І знову, вкотре вже, доводиться писати про те, чого не показує телебачення України, про те, чого не згадують (чи майже не згадують газети), про що мовчить інтернет. І що парадоксально: якби про ці речі мовчали, скажімо, мас-медіа, які стоять на позиціях радикального українського націоналізму, то це ще якось можна було б зрозуміти (хоча й не виправдати, як на мене). Але мовчанка панує й у тих ЗМІ, редакції та менеджмент яких прямо декларують прихильність до радянських цінностей, де постійно і наполегливо вживається словосполучення «Велика Вітчизняна війна». А нині це - всі державні ЗМІ плюс чимало партійних, напівпартійних і навколопартійних (ідеться, ясна річ, саме про ту партію, яка прагне бути «керівною й спрямовуючою».

Так от, 25 квітня цього року (і минулого, і позаминулого) всі ці ЗМІ (чи, можливо, майже всі - бо ж я міг щось пропустити) промовчали про зустріч на Ельбі. Ні, хтось та згадував про рукостискання американських і радянських солдатів, про союзницькі відносини, про спільну боротьбу з нацизмом, але...

Але розмови про всі ці речі точаться на рівні, сказати б, одного вельми цікавого міжнародного документа, також присвяченого цим сюжетам. Щоб читачеві було зрозуміло, про що йдеться, наведу текст (він російською мовою, бо говориться про офіційний документ, виконаний у двох мовах - англійській та російській, але, боюся, не вся аудиторія ТК вільно володіє «офіційною англійсько-американською»):

«Совместное заявление президентов России и США по случаю 65-й годовщины встречи советских и американских войск на реке Эльба

25 апреля 2010 года, 20:00.

25 апреля 2010 года исполняется 65 лет со дня легендарной встречи на Эльбе, ставшей ярким символом боевого братства наших стран в годы Второй мировой войны. Мы преклоняемся перед мужеством воинов, вместе сражавшихся за освобождение Европы от фашизма. Их героический подвиг навсегда останется в благодарной памяти человечества.

Атмосфера взаимного доверия и общей нацеленности на победу, сопровождавшая историческое рукопожатие на Эльбе, особенно востребована сегодня, когда Россия и США выстраивают партнёрские отношения во имя стабильного и процветающего мира. Мы убеждены, что, действуя в «духе Эльбы», на равноправной и конструктивной основе, можно успешно решать любые задачи, стоящие перед нашими народами, эффективно противостоять вызовам нового тысячелетия».

Ні, звичайно, під певним оглядом це чудово, що президенти двох держав офіційно визнали: Росія - це і є СРСР, отже, є кому виставляти претензії за ГУЛАГ, Голодомор, за всі ті злочини проти людства і людяності, які здебільшого супроводжували існування більшовицької наддержави. Ба більше - теза про «боевое братство наших стран в годы Второй мировой войны» загалом правдива - саме на рівні країн, народів, а не держав. Але - чи насмілиться хтось із західних політиків, говорячи про роль Великої Британії у Другій світовій війні, забути її домініони та Індію (яка тоді ще тільки боролася за статус домініону, маючи на оці повну незалежність)? Не вірю. А тут, виходить, можна забути про Україну та Білорусь, які цілком офіційно входять у число співзасновників Об'єднаних Націй - тієї міжнародної організації, яка й воювала з німецьким нацизмом, італійським фашизмом, японським мілітаризмом та їх сателітами. Я вже не кажу про те, що полякам було цікаво дізнатися з цього тексту, що, виявляється, Червона армія їх визволила, ощасливила, а не замістила один тоталітарний режим іншим (щоправда, дещо м'якшим, однак хіба від того Польща стала вільною?) - про це дивись фільм Анджея Вайди «Катинь»...

Утім, навряд чи слід котити бочку на експертів інтелектуального штабу американського президента, тим більше - на нього самого. Адже заява, хоч якою брутальною вона не видавалася б для тих чи інших українців, білорусів та поляків, насправді зафіксувала певну реальність. А саме - добровільну відмову лідерів Білорусі та України від національного «Я» на користь радянської ідентичності й міфологем «Великої Вітчизняної». Тим більше, що буквально за кілька днів до згаданої заяви Януковичем та Медвєдєвим під супровід «братерської» риторики було підписано знамениту вже Харківську угоду. А ще перед тим польський прем'єр Туск, який намагався не нервувати Кремль та «Газпром», демонстративно вирушив до Катині окремо від президента Качинського, щоб досхочу насолодитися тет-а-тетами з Путіним. Що сталося невдовзі з літаком Леха Качинського - загальновідомо...

Так от, формат заяви двох президентів дворічної давнини і формат згадок про події квітня 1945 року у переважній більшості ЗМІ України - однаковий. І заданий він, ясна річ, не зловмисниками-янкі, а кимось зовсім-зовсім іншим.

Власне, йдеться про речі прості й банальні. Поблизу Торґау на Ельбі з американцями зустрілися бійці Першого Українського фронту. Йшлося не лише про назву - там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини - адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16-ти і до... Допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час було вичерпано, а щоденні незворотні втрати Червоної армії нерідко сягали рівня 1941 року - понад 20 тисяч «багнетів» на добу. Отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали в пригоді та дозволили радянським полководцям і далі воювати «по-сталінськи», тобто завалюючи трупами своїх бійців і заливаючи їхньою кров'ю противника...

Відтак цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець. Хоча офіційно (типова совдепівська метода: реальне та офіційне - це щось істотно відмінне) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі відбувалась інша - стихійна, незапланована, як, власне, і має бути на війні. Знову-таки, йшлося про розвідників: з американського боку - патруль лейтенанта Бака Коцебу, нещодавнього студента зі штату Техас, з радянського боку - група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька - у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але... Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний», під оглядом панівної ідеології, момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький чиновник, політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. Найшвидше, батьки лейтенанта Коцебу (власне, фон Коцебу!) втекли з більшовицької Росії ще до його народження, отож хіба міг такий непевний персонаж бути героєм зустрічі на Ельбі?

Ясна річ, Григорію Голобородьку не пощастило у квітні 1945-го; та чого ж йому й далі не щастить, і в українському сегменті інтернету я знайшов одну-єдину згадку про нього - у Книзі пам'яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х? Тим часом у РуНеті десятки разів згадується старший лейтенант Голобородько (щоправда, ця інформація здебільшого механічно повторюється на різних сайтах, але все одно вона існує...). Чи ті, хто керує дуже й дуже «радянофільними» ЗМІ України, переконані, що українців-героїв війни у складі Червоної армії бути не могло, були самі тільки росіяни?

От такий простенький тест укотре вже не склали ті діячі вітчизняних ЗМІ, які найголосніше клянуться у «вірності пам'яті героїв війни». А на черзі - ще один, не менш знаковий тест. Адже 30 квітня 1945 року - це день, коли червоноармійці штурмом узяли Рейхстаг. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров і Кантарія; реально підняття цього прапора - заслуга лейтенанта Олексія Береста. Добре, що цій мужній (і не тільки на війні) людині бодай посмертно віддано належну пошану. Але ж реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній прапор Перемоги (зроблений із напірника перини німецького генерала), був сержант... вірно, з Донбасу, з Макіївки. Та чи буде він хоча би згаданий «радянсько-патріотичними» ЗМІ України?

Фото - www.grekovstudio.ru