Дослідити феномен Поплавського свого часу намагалися і відомі культурологи, і не менш знані та шановні журналісти-оглядачі найпрестижніших часописів країни.

Хтось бачить за популярністю Михайла Поплавського суто український комплекс меншовартості його шанувальників, хтось дорікає йому за потурання кричущому несмаку «трудящих мас», ну а ще хтось схильний звинувачувати «співочого ректора» у вмінні вчасно відчути потрібний політичний курс і давати актуальним можновладцям саме те, чого вони хочуть. 

Не буде перебільшенням сказати, що рацію тут мають усі. Бо й перше, і друге, і третє твердження щодо Михайла Михайловича – щира правда. Як і те, що масовка всіх його шоу – від вокальних до кулінарних – студентки його ж таки Інституту культури (колись зневажливо званого «Кульком», а нині – поважним Національним університетом культури та мистецтв). 

Не можу сказати, що «співочий ректор» – мій улюблений співак. Для цього маю занадто музикальний слух і «зіпсутий» сімейною традицією хорового співу на три голоси смак. Але ніяк не могла втямити, з якого дива моя мама, котра має ту саму сімейну традицію, розпливається в щасливій усмішці, коли на екрані з’являється рум’янощокий лик ректора всіх часів і народів. Так само, як шаленіла в лютому нерозумінні, споглядаючи аншлаг у палаці «Україна» під час чергового «прощального» туру «юного орла». Та ще й коли камера вихоплювала з зали натхненні обличчя глядачів, які підспівують Михайлові Поплавському зі сльозами на очах.

Цей ректор не соромиться свого суржику, як і його колишній студент Андрій Данилко. Але ж МихМих, на відміну від Вєрки Сердючки, чий образ експлуатував Данилко, все-таки доктор педагогічних наук! Тим часом жоден редактор чи режисер панові Поплавському не указ. Підозрюю, що виправляти його вимову через «вухо» в студії на запису чи то «Шеф-кухаря країни», чи то «Кроку до зірок» або ж батл-шоу «Наша пісня» (усі – проекти Першого національного), – марна річ. Ба більше, впевнена, що такі спроби якщо попервах і були, то безславно скінчилися. Бо навіть в анонсі вокального батл-шоу на головній сторінці сайту цієї програми ваш автор знайшла кілька помилок, притаманних зазвичай людям, які чомусь вважають, що правильно говорити й писати – означає робити це так, як заведено в них на малій батьківщині. «Приймають участь», «найкращіх», «місце у станка» і таке інше, й тому подібне...

Кажуть, Поплавський перетворився на Дункана МакЛауда українського шоу-бізу тому, що його творчість «піпл хаває». Проте з тих часів, коли цей принцип був визначальним і для шоу-бізу, і для тоді ще нових жовтих ЗМІ, спливло чимало часу. Змінилися пріоритети й артистів, і публіки. А феноменальний Поплавський, як той Чахлик Невмирущий, не лише не в’яне, але й, таке враження, квітне часом просто-таки махровим цвітом! Пояснити цей феномен самою лише низькою культурою мас не випадає. Бодай тому, що особисто знайома з цілком освіченими людьми, які від нього буквально фанатіють.

Тоді що ж змушує нормальну публіку шаленіти на перших акордах пісні «Росте черешня в мами на городі», коли її затягує, чи, радше, починає нашіптувати Михайло Михайлович? Адже навіть в авторському виконанні Анатолія Горчинського вона користувалася помірною популярністю, незважаючи на те, що нині покійний бард поклав на свою музику вірш самого поета-академіка Миколи Луківа!

З метою нарешті осягнути неосяжне, себто знайти бодай якесь прийнятне для логіки розуміння, в чому секрет успіху «співочого ректора», почала прискіпливо дивитися всі програми Михайла Поплавського на Першому національному. Дякувати генеральній дирекції цього мовника, вибір таких програм досить великий, про що вже згадувалося на початку публікації.

На своє перше запитання – чому «Шеф-кухар країни» не загубився на тлі незчисленних аналогічних шоу, якими перенасичені практично всі провідні телеканали – відповідь знайшла досить швидко. «Головний шеф-кухар» у своєму ефірі готує страви не лише поживні та смачні, але й (увага!) національні. Пан Поплавський не приховує того, що ця кулінарна програма на Першому – один із ефективних засобів промоції його ж власної мережі ресторанів. Але ж, люди добрі, як смачно то все звучить: свіжина, домашня ковбаска, домашні ж таки яєчка, сметанка зі своєї ферми, свиняча рулька, гусяча печіночка, деруни з печерицями... Таке враження, що ось-ось до тебе через усі тисячокілометрові дроти долине божественний аромат тих страв, а ще, чого доброго, вони – раз! – і опиняться в тебе на столі. Ці всі примовки під час приготування питомо українських страв більше скидаються на шаманські замовляння, занурюючи глядача в стан блаженного дитинства. Кулінарне шоу Поплавського змушує згадати навіть не Гоголя з його раблезіанськими описами малоросійських страв, а незаслужено забутого Остапа Вишню, який умів дуже смачно розповідати, «як варити і їсти юшку з дикої качки». Просто слинка тече, коли читаєш або чуєш щось подібне! Тож Михайло Поплавський суто інтуїтивно апелює до прадавніх, але успішно придушених вимушеною цивілізованістю рис української ментальності з її неодмінним сентиментом до свого «ставка, млинка й вишневого садка». Такою мовою, а саме – наближеною до найсокровеннішого, з українцями давно ніхто не розмовляє. Поплавський у цій ролі – єдиний і неперевершений, бо свій, і крапка!

Саме тому йому повірили і глядачі, і співаки, яких він запросив до батл-шоу «Наша пісня». Як сказано в уже згаданому анонсі на сайті програми, це «безпрецедентний проект в історії національного телебачення, спрямований на популяризацію української естради. «Наша пісня» об'єднує всі музичні напрями і покоління: молоді перспективні виконавці, мега-зірки вітчизняного шоу-бізнесу і визнані корифеї української естради готові поділитися з Вами своєю любов'ю і творчою пристрастю. Пісні Батл-шоу “Наша пісня" розкривають різноманітність стилів і жанрів української естради, наповнюють сучасну національну пісенну скарбницю».

Залишмо на совісті авторів анонсу пишномовні фрази про скарбницю і т. п. Але скажу одразу: подивившись кілька випусків батл-шоу «Наша пісня», знайшла відповідь і на друге запитання – чому «співочий ректор» ніколи не зникне зі сцени. 

Відповідь ця настільки ж очевидна, наскільки й сумна. Річ у тім, що українську пісню, знову ж таки, окрім того самого Поплавського, в українському телеефірі справді ніхто не пропагує. А потреба в ній як ніколи актуальна. Саме про цю невтамовану потребу і свідчать аншлаги на концертах Михайла Михайловича. Він виступає тут у ролі такого собі ретранслятора національного культурного коду. Хоч би як старалися продюсери й поп-виконавці відучити українську публіку від національного україномовного музичного продукту, культурний код нації змінити неможливо. Як би не оголювалася «еліта» нашого шоу-бізнесу, які б вибрики на сцені вона собі не дозволяла, «Мамина черешня» разом із «Салом» і «Кропивою» – це те, що витравити неможливо. І українці йдуть на ці «низькопробні» шедеври, бо іншого продукту, зіставного за емоційним ефектом занурення в родову пам’ять, їм досі ніхто не запропонував. 

Кажуть, деякі колись улюблені народом співаки, яких запросили до участі в батл-шоу «Наша пісня», плакали, коли отримали запрошення. Їх можна зрозуміти – і про Віктора Шпортька, і про Миколу Свидюка, і про Інеш із Юрком Юрченком та інших заслужених і народних колись вдячна публіка давно забула. І тут раптом виявилося, що всі вони – в чудовій формі та можуть дати молодим велику фору. 

Поплавський не був би собою, якби не втиснувся і в це батл-шоу, задумане як змагання досвіду та юності: наприкінці випуску від 3 лютого він вийшов на сцену зі своїм коронним «Я – українець!». Як завжди, на тлі численної масовки зі студентів у шароварах та з національними прапорами в руках. Проте цей вихід «метра» з огляду на його роль в організації національного україномовного вокального проекту можна й пробачити. Головне – нам показали, що юні зірочки, виховані в талант-шоу на телебаченні, де їх послідовно вчили уникати виконання українських пісень як некомерційних, у «Нашій пісні» роблять це залюбки.

А чому б і ні, коли форма в цього батл-шоу цілком сучасна, студія не викликає запитань ані з боку технічного оснащення, ані з боку звуку, а дівчатка-беки в стилізованих національних вбраннях мало того що апетитні, але ще й у ноти вміють потрапляти. 

Отож, наразі альтернативи Поплавському в пропаганді української пісні й кухні немає. На Першому національному, вочевидь, це вчасно зрозуміли, тож його імперія ближчим часом не лише не впаде, а буде тільки розширюватися.