Травневі свята - все одно що новорічні: трудоголіки нудять світом, не маючи куди себе подіти, а гуляки допадаються до законного приводу випити й відриваються на повну котушку, забуваючи, який нині день на календарі. Телебачення в своїх прагненнях відповідати народним очікування від першого по 9-те чи й далі скорочує випуски «некомфортних» новин, посилено створюючи трудящим святковий настрій. Аж так, що, приміром, на ТВі перестали показувати «Ранок з ТВі» на два тижні раніше запланованого початку нового сезону. Тож шанувальникам гострослова Андрія Сайчука та суперінтелігентної Юлії Банкової замість насолоджуватися останніми днями спілкування з улюбленою програмою довелося дивитися «Інтернів» у ранковому показі на «Україні». Не знаю, чим керувалося керівництво каналу, зупиняючи вихід «Ранку з ТВі» на два тижні раніше, але, мабуть, усе-таки не варто було це робити так рано. Хіба що, може, Андрія з Юлею задіяли в якомусь проекті, що вимагає аж надто ретельної підготовки, скажімо, послали їх кудись до антиподів в Австралію чи на Вогненну землю вивчати побут і культуру тамтешніх аборигенів...

Глядачі ж каналу ICTV, які уважно студіюють телепрограму, так само були розчаровані, коли їм цілий тиждень, замість заявлених «Лесі + Роми», показували мультфільми. «Ніззя» так з глядачем, ой «ніззя»! Бо він, той глядач, якщо дурити його раз по раз, може й піти куди подалі. Себто - на канал-конкурент.

30 квітня на цілий тиждень із сітки «України» було зникло ток-шоу «Пусть говорят». Але радість через видалення трешу з ефіру була передчасною: вже наступного тижня програма успішно повернулася в сітку. Можливо, тимчасова відсутність була пов'язана з успіхом «Говорить Україна» власного виробництва чи «топи» каналу в такий спосіб відзначали всенародні свята? Але ж ті свята ще не скінчилися, а Андрій Малахов уже тут як тут! А може, потреба українського глядача (чи, радше, топ-менеджменту «України») в російському треші - це такий собі вияв патріотизму, аби вкотре переконатися: Україна - не Росія!

До речі, нагода переконатися в цій істині, яка з часів написання однойменної книжки президентом Кучмою стала справжньою аксіомою, була в тих глядачів, які 1 травня мали змогу подивитися пряму трансляцію з Москви велелюдної демонстрації трудящих за участі двох президентів - Медведєва та Путіна, а згодом - репортажі про святкування Міжнародного дня солідарності трудящих у новинних випусках українських каналів.

Хто б і що казав, але в нас і з креативом краще, і з поклонінням кумирам якось простіше. Демонстрована Москвою цементна чи залізобетонна єдність профспілок зі своїми правителями (прем'єром та президентом) дуже контрастувала з нечисленною демонстрацією комуністів на Хрещатику, яких цього року навіть свободівці не чіпали. Ще більше московська 120-тисячна хода контрастувала з нашими альтернативними зібраннями. Потішили саморобні гасла на кшталт «Шепард жил, Шепард жив, Шепард будет жить!» у колоні «альтернативників», а також чорні знамена й транспаранти прибічників анархії з портретами батька Махна та їхні спроби довести, що комуністи вкрали свято 1 травня в анархістів. Аргумент - страчені американські робітники, на честь яких, кажуть українські анархісти, і засновано свято, були таки не комуністами, а послідовниками теорії графа Кропоткіна. Сюжет про те, як трьох молодих людей комуністи по завершенні святкової ходи приймали в комсомол, утім, навіяв легку тривогу. Яка дещо посилилася, коли телевізійники дали синхрони старенької демонстрантки в лавах комуністів та молодика звідти же. Перша розповідала, як їй хочеться, аби онуки пожили так, як вона колись, при комунізмі, коли відро картоплі коштувало два «рубля». Другий зацитував приказку невідомого авторства, бо ж сумніваюся, що її можна віднести до народної творчості: «Як були комуністи, то було що їсти». Підростає електорат у КПУ чи впадає в маразм, поки що незрозуміло. Щоправда, діти, які сюди прийшли з дідусями та батьками, в переважній більшості не знають, чому й навіщо вони тут, для них це - просто забава. Але в будь-якому разі тішить уже те, що 1 травня в містах країни було розмаїтим і минуло спокійно, навіть у Львові місцевим комуністам ніхто не заважав. Вочевидь, у свободівців є важливіші клопоти.

3 травня в «Сніданку» на «1+1» я побачила те, чого вже давно не сподівалася ні почути, ні узріти: Олексій Нагрудний перевтілився в Тодося Осьмачку, геніального українського поета, якого більшовики довели до божевілля і який помер у Нью-Йорку 1961 року. Постать Тодося Осьмачки настільки вибивається з усіх літературних та людських канонів, що мало хто наважиться нині сказати про нього бодай однісіньке добре слово на загальнонаціональних телеканалах. «Плюси» це зробили, і в досить оригінальний спосіб: ведучий, аби відчути, як воно - побувати в шкурі запротореного до психушки генія, пробрався до знаменитої психоневрологічної лікарні №1 (у 20-ті роки минулого століття - Кирилівської), полежав на ліжку, де лежать душевнохворі, походив коридорами цього понурого закладу, який за радянських часів був ще й буцегарнею... Сюжет про Осьмачку вийшов коротким, але дуже містким - за кілька хвилин глядачеві встигли розповісти про головні віхи життя поета та його страхи.

Того ж вечора, увімкнувши Перший національний, охочі змогли поринути в незабутню атмосферу урядових концертів часів УРСР. Тут транслювали святкові заходи до 80-річчя Київської області з усіма його «національними особливостями» - народні колективи, діти, традиційна естрада, привітання від побратимів з Росії і... «чисто русская чечетка» від козаків. Ноу-хау якесь, чи що це було? Не знаю, яким боком до створення цієї адміністративної одиниці причетний Леонід Кучма (йому, здається, на десяток років менше, ніж власне Київській області), але другий президент України сидів на покуті (тобто в центрі залу Палацу «Україна») поруч із головою Київської ОДА, і камера від нього об'єктива не відводила. Принаймні, пана Кучму показували, може, навіть частіше, ніж ведучих вечора Антона Мухарського та Сніжану Єгорову. Забігаючи наперед, на виправдання Першого скажу, що його україно-грузинське співоче шоу «10+10», четвертий раунд якого, «Хіти світового року», показали в суботу, 5 травня, справило надзвичайне враження. Власне, треба дуже постаратися, аби зіпсувати ідею змагання між двома співочими націями! Дякувати богові, організатори виявилися на висоті і зробили все, щоб «10+10» вийшло якісним шоу, де на першому плані навіть не змагання (всі учасники як з грузинського, так і з українського боку настільки професійні, що обрати найкращий дует нереально), а розкішні вокальні номери. Годинна програма вийшла динамічною, з небагатослівними словесними перебивками і підводками ведучих, що аж ніяк не заважали меломанам отримувати справжню насолоду.

А четвертого травня хитромудрий Савік Шустер у своєму ток-шоу «Шустер live» на тому ж таки Першому шляхом нехитрих маніпуляцій приєднав наївних українців до «Русскаго міра» і змусив замислитися над питанням: «Хто ви, патріарше Філарет?». Почну з першого. Зацитувавши, за словами ведучого, визначення «Русскаго мира» з Вікіпедії (цієї статті я там, до речі, не знайшла, хоч довго шукала), що «Русскій мір» включає в себе народи й території, об'єднані православною вірою, лояльністю до російської культури та мови, а також спільним історичним походженням, велемудрий Савік поставив на голосування народжених в Україні та бібліотекарів запитання: чи належить, на їхню думку, до «Русскаго міра» Україна, якщо виходити саме з цього визначення? А ви б що відповіли, якби вам поставили таке «коректне» запитання? Ну хто заперечуватиме очевидне: так, українці православні, толерують російську мову і шанують велику російську літературу, а також цілком свідомі того, що Україна з Росією справді пов'язані спільним походженням! Тож більшість обох аудиторій відповіла на це простеньке запитання «так». Але після такої явної маніпуляції почалася цілком фахова дискусія про те, що таке «Русскій мір» узагалі і в концепції патріарха РПЦ Кирила зокрема. Першим ясність в історію питання вніс директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович. Він дуже чітко пояснив, що ідея «Русскаго міра» (саме так!) виникла в 20-х роках минулого століття в середовищі білої еміграції, котра під відродженням цього «міра» мала на оці відновлення Російської імперії. Далі до дискусії підключилися патріарх УПУ КП Філарет, представник УПЦ МП о. Георгій Коваленко та представник УГКЦ о. Олекса Петрів. Кожний із них, зі свого боку, вніс вагому лепту задля усвідомлення залом політичного спрямування цього проекту патріарха РПЦ Кирила. Приміром, патріарх Філарет заявив, що це - нова імперія, о. Георгій Коваленко - що «Русскій мір» має починатися з Києва, а не з Москви, бо ми - це Київська Русь. А о. Олекса Петрів одразу зауважив хиби дефініції, що її навів Савік Шустер: «Не сказано, з якою метою це об'єднання потрібне». Здавалося б, після того як дискутанти розставили всі крапки над «і» в цьому не надто складному і відверто політичному, а не конфесійному чи культурологічному питанні, ведучий, як він завжди робить, мав би поставити запитання про Україну як частину «Русскаго міра» на переголосування. Впевнена, що результати його дуже відрізнялися б від початкових. Але ж ні - Савік швиденько згорнув програму й запросив усіх послухати «Паганіні у спідниці» Богдану Півненко.

А тепер - про те, як той-таки пан Шустер змусив замислитися над легітимністю патріарха УПЦ КП (та і власне цієї конфесії) Філарета. По-перше, він посадив церковного ієрарха поруч із лютим ворогом УПЦ КП комуністом Олександром Голубом. Цей останній скористався наданою йому ведучим нагодою (практично безконтрольною, зазначу!) верзти всілякі пропагандистські штампи РПЦ про те, що Київський патріархат ніким не визнаний, а відтак неканонічний і що він, Голуб, сидить поряд ні з яким не патріархом, а з таким собі громадянином М.О. Денисенком. У цьому наш палкий комуніст, який, геть урозріз із ученням Маркса-Енгельса-Сталіна-Леніна, позиціонує себе як вірний «кириловець», вибачте на слові, себто православний до мозку кісток, виявився солідарним зі скандальним єпископом РПЦ Всвеволодом Чапліним. Останній відмовився від участі в шоу Шустера на тій підставі, що не бажає перебувати поряд із громадянином «М.А. Денисенко».

Треба віддати належне Патріархові Філарету: він, незважаючи на небезпечне сусідство, поводився гідно і відповідав на всі півнячі закиди депутата, православнішого, мабуть, за самого свого предстоятеля Кирила, спокійно й виважено. До речі, коли я дивилася на цей дивний двобій, де супротивники виступали в очевидно різних вагових категоріях, не полишала думка: на місці Філарета, одягнутого дуже скромно, Кирил би виблискував, як новорічна ялинка. Але це так, між іншим, як маленький, але промовистий штрих до портретів таких різних ієрархів нібито однієї церкви. По-друге, те, що Савік Шустер дав можливість Олександру Голубу, буцімто через те, що останній мусив скоро кудись їхати, говорити про Філарета всіляку гидоту, навіть не намагаючись перервати комуніста, викликало стійке враження очевидної симпатії ведучого саме до рожевощокого депутата.

Відтак глядач, котрий досі довіряє, повторюся, надзвичайному професіоналізму пана Шустера, вимкнув телевізор із хробачком сумніву в душі. Нема диму без вогню, міг він подумати. Як наслідок - звелися нанівець усі зусилля запрошених учасників з'ясувати, чому в Україні зростає довіра до церкви на відміну від інших громадянських та політичних інститутів. Адже навіть тінь сумніву в моральності чи легітимності душпастиря породжує велике розчарування в його моральному авторитеті. Якщо Савік Шустер ставив перед собою саме таку мету, він її з успіхом досяг...

А ще весь тиждень на більшості каналів ішла війна. Не інформаційна, як можна подумати. Війна йшла Велика Вітчизняна. Саме так, не Друга світова, а та сама, «Священная война» з радянських старих та російських нових фільмів. Це наші «топи», забігаючи поперед батька в пекло, тобто задовго до 9 травня, намагалися догодити тим, «кто выиграл войну под красным знаменем Великой Победы». Але про це - наступного разу.