«Нам потрібна інша критика», - пише Сергій Неретін у тексті «Як полюбити Детектор медіа». Шеф-редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова відповідає йому, стаючи на захист видання й доводячи, що потрібна й така, а до того ж, інша також є.

Праві обоє, я ж пропоную перевести розмову в площину осмислення явища української медіакритики. Явища, якому настільки є куди рости, що подібна постановка питання - «потрібна така, а не така» - не має сенсу.

«Детектор медіа» - унікальне видання. Це не комплімент, а констатація: у сусідніх країнах - Польщі, Росії, Білорусі, Молдові та інших - немає повноцінних щоденно оновлюваних ресурсів про медіа та навколомедійні сфери, що пропонували би настільки широкий спектр фактів і коментарів, а також виступали б майданчиком для цехової дискусії й виконували ще багато різних функцій. ТК понад десять років домінує в українському дискурсі медіа про медіа. Це добре й погано водночас.

Добре, що ми маємо життєздатний, запитаний суспільством ресурс, який висвітлює медіа в найрізноманітніших аспектах - від піплметрії до художніх рефлексій на медіапродукт, від телевізійного «заліза» до досліджень психології користувачів соцмереж, від моніторингу джинси до мартирологу загиблих арабських журналістів.

Між тим, «Детектор медіаю» вже понад десять років вичерпується попит ринку на медіакритику, й не лише спеціалізовану (професійну, нішеву), але й популярну (масову, прикладну - ту, яка має публікуватись у ЗМІ загального інтересу). До куцого переліку видань, які регулярно публікують тексти на медійні теми, складеного вашим автором позаторік у нарисі української медіакритики, здається, відтоді не додалося жодного пункту. Це погано.

У своїй дискусії Сергій Неретін і Наталія Лигачова проводять паралелі з російською медіакритикою. Вона не меншою мірою за нашу ізольована від простору світової (вужче - західної) медіакритичної думки, самородна й самодіяльна. Хоча останнім часом завдяки молодому поколінню, що читає англійською, користується соцмережами, пасеться на буржуйських сайтах і міжнародних конференціях, «кватирки» для світового контексту прочиняються і в нас, і в Росії.

Втім, будьмо відверті: що коїться на Заході, ми не знаємо і знати переважно не хочемо. Тамтешній медіакритичний текст і контекст, як на український погляд, дуже strange (себто й дивний, і чужий, і кортить на нього повитріщатись). Так, у редакції газети The Guardian нещодавно дискутували про те, що TV criticism is dead, але має шанс на відродження завдяки Twitter. Штатний телекритик цієї газети Сем Волластон (до речі, @samwollaston у Twitter) пише TV reviews (телевізійні рецензії чи огляди), у яких інколи просто дотепно переповідає та коментує побачене на екрані - без моралі, висновків або узагальнень. І це нормально, адже для автора телерецензії у виданні загального інтересу важливіше талановито й яскраво висловлювати власні глядацькі враження, аніж хизуватися глибокими інсайдерськими знаннями та розумінням процесу телевиробництва.

Чому ж, коли те саме робить на «Детектор медіа» Інна Долженкова, це так злить Сергія Неретіна, а Наталію Лигачову змушує виправдовуватися?

Хто може писати?

Сергій Неретін не може написати прямим текстом «хто всі ці люди, які у вас пишуть?», але прозоро на це натякає. Що ж, «а ти хто такий?» - головне запитання не тільки до медійної, а й до будь-якої критики й публіцистики загалом. Його не уникнути - з ним можна лише змиритися. Славнозвісний «аргумент №1» - «а що ти сам зробив, щоб критикувати інших?» - не зникає навіть тоді, коли автором виступає людина з солідним досвідом. Тоді ми чуємо, що ця людина насправді застаріла, спорохнявіла, провалила шоу, завалила канал або (якщо в неї раптом усе гаразд) «зазвіздилась» і зависокої про себе думки.

Особливо це поширено в журналістському середовищі, для багатьох учасників якого статусність є великою цінністю. Ризикну припустити, що, якби текст Олександра Роднянського, на який захоплено посилається Сергій Неретін, помилково вийшов підписаним іншим, нікому не відомим прізвищем, до нього знайшлося б чимало претензій та зауважень у прискіпливої медійної братії.

Насправді ж автор медіакритичного тексту може бути ким завгодно. Головне, щоб його думки були висловлені грамотно, логічно та послідовно, і ще бажано, щоб у них було щось нове.

Писати можна:

- з позиції пересічного глядача. Зазвичай це відгуки на рівні «що сподобалось, що не сподобалось» із більш чи менш глибоким обґрунтуванням суб'єктивних вражень. Зверхнє ставлення багатьох медійників до такої (як, утім, і будь-якої) критики та небажання до неї дослухатися під приводом того, що автор не є експертом, не робить їм честі. Адже пересічний споживач - це саме той, задля кого працюють медіа. Головна людина. Якщо навіть одному глядачеві щось не сподобалось, і він може пояснити, що і чому саме, - слухайте! Звісно, й сприймати ці тексти треба відповідно, розуміючи, що багатьох речей, які відбуваються по той бік екрану, пересічний глядач просто не знає;

- з позиції кваліфікованого глядача. Себто свідомої, небайдужої, ерудованої та зануреної в медійний контекст людини, яка осмислює, оцінює, аналізує, зіставляє та робить висновки. Як правило, такі тексти характеризує вимогливість до якості медіапродукту та відповідальності ЗМІ перед аудиторією та суспільством. Такий автор може свідомо не брати до уваги внутрішньої кухні медіа, мотивуючи це тим, що це «не наша справа», адже глядач бачить те, що на екрані, а не те, що за лаштунками;

- з позиції фахівця в певній сфері. В архіві ТК чимало яскравих прикладів: матеріали дизайнера Віктора Коновалова про оформлення українських телеканалів, тексти соціального психолога Олега Покальчука, психіатра Семена Глузмана, художника-карикатуриста Олега Смаля, політолога Ігоря Лосєва та інших. Фахівець найкраще бачить помилки журналістів у висвітленні «своєї» теми та може показати проблему, яка вже давно на слуху, в несподіваному ракурсі;

- з позиції небайдужого журналіста. Від кваліфікованого глядача такий автор відрізняється тим, що знає внутрішню кухню медіа та певною мірою ідентифікується з творцями аналізованого продукту. Він може апелювати до журналістської етики та професійних стандартів, оперувати інсайдерською інформацією та виконувати функцію whistleblower'а, «будителя», що привертає громадську увагу до важливих проблем своєї власної професії чи спільноти;

- з позиції медійного профі. «Покажите мне хоть один материал, в котором профессионально разобрали по косточкам хоть одну программу, включая ее монтаж, качество видео, сценарий, бюджет и т.д.», - пише людина під ніком «Критика» в коментарях до тексту Наталії Лигачової. Насправді такі матеріали були, - наприклад, професійний моніторинг інформаційних телепрограм, який два з половиною роки тому зробив Ігор Куляс: надзвичайно докладний і прискіпливий розбір випусків новин багатьох аспектах. Це закономірно, що таких текстів мало: по-перше, потенційних авторів небагато, і їхній час коштує дуже дорого, а написання ґрунтовного матеріалу забирає багато часу і сил; по-друге, знання й технології, які «світяться» в таких текстах, також коштують грошей; і, по-третє, їхня аудиторія дуже вузька - людині, що не працює на телебаченні або не вчиться на журналіста, це просто не цікаво;

- з позиції професійного медіакритика. Передчуваю криву посмішку на обличчях тих, хто впевнений, що в медіакритики йдуть невдахи, звільнені з телебачення за п'янство і профнепридатність. Перевагою професійного медіакритика є глибока інтегрованість у медійний контекст і, що не менш важливо, знання самого медіакритичного дискурсу, що дозволяє залучати бекґраунд, проводити паралелі, дивитися на предмет матеріалу в ретроспективі та уникати повторів. Інколи, читаючи черговий опус про те, що шоу Савіка Шустера орієнтоване на скандал та рейтинг, а не серйозну аналітику, хочеться прив'язати його автора до стільця й змусити перечитати попередні сто п'ятдесят сім текстів, в основу яких було покладено цю думку. До того ж, на відміну від інших категорій авторів, які можуть просто рефлексувати чи виливати свої емоції, медіакритик завжди виступає як «санітар лісу» - кінцевою метою його писання є покращення якості медіа;

- з якої завгодно іншої позиції. Зокрема, є чимало прикладів критики телебачення, написаної з позиції людини, що давно викинула телевізор. Це ще одна категорія людей, до яких телевізійникам варто уважно дослухатися й аналізувати, чому вони втрачені (або не завойовані) як споживачі телепродукту. Після певної белетризації може бути цікавою та запитаною й наукоподібна медіакритика - доведено Георгієм Почепцовим. І так далі, варіантів багато. З усіх перелічених вище категорій не є дефіцитною хіба що медіакритика з позиції кваліфікованого глядача. Головне ж для автора медіакритичного тексту - не виходити за межі своєї компетенції, щоб не виглядати смішно й недолуго.

Про що і, головне, навіщо?

Чи є медіапродукт і його якість єдиним можливим предметом та об'єктом медіакритики? Аж ніяк. Медіакритика - це не тільки більш чи менш компетентні відгуки на теле/радіопрограми або газетні тексти. Вона аналізує та відображає медіа як явище, процес і середовище в усій множині аспектів - якість продукту, обставини його створення, люди, які його створюють, економічні механізми функціонування медіапідприємств, політичні чинники, які впливають на медійний порядок денний, психологія аудиторії, поширювані медіа ідеї та цінності і все, що завгодно.

Фундаментальне дослідження Ніка Дейвіса «Новини пласкої землі», пояснюючи причини, з яких медіа викривляють картину світу, глибоко аналізує економічні, політичні, організаційні та інші виміри медійного середовища та індустрії, але це - медіакритика. Як і, наприклад, критична реакція на кадрову або редакційну політику певного телеканалу. Або огляд нав'язливих жестів телеведучих. Або блискуча апологія «мови СТБ» від Вадима Дивнича. І багато іншого.

Здавалося б, цілий супермаркет тем і підходів - до кольору, до вибору! Та на практиці все зовсім не так. «Кожен, хто вміє писати, може бути телекритиком місяць. Потім вам знадобиться віагра», - похмуро жартує британський медіакритик Ненсі Бенкс-Сміт. Люди з радістю рефлексують на контент або медійні події, які викликають у них гострі емоції - позитивні чи негативні. Після прем'єри «Свободи слова», «Великих українців», «Танців із зірками», «Україна має талант» охочих висловитися було хоч греблю гати.

Натомість готових регулярно «віддивлятись» ефір або навіть окремі телепроекти катма, й це не дивно. Щоб написати добрий відгук на телепродукт, його необхідно пропустити крізь себе. З огляду на катастрофічно низьку якість значної частини контенту, пропускання його крізь себе є близьким до копрофагії.

«Ви, напевно, сприймаєте перегляд телебачення як приємний відпочинок на завершення дня. Та, ставши телекритиком, ви не матимете часу насолоджуватись улюбленими програмами. Значна частина вашого часу піде на перегляд телевізійного непотребу», - застерігає телекритик найпопулярнішого американського сайту The Huffington Post Морін Раян. Природно, що людину, наділену добрим смаком, травмує необхідність регулярно споживати щось несмачне.

Один чи два рази переглянути кілька випусків нецікавого та неякісного шоу, витиснути з себе текст (який, натомість, мусить бути цікавим і якісним) і отримати за це скромний гонорар можна. Займатися цим регулярно - пардон, кажуть «кваліфіковані глядачі», залишаючи це заняття професійним медіакритикам, яких в Україні... Порахуйте самі.

Із медійними фахівцями все ясно: «Небажання тих, хто безпосередньо знає кухню ТБ, хто працював або працює на ТБ чи радіо - критикувати своїх колег. Чомусь у Москві ті ж Ганна Голубєва, Олена Афанасьєва, Ганна Качкаєва не бояться цього, а в нас таких сміливців не знаходиться», - пише Наталія Лигачова. Інколи - знаходяться, але за певних досить специфічних обставин. Що, наприклад, може змусити Олександра Богуцького виступити на ТК з відкритою критикою на адресу іншого медійника? Відповідь знають ті, хто читає сайт більше п'яти років. :) Зазвичай, щоби втягнути медійних фахівців у полеміку, їм треба наступити на болючий мозоль. Виявляти ініціативу такі люди, скоріш за все, не стануть, хіба що мають якусь idée fixe. Критикувати колег за гонорари, ще й такі скромні, також навряд.

Є інші варіанти «витягання» думок із людей, які не хочуть висловлюватись у форматі колумністичного тексту (зрештою, далеко не всі медійні фахівці на письмі златоусти): інтерв'ю, колонки-монологи, подкасти, круглі столи, опитування тощо. Але, якщо ринку справді потрібен дискурс професійної, цехової медійної критики «з позиції продюсерів», то він повинен творити його, а не чекати цього від «Детектор медіа» - видання, яке і швець, і жнець, і ще неясно, як його досі з таким навантаженням не вхопив грець. :)

Гаразд, чимало «продюсерів» ігнорує ТК з особистих причин (зазвичай через особисті образи - всім видається, що їх тут незаслужено мочать), але ж є інші ресурси. За шість місяців 2012 року в розділі «Колонка» на індустріальному сайті «Медіабізнес», який мав би влаштовувати «продюсерів» цілком і повністю, вийшло лише шість текстів. Де ініціатива, панове фахівці?

Алекситимія, себто неспроможність вербалізувати свої проблеми та переживання, лікується психотерапією, а не перекладанням своїх проблем на інших. Всі, хто цікавиться медіа, зокрема й різношерста аудиторія «Детектор медіа», не проти почути думку акул медіабізнесу щодо найширшого спектру медійних і навколомедійних тем. Щонайменше півдесятка сайтів, що пишуть про медіа як бізнес, радо публікуватимуть такі матеріали, та й ділова преса навряд чи відмовиться. Залишається цю думку висловити. Для цього не обов'язково змушувати Бориса Бахтєєва вдягати маску телепродюсера.

Що робити, куди йти?

Вибуховий успіх Михайла Бриниха, - найпопулярнішого на сьогодні автора, що пише про вітчизняний медіапродукт, - підказує нам рецепт вдалої медіакритики для української публіки: має бути коротко і смішно. Цікаво, що схожий запит формулює й Сергій Неретін, маючи на увазі, звісно, дещо інше: «Нам потрібна інша критика і гострий сміх... Короткі коменти, уривки неправильно зроблених телекроків». Але це, звісно, лише один із численних можливих шляхів, якими можна рухатись. Українській медіакритиці є куди розвиватися практично в будь-якому напрямку - вона потрібна різна і всяка.

На Заході три класи медіакритики досить чітко розмежовані. Наукова (академічна) публікується у спеціалізованих виданнях поміж іншими дослідженнями медіа. Спеціалізована (цехова) нуртує на професійних медійних сайтах та у виданнях індустріальних об'єднань, а також вербалізується на закритих заходах, де за право послухати платять чималі гроші. Популярна живе, розвивається й квітне там, де й мусить бути - у медіа загального інтересу. Попит на неї стабільний, адже медіа - це те, що стосується всіх. Саме популярна медіакритика є найпотужнішою, найрозвиненішою й найбільш упливовою, адже апелює до масової аудиторії - пересічних громадян, вони ж споживачі медіапродукту.

Цікаво було б запитати редакторів медіа загального інтересу, чому вони не мають медіакритичних рубрик, а ситуативних медіакритичних текстів або не публікують узагалі, або роблять це вкрай рідко. Інтуїція підказує, що найпоширенішою буде відповідь на кшталт: «А звідки взяти нормальних медіакритиків?». Та звідти ж, звідки взялися всі спеціалізовані журналісти: хтось уже готовий і чекає на свій час, когось - перепрофілювати, когось - виростити й сформувати. На багатьох журфаках уже читають курс медіакритики, хоча чесні викладачі відразу попереджають, що ця журналістська спеціалізація - поки що «не наша». До того ж, стихійна медіакритика розвивається в «поживному бульйоні» соціальних мереж і блогів (щойно зазирнув у френдстрічку й відразу побачив приклад).

Ніякого особливого медіакритичного дару для того, щоб писати колонки про телешоу, серіали чи бездуховність новин, не потрібно - достатньо володіти зв'язним писемним мовленням і мати цікаві думки.

Справа за малим: медіаменеджери, редактори мають повірити в медіакритику як перспективну й запитану суспільством тематику, виділити їй належне місце у своїх ЗМІ, задекларувати запит на критиків на ринку праці.

Поширення «покриття» медіакритики на її законну територію - ЗМІ загального інтересу - дасть стимул для її розвитку та появи нових імен, дозволивши водночас спеціалізованій медіакритиці більше зосередитися на задоволенні потреб професійної аудиторії. Це той «чарівний пєндєль», якого бракує зокрема й «Детектор медіа», щоб не спочивала на лаврах у неконкурентному полі.

Чи готові популярні медіа пустити медіакритику на свої шпальти (а також в ефір, адже в певних форматах вона можлива й на телебаченні, і на радіо)? Що для цього потрібно зробити? Чи готові учасники ринку перевести свою професійну дискусію з курилок та кулуарів індустріальних конференцій на відкриті майданчики? Хто почне першим?

Ці запитання не риторичні - буду вдячний за відповіді.

Фото - podcaster.org.ua