Вітаю вас, каліки культури, знову свято гримає костуром у двері. Знову на екранах смертельний номер: спроба згодувати глядачеві програму про культуру. Цього разу ініціатива належить каналу ТВі, який вирішив інтелектуально стрепенутися й провітрити свій ефір від аромату вкраїнської політики, свіжість якої найкраще характеризують моторошні гримаси Портникова.

Дозволю собі не починати обговорення авторського проекту Ірини Славінської та Віталія Гайдукевича «Гра в слова і не тільки» зі згадування старозавітніх часів, коли по воді ходила Оксана Новосад, а Володимир Павлів діловито жонглював ключами до небесної брами сучасного мистецтва. Якщо вже й шукати серед апостолів найближчого родича «Гри в слова...», то це, безперечно, програма «Культурний фронт», яка недовго блукала в кишках Першого національного. А точніше - родичем є не сам проект Юрія Макарова, а сума його найгірших рис, вмурованих як у структуру, так і в стиль ведення нового культ-продукту ТВі.

Сьогодні мені бракує ліричного настрою, тому почати хочеться з висновків: якщо внаслідок перегляду програми Макарова в душі моїй розквітали уїдливі епітети та іронічні зауваження, то перші три випуски «Гри...» перетворили надії мої на обличчя Портникова, який думає про Януковича.

Для виробників будь-якого телевізійного шоу Господь передбачив додатковий смертний гріх: брак фантазії та прихильність до штампів. І вже з цієї причини «Гра...» вражає самою лише своєю хрущовською архітектурою: всі постійні рубрики - дайджест культурних подій, анонс культурних подій, куций огляд нових книжок, куций огляд нових джазових компакт-дисків, дві музичні паузи - це натуральний чортополох найзужитіших штампів, який пололи-виполювали протягом десятиліть, а він лізе й лізе, бо ж теоретично потрібний для ритму, а практично - лише шкодить основній частині програми, якою є традиційна бесіда в студії з цікавими людьми. Які ще дайджести-анонси у тижневій програмі? Заради самої інформації? Нонсенс, бо ж інтернет надворі. Заради обіцяних акцентів? Так їх немає. Чи, може, це якісь такі хитро-ексклюзивні новини, про які нема де почути, крім як у програмі Славінської та Гайдукевича? Теж ні: тур Жадана, тур Андруховича, Андріївський узвіз, Гостинний двір, анонс акції на захист української мови, Арсенале-2012... Хіба от що запам'яталося з цього всього добра: анонс квартирника Ані Чайковської, який відбудеться невідомо де.

Огляди книжок-дисків - моя окрема любов. Найпростіші речі завжди вдаються телевізійним аматорам найгірше. У «Грі...» навіть перевершили мої очікування: ці огляди відзнято у форматі відеоблогів: одним шматком, максимум дві склейки, ніякої розкадровки; обкладинки просто мерехтять у руках Ірини Славінської та Олексія Когана, хоча з тим таки успіхом вони могли би під час своїх розповідей крутити кубик Рубіка.

Я зумисне акцентую на таких дрібних деталях, бо ж «культурна програма» мала би починатися з культури подачі інформації, що її глядач ніколи не помічає, але цінує. Далі - ще гірше, бо доведеться сказати кілька слів про культуру кадру, культуру ведення бесіди, про такі прикрі речі, як необхідність не тільки сформулювати тему, але й збагнути, з ким і як про це можна змістовно поговорити.

Щодо культури кадру, то «Гра...» - проект революційний. Камери у студії розставлено так, що на задньому плані регулярно з'являються руки-ноги операторів, які ще й пожвавлюють розмову скреготінням штативів. На загальному - то воно ще нічого (якби ще й спинка дивана не перекривала наглухо нижню частину кадру). Але коли на крупному ми маємо щастя бачити обличчя спікера на тлі операторського живота, який то впливає, то вивалюється з кадру - це феєрично.

Про вибір тем для перших трьох випусків можна було би скласти поему, але обмежуся банальним переліком: анатомія пропаганди, масова культура, естетика архітектури.

До самих тем, звісно, ніяких претензій бути не може. Зрозуміло, що в будь-якому соціальному шоу рано чи пізно дійде до проблеми проституції, а в інтелектуальній програмі - до теми масової культури. Інша річ - як і навіщо говорити: що про наркоманію, що про архітектуру.

Убити розмову іноді можна самим лише формулюванням теми. Ведучі «Гри...» найкраще довели цю теорему в другій програмі, коли Ірина Славінська озвучила таке: «Масова культура: смітник чи щось корисне?» Їй-богу, не чекав я такого прориву імені Поплавського - «навпростець до джерел», до курки з яйцем, до кореня глупот людських імені Малахова (одного і другого). Думаю, не лише мені остогидли ці змагання між синичками та цвяхами: а хто з них кращий? а від кого з них більше користі суспільству?

А далі - не менш ефектний аперкот: перший гість студії, з яким ведучі вирішили поговорити саме про масову культуру, став Олексій Коган (по суті, третє постійне обличчя програми). Це приблизно те ж саме, що анонсувати обговорення проблеми проституції, й запросити до бесіди наркоманів. Коган - надзвичайно ерудований, дотепний, цікавий співрозмовник, і його можна слухати вічно, але за однієї умови: якщо він говорить про джаз. А більше він ніде й ні про що і не говорить. Бо ми кажемо Коган, а чуємо - джаз.

Добре, що сильно джазовий ведучий Віталій Гайдукевич одразу розвернув воза в потрібному напрямку запитанням: «Джаз - це масова культура?» Й після нажаханої відповіді Олексія: «Боже борони!», все було добре: Коган прецікаво говорив про джаз, а тема масової культури лише викликала у всіх присутніх синхронні конвульсії, які сягнули апогею в другій частині шоу, коли на дивані опинилася російська письменниця Лінор Горалік.

Гайдукевич видав емоційний спіч, культурно поскаржився на «тупі серіали», які «дібілізіруют зрітіля разним людством», а після розпачливої репліки ведучого: «Сорі, люді, а ви нє можетє снімать что-то другоє?» стало зрозуміло, що тему вибрали якось невдало, і краще взагалі триматися від неї подалі, а говорити про те, наприклад, який насправді спектр: вертикальний, горизонтальний чи круглий?

Залишилося тільки знизати плечима: знову цей джаз, граблі-блюз і сноб-арт, дякую за увагу до мене, шанувальника масової культури.

До речі, про джаз.

Багато дрібних недоліків із часом самі себе підрихтують. Особливо це стосується уміння й бажання тримати розмову під контролем (досвід третього, прямого, ефіру - дуже повчальний провал у цьому сенсі). Але деякі - ніколи. Насамперед - джаз, який зовсім скоро перетвориться завдяки «Грі...» на лайливе слово. Адже функція Гайдукевича в програмі - затарювання всіх і вся джазом, незалежно від того, про що йдеться в студії й наскільки пасує ця музика до розмови (я вже мовчу про несвоєчасність, із якою в тіло бесіди встромляються, наче брутальні рекламні паузи, відеозаписи джазових виконавців).

І ще раз про джаз. Так, це «фішка» програми, яка протиставляє себе «культурці» й тому качає справжні цінності. З іншого боку, далеко не вся культурна спільнота настільки одержима джазом.

І знову про джаз. Я не маю нічого проти особистих смаків ведучого, але в кожному музичному напрямку є свій широкий діапазон. І показані у двох програмах поспіль відео гурту Lush Life плюс шматок концерту Лаури та Христини Марп (чим виправдати появу цього «фанатського» відео, знятого з глядацького залу, одним планом, із розсинхроном звуку та відео?) - це якось по-джазовому некультурно.