На щастя, Україна - ще не Росія. Тож громадяни України - в основній своїй масі - живуть в іншому політичному просторі, де досі зберігається якась (бодай відносна) благопристойність. Як науково-історична, так і просто людська. Такого висновку доходиш, коли стикаєшся з потоком інформації про відзначення у першій половині квітня 150-ліття Петра Столипіна в Росії: його іменем тепер називають школи і проводять там «столипінські уроки», йому ставлять пам'ятники, для пропаганди його спадщини створюють різноманітні фонди тощо. І, звісно, про нього пишуть і говорять у мас-медіа, плюс телебачення показує аж два ювілейні фільми («Господин премьер-министр», автор Алєксандр Столяров, «Культура» та «Петр Столыпин. Выстрел в Россию. XX век», автори Нікіта Михалков, «Россия»).

Якщо спробувати кількома словами схарактеризувати цю кампанію, в тому числі й тональність виступів ЗМІ й телефільмів, то вийде щось на кшталт «Ленін навпаки, але все одно Ленін - тільки глибоко провінційний». Справді, що ставлять у заслугу Столипіну? Придушення революції 1905-1907 років, фізичне знищення і деморалізацію революціонерів, земельну реформу, зміцнення самодержавного ладу, вміння приборкувати депутатів Думи, боротьбу за велич Російської держави і, звісно, визначні особисті якості. У фільмі Столярова акцент робиться на людські якості російського прем'єра - сентиментальний інтелектуал, дбайливий сім'янин, самовідданий працівник. У фільмі Михалкова говориться про великого діяча - мовляв, він на десять років відстрочив початок Першої світової війни. І так далі, і таке інше.

У фільмах вистачає головомовців із пишними титулами - директор Інституту російської історії РАН Юрій Петров, доктор історичних наук Андрєй Зубов, президент Фонду вивчення спадщини Столипіна Павєл Пожигайло тощо. Ба більше: свій фільм, названий документальним, Михалков прикрасив численними, інколи велелюдними, з сотнями учасників, постановочними сценами (Столяров у цьому плані більш стриманий і, можна сказати, академічний). Але тональність у принципі десь сходиться - яким великим діячем був Столипін і як йому не вистачило трішечки часу, щоби перетворити Росію на державу неймовірної могутності та міцності, якій би вже не були страшні жодні революціонери та «інородці». Власне, фактично те саме, що писали і знімали про Леніна спершу у 1960-х, під час «відлиги», а потім на початку перебудови: от якби йому ще кілька років, і ніякого Сталіна б не було, ніякої колективізації, русифікації й терору, СРСР би став ледь не раєм на землі, а його громадяни жили б вільно та щасливо...

Насправді ж Столипін якщо і домігся в чомусь реальних успіхів, так це у підготовці більшовицького перевороту і ствердження тоталітарного ладу. Це неважко довести, треба тільки взяти до уваги численні факти, проігноровані або дивним чином проінтерпретовані залученими російськими ЗМІ й авторами згаданих телефільмів експертами.

...У квітні 1906 року імператор Микола ІІ призначив нащадка старовинного дворянського роду саратовського губернатора Петра Столипіна міністром внутрішніх справ Російської імперії, а в липні - головою Ради міністрів. І в Саратові, і на новій посаді Столипін виявив себе як послідовний противник не тільки радикальних революціонерів, а й лібералів будь-якого ґатунку - як на словах (він був неабияким промовцем), так і на ділі. За його наказом війська і поліція жорстоко карали учасників селянських заворушень, до в'язниць у великій кількості кидали «неблагонадійних» (тобто занадто балакучих) студентів і старшокласників-гімназистів, проголошені царським маніфестом 17 жовтня 1905 року політичні свободи всіляко обмежувалися. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти... Переконування залиште, дійте вогнем...» Реформатор, одначе...

У серпні 1906 року Столипін домігся запровадження військово-польових судів - без адвокатів, без можливості подати апеляцію - із правом винесення та виконання впродовж 24 годин смертних вироків. А на додачу прем'єр суворо заборонив включати до складу цих судів професійних юристів. Тож шибениця зі «столипінською краваткою», себто петлею, перетворилася на один із символів тодішньої Російської держави у всьому світі. Тільки за 1907-1909 роки військово-польові суди ухвалили понад п'ять тисяч смертних вироків, переважна частина яких, за свідченнями тодішньої ліберальної преси, була невмотивованою, а сотні вбитих державою людей (переважно молоді) не вчинили, як з'ясувалося потім, жодного (повторюю ще раз - ЖОДНОГО) злочину - ані політичного, ані кримінального. На початок 1908 року у в'язницях перебувало понад 200 тисяч «політичних», приблизно таку ж кількість було заслано у «віддалені місця імперії» (це офіційна формула). Йшлося далеко не тільки про «бомбистів» та «револьверників», тобто про учасників радикальних бойових організацій; часом досить було мати вдома революційну листівку, щоб потрапити на заслання чи навіть на шибеницю.

Справді, таким способом Столипіну вдалося відбити натиск радикальних соціалістів; проте головними опонентами самодержавства були не радикали, а помірковані ліберальні (кадети) та соціалістичні (трудовики) сили. Вони прагнули переходу від самодержавства до конституційної монархії, тобто ствердження парламентаризму і місцевого самоврядування, надання широкої автономії Польщі та Фінляндії, впровадження соціального захисту у промисловості, проведення земельної реформи на користь селян, поширення освіти рідними мовами нацменшин тощо. Головним інструментом таких перетворень їм уявлялася Дума - створений згідно з царським маніфестом 17 жовтня найвищий представницький і законодавчий орган Російської імперії. Обрана 1907 року друга Державна дума складалася переважно із селян-трудовиків, конституційних демократів, поміркованих соціал-демократів, народних соціалістів та інших прихильників швидких, але еволюційних демократичних реформ. Існував у цій Думі й потужний Український депутатський клуб, який підготував, зокрема, законопроект про автономію України. Всі ці реформи були підперті реальними структурами «знизу», тобто тодішнім громадянським суспільством. Частина респектабельних підприємців теж була готова до змін. Радикальні ж політичні сили, як-от більшовики, есери, анархісти не одержали істотної підтримки суспільства.

І що далі? А далі на початку літа 1907 року імператор Микола ІІ та прем'єр Столипін вчинили державний переворот, розігнавши цю Державну думу й видавши новий виборчий закон. За цим законом 1% населення імперії обирав майже дві третини виборщиків, котрі, у свою чергу обирали депутатів Думи - легко здогадатися, які верстви і яка нація мали абсолютну більшість (77% депутатів виявилися великоросами) у найвищому представницькому органі імперії. Було порушено інтереси не тільки селян та робітників: ті суспільні групи, які сьогодні звуться «середній клас», хоча й одержали можливість висувати своїх депутатів, але ці депутати не могли реально вплинути на політичні процеси, їм залишалася тільки критика влади, яка, втім, не була безпечною навіть для думців - таємно фінансована урядом «чорна сотня» могла погромити житло, а то й убити надто ревного борця за народні права. За столипінським виборчим законом тільки 15% дорослого населення одержали виборчі права. Відтак Дума перетворилася на говорильню...

В підсумку встановлений Столипіним режим за багатьма параметрами став предтечею більшовицької диктатури, передусім - за своїм ставленням до правових норм і до представницької демократії. У державі, де до цього кілька десятиліть успішно працював суд присяжних, раптом постали військово-польові суди, з яких згодом було скальковано сталінські «трійки» (також без юристів...), а силовий розгін Думи став зразком для операції з розгону Установчих зборів у січні 1918-го. І справа не тільки в створенні зразків для наслідування: Столипін дискредитував в очах більшості населення імперії виборчі процедури та правосуддя - все одно, мовляв, оберуть тих, кого хоче влада, і вироки винесуть без суду та слідства, якщо владі стане потрібно.

Та найбільш провальною й соціально вибухонебезпечною стала земельна реформа, якою пишався сам Столипін і якою пишаються його апологети. Це окрема спеціальна тему, тут же зазначу, що ця «реформа» де-факто залишила недоторканним поміщицьке землеволодіння незалежно від його товарності та ефективності; держава дала поміщикам великі гроші на підтримку їхніх латифундій, а селяни отримали мізерію. Однією з найважливіших складових своїх перетворень сам Столипін вважав організоване державою масове переселення селян із європейської частини імперії до Сибіру, Центральної Азії та далекосхідних регіонів. До початку Першої світової війни приблизно 3,5 мільйони селян, продавши господарство, зірвалося з місця, але далеко не всі прижилися в нових краях - близько мільйона з них повернулося назад, але вже без грошей і надій. Для України ці цифри ще більш разючі: переселенцями стали понад мільйон українських селян, проте невдовзі 70% із них знову з'явилися в рідних місцях, приречені наймитувати і жебракувати. Загалом же аграрна «реформа» за Столипіним мала наслідком передусім стрімке розшарування селянства, появу на селі значного числа люмпен-пролетарів, різке зростання ненависті до поміщиків. Одне слово, більшовики мали на кого спертися - і йшлося не тільки про штучно створених люмпенів, а й про значну частину «справних» селян, які потерпали від малоземелля.

Ну, а про «інородців» і казати нічого. Столипін виступив ініціатором істотного обмеження автономії Фінляндії, а в січні 1910 року видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв так званих інородців, в окремій інструкції потім роз'яснивши губернаторам, що циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від їхніх цілей». Зрозуміли? НЕЗАЛЕЖНО ВІД ЇХНІХ ЦІЛЕЙ. На цій підставі по всій імперії влада закривала українські організації та газети, забороняла продаж українських книг, проведення мистецьких вечорів і вистав українською мовою. А в березні 1911 року уряд Столипіна заборонив відзначати п'ятдесятиліття від смерті Тараса Шевченка. Приїхавши ж до Києва, прем'єр Росії заявив: допоки він живий, пам'ятника Шевченкові тут не буде. І водночас схвально відгукнувся про місцеві чорносотенні організації, про їхні цілі й діяльність. Отож усі «інородці» Російської держави - буквально «від молдованина до фіна» - мали за що «любити» Столипіна.

І знов-таки, й у цьому питанні Столипін зіграв на руку більшовикам. Ясна річ, Російська імперія все одно б розвалилася. Але процес її розпаду був би, мабуть, менш кривавим, ним би керували не радикали, і навряд чи більшовики змогли б успішно зіграти на національних почуттях «інородців», якби не столипінські гоніння на все, що не мало ознак великодержавності.

На нашому (точніше, мабуть, «нашому») телебаченні Євгеній Кисельов у «Великій політиці» теж ініціював обговорення проблеми «величі» Столипіна; формат цього обговорення було відверто скальковано з російських зразків, оскільки головними експертами тут виступили співавтор Дмитра Табачника (і цим усе сказано) Віктор Воронін та директор Української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов; Олесю Донію, який намагався протистояти їм, було важко впоратися з потоком нісенітниць, що лився на телеглядачів...

«...Велику Росію замість того шляху демократичних реформ, на який кликала російська громадськість, було спрямовано на шлях "великих потрясінь" - прислужливими руками царедворця і честолюбця, але не державного діяча - П.А. Столипіна». Таку оцінку діяльності «великого реформатора» дав не якийсь там український націоналіст, а лідер партії кадетів Павло Мілюков. А монархіст граф Гейден узагалі назвав Столипіна «дамою легкої поведінки...»

Фото - www.intv.ru