Таке враження, що навіть якби Юлія Володимирівна зійшла, не доведи Господи, в царство Аїда, вона б і звідти створювала інформприводи, аби бути на вістрі цікавості ЗМІ. Адже минулий тиждень практично весь минув під знаком екс-прем'єра: то пані Тимошенко пише листа «Товаришам із тюрми», то вимагає присутності адвоката під час судово-медичної експертизи, то раптом демонструє свої синці на весь світ...

Сенсація вибухнула 24 квітня, коли соратники Тимошенко, депутати-бютівці, оприлюднили в парламенті її розлогого листа, де докладно описувалося, як кляті тюремники накинули на нещасну жертву простирадло й силоміць винесли її до карети швидкої. Як і годиться в країні, де рівень свободи слова хоч і знизився на 9 пунктів, до 130-го місця, але все-таки порівняно з Росією чи Білоруссю з їхніми, відповідно, 172-м та 193-м місцями, мало не зашкалює, журналісти одностайно накинулися на смажені факти. Щоправда, кожен телеканал - на власний смак і розум, тобто інтерес свого власника або «контролерів» з Банкової, як-от, наприклад, Перший національний.

Юлія Володимирівна, пишучи свою жалібно-гнівну супліку, вочевидь до дрібниць прорахувала абсолютно всі закони піару для неправедно ув'язнених: створюючи інформпривід, треба тиснути на три кнопки - апріорне співчуття до знедоленої жінки, загальне громадське тло відверто зневажливого ставлення до всіх без винятку правоохоронних органів, а також цілком передбачувану реакцію західних політиків на факт катування віп-бранки. Все це спрацювало бездоганно, навіть російський президент Медведєв висловив занепокоєння. В ефірі каналу ТВi адвокат Юлії Володимирівни Сергій Власенко зазначив, що цього разу українській владі вдалося об'єднати проти себе й Європу, й США, й Росію. Ну, можна посперечатися: кому вдалося таки об'єднати всіх: владі проти себе чи то Юлі проти влади. :)

Ну а наші журналісти заповзялися наввипередки досліджувати, хто посмів доторкнутися до «комісарського тіла». Далі події розгорталися в жанрі класичної інформаційної війни: на сайті УНН виклали відео з Лук'янівського СІЗО, де цілком здорова жінка, дуже віддалено схожа на Тимошенко, ходить по камері та ще й (о боги!) цілується зі своїм захисником Сергієм Власенком!

Тим часом Юлія Володимирівна, будучи неперевершеною майстринею піару, до кінця зберігала інтригу зі слідами побиття, чим довела телевізійників до сказу. В ажіотажі розслідувань катувань Тимошенко переважна більшість каналів транслювала синхрони Андрія Кожем'якіна та Жені Тимошенко, яким екс-прем'єр показала свої синці, ба більше, назвала головного винуватця своїх мук - Андрія Коваленка, заступника начальника Качанівської колонії. Протилежну сторону, а саме працівників колонії та представників пенітенціарної служби, до коментарів спромоглися запросити не всі канали. Найбільш розлого подали їхні виправдання Перший національний 25 квітня та «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі того ж вечора. Але якщо в «першачків» переважали синхрони «катів», а інформацію щодо листа Тимошенко про катування було подано лише як привід, що з огляду на відверто сервільне ставлення каналу до влади цілком логічно, то в «Часі. Підсумках дня» Роман Чайка та Сергій Дорофеєв спробували відтворити справжню картину того, що відбулося. Для цього вони запросили і представників політсили «імені Юлі», і спікера від тих самих мучителів. Ще одна героїня головної події першої половини тижня - тоді ще чинний омбусмен Ніна Карпачова - була присутня в студії в телефонному режимі. Вона розповіла допитливим про те, як з дозволу потерпілої сфотографувала синці Юлії Володимирівни, і назвала дії тюремників катуванням. Щоправда, в подальших повідомленнях і коментарях до цих фото автором світлин називалися поперемінно то сама Ніна Карпачова, то її помічник, отож хто саме зробив доленосні знімки, так і не з'ясувалося.

Як на мене, то, вибачте за парадоксальність, найбільш щирим у тій програмі був Олександр Кіслов, представник пенітенціарної служби. Незважаючи на відверто іронічне ставлення більшості присутніх до його слів, деякі з них не могли не підкупити. Приміром, коли пан Кіслов розпачливо, але щосили намагаючись при цьому зберегти обличчя, вигукнув: «Как вы считаете, зная, кто такая Тимошенко, он что, самоубийца, бить Тимошенко?». Гадаю, що таки так, жоден із тюремників, якщо він при тямі, не посмів би доторкнутися до Леді Ю без її на те згоди. Але, як правильно зазначив «свіжа голова» «...Підсумків» письменник Сергій Пантюк, у цій ситуації політично виграла Тимошенко, бо змусила владу виправдовуватися, і «більшість симпатій народу тепер на боці Юлі».

Суспільно-інформаційна істерія тим часом набирала обертів: фото синців Тимошенко оперативно виклали на УП в інтернет, Карпачова, за її словами, відмовилася від місця у виборчому списку ПР, яке їй пропонували, а міжнародна спільнота відреагувала так, як і сподівалася лідерка БЮТ - хвилею протестів проти катування в'язнів українських тюрем, вимогами допустити до Тимошенко закордонних лікарів, а також відмовою деяких європейських високопосадовців відвідати наше Євро-2012 чи то й закликами його бойкотувати. Отже, історія з побиттям чи не побиттям Юлі всю першу половину тижня утримувала пальму першості в усіх новинних та аналітичних програмах на більшості телеканалів. Тож ньюзмейкером Тимошенко виявилася неперевершеним. І головне, про що ніхто не те що сказав, а навіть не подумав - жодна експертиза (та, що її зробили на прохання Карпачової відставні судові експерти, неофіційна) вже на восьмий день після появи гематом, як у Тимошенко на фото, їх уже не знайде. Самі розсмокчуться! Але то байдуже. Головне зроблено - інформацію вкинуто грамотно і вчасно, якраз напередодні сесії Парламентської асамблеї ради Європи в Брюсселі. До речі, коли лідер фракції ПР у парламенті Олександр Єфремов припустив, нібито саме ця подія спонукала пані Тимошенко до «провокації» зі своїм побиттям, його синхрон хоч і дала більшість телеканалів, але якось так, щоб усім стало ясно: це черговий наклеп демонічних регіоналів на святу великомученицю Юлю.

26 квітня тема побиття Тимошенко поступилася місцем у «чартах» новин Дню пам'яті жертв Чорнобильської катастрофи. І тут уже головним ньюзмейкером став Віктор Янукович: усі без винятку канали показали сюжет, як наш президент запускає технологічний цикл будівництва нового укриття над ЧАЕС під назвою «Арка». Перший національний, у «найкращих» традиціях УТ-1, показав цю небуденну подію повністю, від покладання квітів до монументу героям-чорнобильцям до натискання символічної кнопки «старт». Такий собі парафраз тичинівського «то нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить!». Або ж, для поціновувачів східного фольклору, собака гавкає, а караван іде. Якщо ж уже геть осучаснювати тему, то в наших реаліях це могло звучати як «Юля дурня клеїть, а Вітя працює!».

«Караван» на тему Чорнобиля на Першому національному розпочав свою ходу з самого ранку й закінчився пізно ввечері. Витримати цілоденну емоційну напругу людям, які пережили ту катастрофу і вціліли, звісно ж, не до снаги. Бо вони, як показали дзвінки до студії ток-шоу «Легко бути жінкою», досі ридають, коли згадують саму аварію, евакуацію та все, що з ними сталося опісля. Тут показали документальний фільм «Зона очищення», знятий до 20-ї річниці трагедії, художній фільм Михайла Бєлікова 1990 року «Розпад» із Сергієм Шакуровим у головній ролі, знову ж таки документалку «Жінки Чорнобиля» минулого року випуску, спецвипуск «Шустер live» та багато іншого.

Як завжди, всі канали цього дня, мов піонери, виструнчившись на лінійці, скоромовкою поговорили про те, що чорнобильці знову вийшли протестувати до Кабміну, а також про те, що вплив малих доз радіації на людський організм досі недосліджений, але прогнози невтішні, адже репродуктивна функція у молодих людей, чиї батьки зазнали хоч якогось впливу радіації, знижена. На питання «хто винен?» відповідь наші журналісти слідом за офіційними особами знайшли давно, але не менш важливе запитання з цієї пари, «що робити?», лишається без конкретної відповіді вже третє (страшно подумати!) десятиліття. Хоча знайти її в країні, яка досі не осягла масштабів лиха 26 квітня 1986 року, не видається можливим. Тож у телевізорі з року в рік бачимо репортажі про покладення квітів до монументів героям, історії про тих, хто покинув міста Чорнобиль і Прип'ять назавжди, або ж екзотичних «самоселів» у Зоні. І як «десерт», що його з великою натяжкою можна назвати піклуванням держави про чорнобильців - чергова обіцянка підвищити рівень державної турботи про «чорнобильців». Звісно, набагато простіше вшановувати пам'ять жертв Другої світової війни та її ветеранів. Принаймні, це відбувається за усталеними ритуалами, яких беззастережно дотримуються можновладці, адже перемога над видимим ворогом фашизмом - це святе. Та й скільки тих ветеранів лишилося? Проте щодо чорнобильців, які постраждали від ворога невидимого, подібні ритуали не спрацьовують. Вони не надто старі, живі, але часто - хворі, і не ритуальні танці навколо катастрофи їм потрібні, а регулярна увага до того, як вони живуть чи виживають. Тим часом завдяки рідному телебаченню, його аж надто «особливому погляду» на речі, пересічний глядач сприймає цих людей, які зі своїми бідами намагаються достукатися до високих кабінетів, звичайними здирцями, що вибивають незаслужені пільги.

А наприкінці тижня, напередодні довгих вихідних і шашликів, гримнуло в Дніпропетровську. Чотири вибухи з різницею в кількадесят хвилин, кілька десятків потерпілих у лікарнях. Ніхто не загинув, мобільний зв'язок у центрі міста відключено. Повідомлення новинних випусків про ці вибухи на всіх каналах сприймалися як калька - крім скупого опису самих вибухів і слів очевидців, які перебували поблизу, але не постраждали і змогли приїхати до студії «Говорить Україна» (телеканал «Україна»), дати більш розлогу інформацію ніхто з репортерів на жодному каналі не зумів. Загальне відчуття від сюжетів про вибухи - цілковита розгубленість чи навіть паніка силовиків. Звідси й надто короткі повідомлення в усіх новинах. Адже перша заповідь репортера - знайти компетентного коментатора. А це виявилося неможливим, бо СБУ разом із МВС тримали обітницю мовчання. Тому, коли з'явилися зображення фотороботів підозрюваних, телевізійники зітхнули з полегшею - ну, дякувати Богові, хоч іще якась картинка, крім уже нав'язлих у зубах синхронів із лікарні чи слідів вибухів біля бетонних урн.

Глядач тим часом, якого посадили на голодний інформаційний пайок, почав будувати власні версії. Приміром, що вибухи - справа рук самої СБУ або ще крутіше: Януковича, аби відвернути увагу від Юлі. Що ще раз доводить: «бомба», вкинута в теле- та інтернет-простір пані Тимошенко, в інформаційному плані спрацювала набагато ефективніше за вибухові пристрої невідомих терористів. З огляду на те, що загиблих від терактів немає, можна досить упевнено прогнозувати: справу або ж закриють через неможливість встановити злочинців, або ж швиденько знайдуть цапа-відбувайла. З усіма наслідками. Юля ж тим часом знову знайде черговий не менш геніальний привід, аби змусити говорити про себе всі провідні інформагенції світу.

У цій безпросвітній, на перший погляд, картині тижня світлим мазком став фінал «Голосу країни» на «1+1». З технічного та видовищного боку прямий ефір, як і минулого сезону, було організовано бездоганно. Усі четверо фіналістів - від юної Марічки Яремчук до досвідченого Павла Табакова - виглядали розкуто й зуміли мобілізуватися для останнього шоу. Щоправда, чому з появою Марії Яремчук на екрані виник напис «МАША (виділення моє. - Авт.) Яремчук» і з якого це дива на тому ж таки екрані Павла Табакова обізвали «Павел», що геть не відповідає суто українським слову і духу цього талант-шоу, незрозуміло. Проте дует Діани Арбеніної з суперфіналістом Табаковим, які своїм «Вище неба» «Океанів» просто порвали зал, змусив зажевріти тиху надію на те, що в нашому шоу-бізі, принаймні в його телевізійному сегменті, щось міняється. Маю на увазі відчутний дрейф «Голосу країни» в бік українськості (слово дуже неоковирне, визнаю, але, на жаль, іншого не придумали). Я вже писала, що в півфіналі жоден із учасників не опустився до виконання російської попси. У фіналі лише Ангеліна Моняк, яка вийшла в суперфінал, заспівала в дуеті з Валерією радянську пісню «Как много лет во мне любовь спала», що її бозна-скільки років тому виконувала казашка Роза Римбаєва.

В одному зі своїх інтерв'ю зірковий тренер шоу Олег Скрипка висловився досить крамольно, мовляв, глядач голосує за того учасника, який співає українською. Мабуть, саме ця установка й спонукала тренера і його талановитого конкурсанта Назара Савка дещо переборщити в демонстрації патріотизму у фіналі, що, можливо, й завадило Назару вийти у суперфінал, а шкода.

Але все ж таки переміг теж націлений саме на українську пісню Павло Табаков із команди Діани Арбеніної. Й саме за голосами глядачів - адже, незважаючи на те, що в півфіналі Діана Арбеніна віддала Павлові всі 100% свого голосу і це допомогло співакові пробитися у фінал, у суперфіналі все вирішувало глядацьке голосування. До речі, фінал другого сезону «Голосу країни. Нова історія», зібрав майже стільки глядачів, скільки й у першому сезоні шоу. За даними прес-служби «1+1», шоу мало середню частку 17,3% серед цільової аудиторії каналу. Частка перегляду другої частини шоу - суперфіналу - склала 21,9%. Дай боже, аби з «голосистими» дітьми вийшло не гірше!

Фото - «Українська правда»