Обурення британським фільмом «Стадіони ненависті» стало маніфестом інформаційної закритості і спричинило заперечення проблеми ксенофобії під час Євро-2012. Але ж безконфліктне проведення чемпіонату не є приводом заплющувати очі на проблему.

І чи не навіюють нам, що весь світ тепер у захваті від України? Причому не від певних її особливостей (тієї ж доброзичливості, яка в Європі, взагалі-то, є нормою, а не великим досягненням, від якого, схоже, й українська влада здивувалася), а від України в цілому?

«Під час Євро-2012 Україна довела всьому світу, що в нас відсутні расистські та ксенофобські настрої. Всі спроби дискредитувати Україну перед світовим співтовариством ні до чого не призвели... Не зареєстровано жодного злочину на міжнаціональному або релігійному ґрунті. Український народ укотре підтвердив своє толерантне ставлення...», - заявив Віктор Янукович, виступаючи 3 липня на засідання Гуманітарної ради.

Цими словами президент ніби підбив підсумок однієї з провідних інформаційних тем, що супроводжували весь перебіг футбольного чемпіонату Європи. Варто, до речі, звернути увагу на зміну акцентів у публічних виступах представників влади. Якщо перед чемпіонатом і на його початку вони вели мову про побудовані до нього й для нього об'єкти, то тепер вони пишаються гостинністю й толерантністю українців. Так, ніби в цьому є бодай найменша їхня заслуга, ніби це вони виховували-виховували українців, мов дітей нерозумних, і нарешті-таки виховали.

Про побудовані об'єкти вже майже не буває згадок, а висновок залишається тим самим: от як добре Україна (читай: українська влада) підготувалася до чемпіонату, от як довела вона своє право на гідне місце в європейському співтоваристві. Якщо брати до уваги гостинність і толерантність громадян, то, скажімо, Індія або Таїланд довели своє «право на гідне місце» вже дуже давно.

Те, що ми спостерігаємо в замилуванні влади власною (а насправді нашою з вами) гостинністю, є звичайною підміною понять, таким собі аргументаційним шулерством: виявлені українськими громадянами чесноти аж ніяк не є доказом успішної й ефективної діяльності влади. Білоруси здебільшого теж є гостинними й доброзичливими - то що ж, віва Лукашенко? Дуже цікаву філософію влади демонструють наші керманичі.

Звернімо увагу на дві фрази з наведеної цитати. «Не зареєстровано жодного злочину» - то дуже непереконливий показник відсутності в Україні міжетнічних і міжконфесійних проблем; між «не зареєстровано злочинів» та «відсутні расистські та ксенофобські настрої» - дуже велика відстань. Злочини - то вже крайній прояв, остання стадія, коли лікувати суспільну хворобу зазвичай буває вже запізно.

Інша фраза: «Всі спроби дискредитувати Україну перед світовим співтовариством...». Як відомо, початком розмов про расизм в Україні - наявний чи удаваний - був фільм «Стадіони ненависті» («Stadiums of Hate») ВВС. То чи не висловив у такий спосіб Віктор Янукович недовіри до ЗМІ як інституту, який буцімто не має іншої мети, як тільки дискредитувати перед світом Україну? Як до ворожого, власне, інституту?

А протягом чемпіонату новини приносили одне за одним повідомлення на «расово-ксенофобську» тему. Англійські вболівальники влаштували в Донецьку демонстрацію проти звинувачень українців у расизмі. Англійська футбольна федерація вирішила подати на BBC до суду.

Тут, до речі, наші новини страждали на неповноту. Адже виходило, що особа А (англійська федерація) подає до суду на особу В (BBC) позов... про що? Про моральну шкоду, заподіяну особі С (українському суспільству, українській футбольній федерації)? І чого та особа А вимагатиме? Компенсувати особі С моральні збитки? А чи компенсувати собі моральні збитки особи С? Ні, такого не буває й бути навряд чи може навіть в англосаксонському праві.

Мабуть, англійська федерація вважала, що сама понесла збитки через фільм BBC, й збитки аж ніяк не лише моральні? У чому взагалі полягав зміст претензій? От про це інформації в українських ЗМІ зустрічати не доводилося.

Ще було чимало повідомлень про те, як уболівальники підтверджували відсутність расистських та ксенофобських проявів.

Але була й інша інформація. Газета «Індепендент» написала, що расизм в Україні таки існує. Правозахисник Євген Захаров в ефірі Першого каналу Національного радіо оприлюднив вісім категорій осіб, які зазнають в Україні дискримінації, громадського зневажання, а то й неприхованої агресії. Декілька з-поміж цих категорій стосувалися расової належності. Ще наприкінці травня в одному з найперших випусків програми «Про світ» (ТВі) Мрідула Гош підняла проблему расизму та ксенофобії в Україні, й учасники аргументовано доводили: проблема є, й по-страусячому ховати голову в пісок немає підстав. Випуск «Про світ» від 20 червня, що стосувався проблем біженців, також побіжно зачіпав проблеми ксенофобії, хай навіть здебільшого непрямо.

Дещо особливе місце у висвітленні теми посів випуск «Шустер live» 1 червня, за тиждень до початку Євро-2012. Сюжет про фільм BBC видався таким, що задав тональність усій подальшій дискусії, що тривала впродовж чемпіонату.

По-перше, самого фільму в програмі не показали, а показали лише один не надто змістовний фрагмент, та й то не з перекладом, а з закадровим розгромним коментарем (!) замість нього. Жіночий голос за кадром: «Цей жест бачили всі, але це була провокація». Одне слово, цілком за невмирущим принципом: «Я Пастернака не читав, але засуджую».

По-друге, дуже цікавими (чи то, радше, «цікавими» в лапках) виявилися докази «підтасованості» фільму. «Надёргали фраз, которые вырвали из контекста... получены провокационным путём», - переконував перекладач, що працював зі знімальною групою. Зовсім не безстороння особа, чи не так? А більше нічиєї думки й не пролунало. Та й конкретних прикладів «насмикування з контексту» пан перекладач не навів.

Уболівальник, який в англійському фільмі здіймає руку в нацистському вітанні? Виявляється, його підло обдурили: спитали, чи знає він, яким є (було) нацистське вітання - він, щира душа, й показав. Те саме стверджував і перекладач. Одне тільки запитання лишилося без відповіді: якщо в когось із нас спитати, чи знаємо ми, яким є нацистське вітання, - чи кинемося ми його демонструвати так емоційно, аж до повної правдоподібності? А якби в того хлопця спитали, чи знає він, як убити людину, - він би огрів кого-небудь молотком по голові? Ні, непереконливо це було, геть непереконливо.

Не менш цікавою була аргументація учасників програми. Зокрема, їхнє бачення ролі ЗМІ та стосунків Української держави з іноземними ЗМІ.

Олександр Попов, голова Київської міської державної адміністрації: «Вот давайте спросим у нас у всех: у нас на Украине есть нацизм? Есть ли расизм?.. Я думаю, все ответят, что нету этого, это - придуманный факт». Олександр Лук'янченко, мер Донецька: «Это просто заказной материал, чтобы дискредитировать в очередной раз наше государство». (Який стосунок мають уболівальники до «государства», я так і не зрозумів.)

Чому ж тоді однопартійці пп. Попова та Лук'янченка завжди таврують «націоналістів», «бандерівців» і «посібників окупантів»?

Віталій Портников: «Якщо світ буде дивитися на Україну очима BBC, то хай приїдуть триста тисяч осіб, яким усе сподобається, але буде зовсім інша репутація в усієї країни». Тобто, пан Портников мав на увазі, що BBC розповідатиме відверту неправду, не те, що відбуватиметься реально? Ще відомий журналіст запропонував налагодити під час Євро-2012 роботу з іноземними ЗМІ. Що він мав на увазі? Якось по-особливому задобрювати їх, щоб вони писали оди й панегірики Україні та її владі?

Володимир Фесенко, політолог: «Одна з версій (появи фільму. - Авт.) - відволікти увагу від хуліганства британських уболівальників».

Олег Зарубінський, народний депутат: «А ми... навшпиньки встаємо, щоб ця преса говорила те, що говорить». Не даємо відсічі підступам імперіалізму, одне слово. Ще Зарубінський: «Я не люблю, коли Україну роблять хлопчиком для биття... І не треба створювати черговий плацдарм для демократичної порки».

Ще депутат казав, що «в Україні немає масових проявів расизму, не було... на відміну від багатьох країн, які нас вчать жити... Україна ніколи не була колоніальною країною... Рух скінхедів з'явився не в Україні, рух скінхедів з'явився там, хто нам, вибачте, каже про расизм... Не вставати навшпиньки перед тими, хто робить про нас замовні провокаційні сюжети, а давати їм відсіч...».

Ціла купа, здавалося б, геть забутих радянських прийомів в одному сюжеті. Й «а у вас негрів лінчують» як відповідь на будь-яку критику «звідти», й «раніше літаки не билися, бо газети про це не повідомляли».

І «скінхеди виникли не в нас». Ну, то, приміром, корупція теж виникла не в Україні. Як казав знайомий американець: «Нинішня політкоректність, про яку на пострадянському просторі гуляють анекдоти, - це так Америка й досі розплачується за часи, коли дискримінувала темношкірих громадян». Свідомо розплачується. Чи ми пишаємося тим, що є кращими за Америку, якою вона була двісті років тому?

І, головне, свята впевненість, що в сучасному світі можна робити вигляд, можна зображувати успіхи там, де їх немає. Упевненість, що хоч би які проблеми існували в Україні, а від західних ЗМІ вони мусять залишатися таємницею.

Так, проявів расизму під час Євро-2012 не було. Але «ксенофобських проявів не було в даному разі» та «ксенофобських проявів в Україні немає й бути не може» - чи є ці дві фрази тотожними за змістом? Чи перше з цих тверджень може правити за переконливий доказ другого?

Під час Євро-2012 в Україні не було випадків футбольного хуліганства - то чи випливає з того, що футбольних хуліганів і хуліганських фанатських рухів ані в Україні, ані будь-де в Європі не існує, й усе це вигадки?

Не хочу й не маю права абсолютизувати власні враження, які цілком можуть бути суб'єктивними й випадковими, але в численних фоторепортажах різних ЗМІ я так і не бачив англійських уболівальників із темним кольором шкіри, та й узагалі з виразно неєвропейською зовнішністю. Двічі побувавши у фан-зоні безпосередньо перед матчами збірної Англії, не бачив їх так само. Не бачив і французьких уболівальників африканського й виразно східного походження. (Етнічних арабів - вихідців із середземноморських країн здебільшого не відрізнити на вигляд від етнічних французів, тож тут нічого сказати не можу.)

Найперше темношкірих гостей Євро-2012 я зустрів 30 червня, вони вболівали за Іспанію. То чи не втрималися темношкірі англійці й французи від поїздок до України? Чи не вирішили не випробовувати долі? Того тепер ніхто не скаже.

Але не підлягає сумніву єдине: успішне й безконфліктне проведення Євро-2012 аж ніяк не є приводом закривати тему ксенофобії, заплющувати очі на проблему.

Маркіян Лубківський застерігав вітчизняні ЗМІ від змалювання негативу під час чемпіонату. Згодом він заперечував, що вжив слово «самоцензура», але свій заклик «або добре, або нічого» не дезавуював. Тож здавалося, що надто вже маніпулятивний, надто вже бездоказовий випуск програми Савіка Шустера мав на меті апріорі дискредитувати негативні публікації закордонних ЗМІ.

До речі, чи не стикалися ми під час самого чемпіонату з замовчуванням негативної інформації в закордонних ЗМІ? Чи не навіювали й чи досі не навіюють нам, що весь світ у захваті від України? Причому не від певних її особливостей (тієї ж доброзичливості, яка в Європі, взагалі-то, є нормою, а не великим досягненням, від якого, схоже, й українська влада здивувалася), а від України в цілому й в усьому?

Нині ж видається, що першочервневий випуск «Шустер live» якщо не свідомо мав на меті, то згодом його було використано як такий, що задав дискурс, задав погляд, який став офіційним: Україна чудова, гостинна й толерантна; не підступному Заходові її вчити; Україні треба не бути надто відкритою, бо всілякі «бібісі» тільки й чекають, щоб вихлюпнути на неї якісь помиї. Маніфест інформаційної закритості - от чим стало обговорення британського фільму; дуже здається, що така закритість у парадоксальний спосіб стане підсумком продемонстрованої українцями особистої відкритості під час Євро-2012.

Що ж до фільму «Стадіони ненависті»... Як сказав Володимир Фесенко в студії у Шустера: «Є об'єктивна проблема, є її перебільшення». Фільм поставив руба фундаментальне питання: чи мають журналісти право згущувати фарби? Чи мають право перебільшувати проблему - зокрема, у випадках, коли проблема є небезпечною, й виявляти її треба на ранніх стадіях, бо потім може бути пізно? Чи мусять бити на сполох, коли більшості проблема ще не видається актуальною й не зачіпає її, більшість? А чи мусять чекати, поки станеться катастрофа?

Фото - donetsk.comments.ua