгоспактив, де кожна область звітувала про свої непересічні спортивні досягнення. Так і здавалося, що от-от пролунає коронне номенклатурне слівце «областя» - з наголосом на останній склад, і мова зайде про «площадя» стадіонів та інших спортивних об'єктів. Принаймні, в даному контексті це було б дуже й дуже доречно.

Який усе це мало сенс? Спорт високих досягнень - то сфера, де формальна «прописка» дуже часто нічого не означає. Не випадково ж понад шосту частину збірної становить представництво міста Києва! Де найбільше спортивних об'єктів? У Києві. Де найкваліфікованіші тренери та найоснащеніші спортивні бази? У Києві. Куди переманюють найталановитіших спортсменів? Ото ж бо й воно. Ото й ціна всім цифрам обласного представництва на Олімпіаді.

Великий сумнів викликає сама постановка питання - обласне представництво на Олімпійських іграх. До Лондона їде національна збірна України. Здавалося б, який гарний привід вести мову про єдність України! Про її цілісність! Зрештою, на відміну від Росії, українські області - то не «суб'єкти федерації», а звичайні суто адміністративні утворення, часто-густо досить штучні. Скажімо, Кіровоградська область поєднує в собі шматочки й Наддніпрянщини, й Півдня, й Поділля, й навіть зовсім трішечки Лівобережжя. Гайворон тяжіє до Вінниці, Голованівськ - до Умані, Бобринець - до Миколаєва, Світловодськ - до Кременчука, Долинська - до Кривого Рога. Це - найнаочніший приклад, тією чи іншою мірою характерний для всієї України.

То що це було? Звичайний бюрократизм? Сліпе й бездумне копіювання російських традицій - а то й радянських, із їхніми «республіками-сестрами»? А чи зайве нагадування про філософію держави, сповідувану нинішньою владою, - уявлення про Україну як про механічну сукупність областей?

...Олімпійський вогонь з'явився на Майдані, Сергій Бубка запалив чашу... Не знаю, може, це була моя особиста ідіосинкразія на слово «регіони», але коли ведучі повсякчас, ледь не в кожному реченні повторювали це слово: «Спортсмени з усіх регіонів», «Вогонь проходить по всіх регіонах», «Усі регіони разом», - це неабияк дратувало. Майнула навіть думка: а чи не було це зроблено навмисне, як «ненав'язлива» передвиборна реклама? Не маю доказів, що так, але й відкинути цю думку за наших сьогоднішніх реалій не виходить. Надто вже часто й надто настирливо втовкмачували слово «регіони», надто багато його було - причому в одній конкретній мізансцені.

Різали вухо суто радянські побажання: «Щоб вони завоювали багато золота для нашої країни!» й подібні - так, ніби спортсмени - то є власність держави, її раби, які завойовують славу не для себе, а для неї, держави. Ну, як-от на Олімпійських іграх у рабовласницькій Давній Греції переможцем у змаганнях колісниць ставав не візник, а власник колісниці. Що ж, це - теж філософія нинішньої влади...

Ну, а далі почалося... Те, що й щовихідних на Майдані. Гранд-гоцалки. Першою на сцену вийшла Міла Нітич. Що вона співала - того, боюся, я не зміг би пригадати навіть під гіпнозом. «Птичка на проводе, аллё, аллё», - ну, й щось таке подібне. Що запам'яталося, то це її червоні туфлі на височезних підборах: їх повсякчас показували крупним планом - мабуть, вважаючи, що справжню співачку роблять туфлі.

Змінилася й тональність ведучих: ті самі люди, що тільки-но розповідали про «областя», раптом почали гукати в натовп у знайомому стилі: «Где ваши ручки? Мы вас не слышим!». Погодьтеся, такий логічний перехід був справді непересічним. Після виступу Міли Нітич вони розважили публіку дотепним жартом про те, що у спорті є потрійний стрибок, а в Міли Нітич є потрійна октава. Майже за класичним: «На улице идёт дождь, а у нас идёт концерт». Дощ, до речі, й справді йшов, і ведучі суто в англійських традиціях вели й вели нескінченні розмови про погоду.

А на сцені з'явилася зірка всіх часів і народів - Віталій Козловський. Принаймні, якось у такому стилі його представили. І рекорд із децибелів на пекінській Олімпіаді він побив, і ледь не талісманом збірної був (так і хотілося спитати: а хто ж тоді був талісвуман?). Як і Нітич, проспівав Козловський декілька пісень, які геть не запам'яталися. Тих, які звуть прохідними - не хіти, одне слово. Як і Нітич, співав Козловський переважно російською мовою. Треба віддати належне: співав явно наживо - бо сильно підфальшивлював.

«Ві-та-лій! Ві-та-лій! Коз-лов-ський! Отак треба співати!» - проводжали його ведучі. Овацій і реву публіки було не чути, чепчики й капелюшки в повітрі не літали. Публіку, власне, цього разу взагалі чомусь не надто показували.

Аж тут стиль дійства знову змінився. Ведучі вирішили нагадати про пекінську Олімпіаду. Потім про Олімпіаду в Гельсінкі 1952 року, рівно шістдесят років тому - «першу, ув якій узяли участь українські спортсмени». Про загальну кількість медалей, здобутих українськими спортсменами за ці шістдесят років...

А от цікаво: чи в довоєнних Олімпіадах не брали участі спортсмени з Західної України? Геть жодного? А чи в Олімпіадах до Першої світової війни не брав участі жоден український спортсмен - у складі збірних Росії та Австро-Угорщини?

Зрозуміло, чому радянська олімпійська історія починала відлік часу від 1952 року: все, що було до 1917 року, - то було не СРСР. Але ж нинішня Україна, здавалося б, ідеологічних шор не має? І якщо починати відлік часу, то або від зимової Олімпіади 1994 року та літньої 1996 року, коли Україна почала виступати окремою командою, або ж від самого початку олімпійських часів - хіба ж не так? Що такого особливого становить 1952 рік? От вона, історія по-нинішньому: тупо переписуємо радянські підручники, замість «СРСР» підставляємо «Україна» - й «кладезь» знання готовий.

На екрані мерехтіла нарізка спортивних кадрів, лунав голос Мусліма Магомаєва: «Мы хотим всем рекордам наши звонкие дать имена». Пісня пролунала повністю, не як ілюстрація - ще одне демонстрування тяглості від СРСР? А в голові так і крутилося: «Ві-та-лій! Ві-та-лій! От як треба співати!»

Чи було це святково? Чи було це урочисто? Та ні, це було провінційно. «Ми будемо вболівати за них! Так чи ні?!» - намагалися завести публіку ведучі.

...Трансляція взяла перерву, почався випуск новин. Треба віддати належне: цього разу після новин трансляцію було поновлено в запису, з того самого моменту, де її було перервано. Не так, як робив Перший національний ще два-три роки тому.

На сцені знову з'явилася Міла Нітич. Ще декілька так само невиразних пісень. Завершила свій виступ вона піснею I Will Survive, чим і довела: вона ані Глорія Гейнор, ані Даяна Росс. Одну пісню проспівав, оце вже явно під фонограму, оголошений як супер-супер-зірка («він виступав із Хуліо Іглесіасом!») Рей Кордон, ще одну - він із Тамерланом та Альоною Маргалієвою, ще одну - Тамерлан із Альоною Маргалієвою без Рея Кордона. «Выше ваши ручки!» - закликав Тамерлан. Отут і стало зрозуміло: Олімпійські ігри - то був лише привід. «Веселится и гуляет весь народ» - от що було метою.

Аж ні: нарешті почалася художньо-спортивна вистава. Не минуло й двох годин. Були в ній моменти винахідливі, були просто красиві, були не надто зрозумілі. Менше з тим, нарешті дійство почало відрізнятися від звичних гоцалок. Олімпійці йшли Хрещатиком. А ведучі вже не могли перемкнути стиль: «Хто хоче, щоб ми здобули ще більше медлалей?!» Чи це був аукціон? «Вболівай за Україну, вболівай галасно!» «Пропоную розіграти перше олімпійське золото по оплескам!» «Ваші оплески - піонерам олімпійського руху!» - виявилося, це було адресовано тим, хто їде на Олімпіаду вперше. Про Сергія Бубку, який очолював ходу Хрещатиком: «Найвидатніший спортсмен в історії України».

Згадали ведучі про чотири види офіційної форми української команди... аж раптом запропонували купити таку саму форму. Реклама в репортажі про офіційну церемонію - це вже щось непересічне.

Згадали нарешті ведучі про найпершу олімпійську призерку незалежної України біатлоністку Валентину Цербе та найпершу олімпійську чемпіонку фігуристку Оксану Баюл. Пройтися по літніх видах спорту й пригадати найперших чемпіонів, а може, пригадати всіх олімпійських чемпіонів України - того вони не здогадалися. І правда: це ж вам не «областя»! Аж раптом голос просто затремтів: «Пані та панове!» Що ж то за суперзірка зараз вийде на сцену? «Прем'єр-міністр України Микола Азаров!» Ні, капелюшків, що літали б у повітрі, так і не з'явилося.

Натомість уперше стало чути публіку. Азаров: «Прежде всего, горячий привет вам всем от нашего президента Виктора Фёдоровича Януковича!» - й одразу свист, вий, вигуки. Це було дуже чітко чути.

І от настав офіційний момент. Прапор України було вручено прапороносцеві збірної Романові Гонтюку. «Хочу подякувати Януковичу Віктору Федоровичу та Азарову Миколі Яновичу за ті теплі слова...», - почав прапороносець свою коротеньку промову. Ніби клявся їм особисто. Ніби їде представляти їх, а не всіх нас.

А ведучі насамкінець запропонували «трохи позбавити Англію золотого, срібного та бронзового запасу. А якщо відмовиться - Майдан з ними говоритиме». Оце вже було по-нашому, по-пацанськи. А то все: «Ручки! Медальки!»...

***

Як уже було згадано, посеред трансляції в ефір вийшов випуск новин. Тож побіжно про нього - оскільки вже він становив єдиний ефірний блок із трансляцією церемонії проводів збірної.

Розпочався він, мов продовження трансляції, з вельми хронометражного матеріалу про церемонію проводів. Другою темою було приготування до Олімпіади в Лондоні. Оце й переконало остаточно: спорт у нас перетворився на подію № 1. Нагадаю: йдеться про випуск новин на державному телеканалі. Лише наприкінці випуску черга дійшла до державних справ, до синхрону Миколи Азарова.

Отут сформулювалося інше запитання: навіщо державному каналові демонструвати виступи Миколи Яновича тим, що він вважає за українську мову? Зрозуміло: під час церемонії проводів збірної, коли він зачитував написане українською вітання президента, цього було не уникнути; власний виступ він робив російською. Але навіщо демонструвати його «україномовні» виступи, присвячені поточно-урядовій роботі? Однаково ж це нікого не переконає, що ніби Азаров володіє українською! А виходить неприховане знущання - не так із української мови, як із самого Азарова. Іноді навіть складається враження, ніби людина озвучує текст геть незнайомою мовою, не розуміючи його змісту!

Інше непересічне враження від випуску - повідомлення, що, виступаючи в Одесі, лідер КПУ Петро Симоненко пообіцяв виплатити протягом трьох років заборгованість по заощадженнях у радянському «Сбербанку». Прикрасою сюжету став довжелезний синхрон Симоненка.

А тепер запитання: в чому полягала новина? В чому полягала подія? В тому, що Симоненко щось сказав? То він це робить щодня. І купа інших політиків щодня щось каже. То що це було, як не типова джинса? Причому з гарантією розширеної аудиторії - тих, хто переглядав церемонію проводів олімпійської збірної?

Утім, чи такою вже типовою була та джинса? Адже канал - державний! Дуже схоже на те, що розкручування КПУ є сьогодні державною інформаційною політикою. Такі от проводи олімпійської збірної...

Фото - www.unn.com.ua