«Детектор медіа» публікує статтю відомого телевізійника Сергія Неретіна та репліку у відповідь від Наталії Лигачової - запрошуючи до широкої дискусії з приводу больових точок жанру Детектор медіа в нашій країні всіх, у кого є змістовні рефлексії та бажання їх аргументувати

Каждый пишет, что он слышит,

Каждый слышит, как он дышит.

Как он дышит, так и пишет,

Не стараясь угодить.

Булат Окуджава, «Исторический роман»

Скільки займаюся телекритикою (з 1997 року), стільки чую, що Детектор медіа пишуть не про те й не так. Утім, треба бути об'єктивними: здебільше так само ставляться до критики їхньої діяльності не лише телевізійники, а й представники інших творчих професій, від літераторів до кінематографістів.

У відповідь на такі закиди всі критики, і Детектор медіа зокрема, мають так само багато шаблонів: і винесені в заголовок цього тексту знамениті рядки Булата Окуджави. І пропозицію писати самим - про те й так, як треба. Позаяк ще однією поширеною сентенцією на адресу критиків є відоме: «Ви спочатку зробіть щось самі, а потім критикуйте», хоча при цьому лікарям чи, наприклад, психологам ми зазвичай не кажемо: «Ви спочатку перехворійте самі, а потім лікуйте нас». :) Як шеф-редактор видання «Детектор медіа» можу додати й аргумент, до якого найбільш чутливі саме телевізійники: якщо рік у рік на ТК зростає відвідуваність (тобто той самий рейтинг), отже те, що ми робимо, комусь потрібно.

Втім, я вважаю, що в будь-якій критиці є частка «критики», тобто сенсу. Не є винятком і стаття Сергія Неретіна, якому, незважаючи на суперечливість висловлених думок, вдалося торкнутися й справді больових точок вітчизняної Детектор медіа, й Детектор медіа в «Детектор медіа» зокрема. Тому я сподіваюся на плідну дискусію серед наших читачів, яка, можливо, допоможе нам не тільки порозумітися, а й посилити якість продукту - і телевізійного, й телекритичного. :)

Собі ж поки що дозволю лише одну ремарку - ось до цієї цитати з тексту Сергія Неретіна: «Чому ні Борис Бахтєєв, ні Сергій Грабовський не пишуть про те, що СТБ закрутило до дірок "Службовий роман", "Москву сльозам не вірить" та інші радянські хіти? Чому мені зі сторінок шанованого мною сайту ніхто не каже просту річ, яку я колись почув від одного розумного продюсера - всі ці фільми можуть безкінечно давати долю, оскільки їх пам'ятають ледь не посекундно... І народ готовий знову і знову бачити епізоди, які свого часу стали для нього одкровенням».

Тому, шановний Сергію, що названі вами Сергій Грабовський та Борис Бахтєєв, узагалі-то, пишуть про політичне, соціальне, а не розважальне ТБ. А тим часом про це та про багато чого іншого давно вже написали і Наталя Лигачова (ще в «Дні», а потім у «Детектор медіа»), і Ганна Шерман, і Андрій Кокотюха, і Михайло Бриних й інші.

«Детектор медіа» у вересні 2011-го минуло 10 років. Тож багато чого з того, що лише тепер стає одкровенням для молодих колег, для нас, тих, хто започатковував жанр Детектор медіа в Україні, - вже банальщина з бородою. Скажімо, ще в кінці 90-х років у «Дні» я писала про те, що ринкова цензура страшніша за політичну. Прогнозувала майбутнє за нішевим телебаченням, яке орієнтується на велику кількість абсолютно різних за смаками та вподобаннями сегментів аудиторії тощо. Тоді ці думки (тепер очевидні для всіх) сприймалися нашими телевізійниками як марення божевільного, так само, до речі, як нині сприймаються думки про те, що інколи продукт, зроблений «як для себе, розумного та просунутого», може здобути не менший успіх, аніж той, що робиться виключно для рейтингу, та ще й із розрахунком на «тупий піпл». А тим часом другий сезон, скажімо, «Голосу країну» вже сьогодні якнайкрасномовніше засвідчив, що орієнтація на успіх «Х-фактора» виявилася помилкою для проекту, який від початку був «для інших (глядачів) та про інше». :) Так само зрозуміло й те, що згадуваний Сергієм Неретіним Костянтин Ернст замовляє, продюсує й демонструє фільми Валерії Гай Германіки не тільки тому, що він сам інтелектуал і, до того ж, може собі дозволити з огляду на рекламні бюджети «Первого канала» Росії робити щось і для «іміджу», а не тільки для рейтингу. Але й тому, що Ернст розуміє: через 5 років орієнтація лише на «тупий піпл» призведе до фатальних для ТБ наслідків, і вже нині треба працювати над тим, щоб від ТБ остаточно не відвернулися й ті самі «просунуті», які цікавлять рекламодавців... Тобто Ернст робить те, про що писав нещодавно у своїй статті наш постійний автор Андрій Кокотюха, посилаючись на Ларрі Каплоу - вибудовує стратегію не власної капіталізації на 3-5 років, протягом яких йому треба взяти від своєї посади все, що тільки можна, а потім хоч трава не рости. А вибудовує стратегію розвитку державного каналу Росії - великого каналу великої держави - на 20-30 років наперед.

Чи багато не лише продюсерів такого штибу на наших каналах, а й власників, для яких їхні медійні ресурси - не додатковий інструмент для залагодження стосунків із будь-якою владою заради преференцій для свого основного бізнесу (металургійного, нафтового тощо), а річ самоцінна? З якими можна говорити саме про стратегії цивілізованого медіабізнесу, а не перераховувати десятки й сотні замовчуваних у новинах тем, із місяця в місяць указувати на тотальні порушення журналістських стандартів, писати про пожовтіння новин та всього телеконтенту - і, зрештою, про повну відсутність соціальної відповідальності наших ЗМІ й про те, що така відсутність цілком влаштовує державу, яка теж не має ніякої відповідальності перед власними громадянами?

Сергій Неретін робить вигляд, буцімто не знає, що насправді головні дивіденди на українському ТБ заробляються зовсім не на рейтингах «Службового роману» та навіть не на таких суперуспішних проектах, як «Україна має талант» чи «Х-фактор». І продукт «нижче плінтуса» наші телеканали роблять не лише тому, що це найпростіший засіб захопити аудиторію, а перш за все тому, що цей засіб найшвидший - а це головний фактор для скоропадьків. А ще тому, що справді професійних гострих новин, професійних гострих та глибоких проектів - які, безумовно, мали би й хороші показники - вони зробити не можуть через політичний тиск або (та) політичну запопадливість власників телеканалів, тож і доводиться професійність підміняти «шістьма С та одним Г».

Брати участь у цій грі, на повному серйозі аналізуючи, чому, наприклад, нині одразу на кількох каналах виходитимуть соціальні ток-шоу «а-ла Малахов», роблячи вигляд, що за цим стоять начебто тільки ринкові чинники - ми не будемо. Зробити ж висновки про те, що насправді відбувається на нашому ТБ, впевнена, може будь-який неупереджений читач системних моніторингів «Детектор медіа» вітчизняних теленовин, політичних тижневиків і ток-шоу.

У зв'язку з вищевикладеним дозволю собі пригадати один випадок. Улітку 2004 року, в розпал цензури темників на наших телеканалах, мені випало разом із низкою авторитетних вітчизняних та зарубіжних експертів і медійників брати участь у круглому столі в Могилянці. І щойно з моїх вуст пролунало слово «цензура», на мене буквально накинувся один із дуже відомих та поважних телеменеджерів, експресивно доводячи, що насправді ніякої цензури в Україні нема, є лише редакційна політика, й телевізійники роблять те, чого від них чекають глядачі (тобто що замовляє той самий ринок, про який пише й Сергій Неретін), й показують те, що самі бачать і хочуть показувати. Трагикомізм цієї історії полягає в тому, що вже через кілька місяців, у листопаді 2004-го, співробітники саме цього каналу, на чолі саме з цим менеджером та його босом - співвласником каналу, вибачалися перед українськими глядачами за брехню, якою вони їх годували. А ще через кілька днів деякі співробітники цього каналу вже стояли на трибуні Майдану, й романтично налаштований натовп аплодував їм як... героям. А на початку 2005-го дехто з тих, хто розвінчував «наклепи» «Детектор медіа» щодо цензури, вже працював у... Секретаріаті президента Віктора Ющенка, того самого, якого вони не показували у своїх новинах протягом майже всієї виборчої кампанії - 2004.

Співробітники ж «Детектор медіа» не стояли на трибуні Майдану, натомість працювали на самому Майдані, поширюючи листівки з нашими текстами серед його учасників. Ми не служили ані помаранчевій владі, ані нинішній біло-блакитній, і, відповідно, не отримували від жодної влади жодних дивідендів. Так само ми не будемо догоджати й телебосам і тим, хто залюбки або ж через «не хочу» роблять те, що роблять, потребуючи при цьому ще й або визнання великих заслуг, або «відпущення гріхів».

До речі, нагадаю, що тоді, 2004 року, дуже популярним каналом став маленький 5-й, на якому не було ніяких шоу та реаліті, а були тільки чесні новини та гострі дискусії. Для них знайшлося в країні достатньо глядачів - представників не «тупого піплу, що хаває», а свідомих та розумних громадян. І це ще раз доводить те, про що давно пише «Детектор медіа», яка сміє говорити про неприпустиму для будь-якої країни, яка думає про власне майбутнє, деінтелектуалізацію ТБ: не тільки запити формують пропозицію, а й пропозиція формує запити! А регулятором діяльності комерційних каналів, які міряються частками, є державний орган - Нацрада з питань ТБ та РМ, яка має насправді робити єдине: балансувати комерційні інтереси з суспільними, тим більше коли йдеться про частотний державний ресурс! Але, на жаль, і наша Нацрада «міряється» та переймається якими завгодно «частками» та інтересами, тільки не долею власного народу та суспільства.

Водночас, у статті Сергія Неретіна є багато такого, з чим важко не погодитися. Перш за все - що нам бракує критики, яка би споглядала ТБ не тільки з точки зору «просунутого глядача» та громадянського суспільства, як це почала робити колись у російських «Известиях» Ірина Петровська. А й із точки зору просунутих чи не дуже телевізійників - від продюсерів до журналістів. Критики, яка була би ближчою до «виробничих оперативок», скажімо так, аніж до голої публіцистики. Що є читачі, яким цікаво було би прочитати в нас аналіз феномену успіху, скажімо, «Сватів» або 4-го сезону «Міняю жінку»...

І хоча нам здається, що такі наші автори, як Андрій Кокотюха, Наталія Данькова, Тетяна Веремчук та інші пишуть і про це - ми розуміємо, що цього недостатньо. Чому, розуміючи це, не змогли змінити ситуації? Одна з причин - небажання тих, хто безпосередньо знає кухню ТБ, хто працював або працює на ТБ чи радіо - критикувати своїх колег. Чомусь у Москві ті ж Ганна Голубєва, Олена Афанасьєва, Ганна Качкаєва не бояться цього, а в нас таких сміливців не знаходиться. Ще одна причина - відсутність в Україні єдиної вибірки вимірювань, на яку б орієнтувалися всі телеканали - що унеможливлює порівняння показників, яке би сприймалося з однаковою довірою всіма телевізійниками. Ну й так далі.

Тож повторюю: якщо внаслідок дискусії, яку, сподіваємося, спричинить публікація Сергія Неретіна, «Детектор медіа» разом із нашими читачами знайде й шляхи вирішення деяких проблем, а ще й дуже б хотілося - нових авторів! - будемо цьому раді.

Фото - Максим Поліщук