Солідаризуючись з основними враженнями і висновками Інни Долженкової та Бориса Бахтєєва від побаченого на екрані у фільмі «Патріарх» (я особисто його дивився в інтернеті), вважаю за потрібне додати дещо про те, чого ми всі на екрані не бачили і про що у фільмі не чули. А між тим ідеться про речі надзвичайно значущі, без яких вести мову про феномен патріарха Кирила неможливо. Ба більше: ці речі якраз і пояснюють чимало з того, що ми мали змогу побачити, при цьому залишаючись невідомими широким колам глядачів.

Почнімо, так би мовити, з самого початку. Нинішній патріарх Кирил, у миру Володимир Ґундяєв, до речі, син священика, вступив до Ленінградської духовної семінарії (назва, гідна або Кафки, або Гашека!) в 1965 році. У фільмі сказано, що це був акт неабиякої мужності: «В стране разворачивалась мощная антирелигиозная кампания». Насправді після зняття з посади першого секретаря ЦК КПРС Хрущова таких кампаній уже не було. Якісь суто словесні вправи траплялися; а ще репресії торкалися «неправильних» священиків, як-от Василь Романюк (який значно пізніше став патріархом УПЦ КП Володимиром) та Гліб Якунін. А «правильні» натомість одержували посади й державні нагороди (має таку нагороду й Кирил - радянський орден Дружби народів, вручений йому 1988 року).

До речі, йдеться саме про Російську церкву, яка в Україні маскується під «Руську», хоча визначний славіст академік Лихачов наполягав, що «Русский» і «Руський» - два принципово різних поняття, й обидва мають існувати в російській мові. Справді Руською може бути тільки Київська церква, яка за своїми традиціями та світоглядними орієнтирами істотно відрізнялася і відрізняється нині від Московської. Але це окрема тема; зауважу лише, що в переглянутому мною фільмі йдеться про «Русскую» церкву, і лише про неї.

Так от: зрозуміти феномен Кирила (Ґундяєва) можна, лише згадавши, в якій системі він устиг зійти на високі щаблі церковної кар'єри, якого типу лояльності вимагала від людей ця система, тим більше на високих посадах, і які для цього вона використовувала засоби, керуючись правилом «морально і вірно все, що слугує справі партії». Офіційна (бо ж іще була й «катакомбна») Російська церква не становила винятку в радянській системі; вона перебувала під жорстким контролем ідеологічних структур влади і «компетентних органів»; її ієрархи ретельно добиралися і затверджувалися на посади керівництвом КПРС.

У своєму класичному дослідженні «Номенклатура» історик Михайло Восленський зазначав: посада патріарха РПЦ затверджувалася на політбюро ЦК КПРС і належала до номенклатури секретаріату ЦК. Це значить, що на рівні секретаріату (очолюваного особисто Брежнєвим, за участю Суслова, Черненка, Кириленка, Пономарьова та інших) відбувалася селекція «кадрів», а потім - і «рішення» для затвердження «інстанцією». Митрополити були «просто» номенклатурою ЦК. Важливі церковні посади нижчого рівня також органічно вписувалися в номенклатурну систему. Отак просто й цинічно атеїсти-комуністи керували православною церквою, яка (попри наявність серед пересічних священиків та ченців справді вільних духом і душею людей, що не були в полоні Царства Кесаря) на загал слухняно виконувала ту ідеологічну місію в суспільстві, яку їй дозволяли «згори».

Під цим оглядом кар'єра майбутнього патріарха виглядає вельми цікаво. Ось деякі її значущі щаблі.

Із 1971 року в сані архімандрита є представником Московського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві.

З грудня 1975 року - член Центрального комітету і виконкому Всесвітньої ради церков.

З 1976 року - єпископ, із 1977 року - архієпископ.

Із листопада 1976 року по жовтень 1978 року - заступник Патріаршого екзарха Західної Європи митрополита Никодима (Ротова).

З 1978 року - управляючий патріаршими приходами в Фінляндії та заступник голови відділу зовнішніх відносин РПЦ.

Із 26 грудня 1984 року - архієпископ Смоленський і В'яземський.

Дві перші посади Кирила дають всі підстави стверджувати, що майбутній патріарх уже тоді потрапив до номенклатури ЦК КПРС і працював у тісному контакті з тією організацією, в якій нинішній російський прем'єр дослужився до підполковника. Втім, у цьому не було нічого виняткового - адже кожен громадянин СРСР, який постійно працював на «капіталістичному Заході», тим більше на відповідальних посадах, змушений був так чинити. Інша річ, що в поняття «контакти» різні люди вкладали різні змісти. Але так чи інакше, певні зв'язки і певні стандарти роботи з тих часів Кирил не міг не зберегти до сьогодні.

Але що ще тут впадає в око: на закордонній роботі «дипломат у рясі» Кирил уже тоді посідав незрівнянно більш високі ієрархічно-номенклатурні щаблі, ніж «культуртрегер у цивільному» Володимир Путін - навіть під завісу своєї чекістської кар'єри у Східній Німеччині.

А от посада архієпископа Смоленського і В'яземського - це вже інша, образно кажучи, парафія. Тут неминуче до добору кандидатів підключався ідеологічний відділ ЦК КПРС, без його вагомого слова ніхто не міг стати ані архієпископом, ані митрополитом...

Власне, ці біографічні подробиці дають відповідь на запитання про стилістику фільму. «Власне, автори фільму щосили ліпили з Кирила типовий образ типового номенклатурного чиновника», - пише Борис Бахтєєв. Чому «ліпили»? Не треба було нічого ліпити - йдеться саме про номенклатуру високого рівня. Якого саме? В останній рік існування СРСР Кирил (Ґундяєв) набув митрополичого сану. Чи й далі на цій посаді остаточно затверджував секретаріат ЦК КПРС - важко сказати, але, принаймні, проти волі бодай і не надто сильної тоді радянської влади, з якою РПЦ прожила в симбіозі майже півстоліття, керівництво цієї церкви навряд чи пішло б.

Ясна річ, сам по собі факт перебування у числі номенклатурників, навіть високого рівня, не є чимось негативним. Адже такою вже була реальна, а не декларована соціальна система Радянського Союзу: обіймати високі посади в науці, мистецтві, спорті чи навіть у церковному житті можна було, тільки прийнявши певні правила гри. Так само, як апріорі не було гріхом у молодості писати вірші про Леніна, щиро вірячи, що він - на відміну від капосного Сталіна - був уособленням усіх земних чеснот. Зрештою, навіть серед генералів КҐБ траплялися різні люди, і за останні чверть століття шляхи тих, хто пройшов самоочищення, радикально розійшлися зі шляхами тих, хто продовжує пишатися спадщиною «залізного Фелікса». Але тих, хто подолав у собі номенклатурного «совка», на жаль, меншість. Радянський Союз зник, а номенклатура у своїй масі влилася у лави нових привілейованих верств і передала їм свої традиції. Це стосується і РПЦ, яка в сучасній Росії стала однією з найважливіших складових системи влади. А більшість її ієрархів донині є вихідцями з панівного класу радянського суспільства...

Так от: відповідь на закономірне запитання, яким чином пройшов патріарх Кирил шлях каяття та спокути, шлях духовного і душевного очищення (і чи взагалі він пройшов цей шлях), із фільму одержати неможливо. А між тим це найцікавіший психологічно сюжет. І не тільки психологічно: від того чи іншого варіанту його залежить немалою мірою майбутнє РПЦ.

Ще один принципово важливий момент фільму - про відновлення єдності з російським зарубіжним православ'ям. З кадрів «Патріарха» можна зробити висновок, що цю єдність відновлено, історично зумовлений розкол подолано. Але насправді йдеться лише про часткові акції! Досить згадати скандальні події навколо Свято-Миколаївського собору в Ніцці, який за рішенням французького суду забрали у місцевої православної громади і віддали Російській державі. Знаний російський філософ і публіцист Нікіта Струве, який народився і виріс у Франції в сім'ї політемігрантів, вважає, що РПЦ надто тісно сплетена з державою, а емігрантам потрібна незалежність від пострадянської Росії. «Да, следует ее любить, постсоветскую Россию, но мы не хотим, чтобы она на нас накладывала руку», - каже Струве. І так оцінює стан РПЦ: «Сейчас она и независима, и зависима. По закону - да, как и во Франции. Но де-факто она близка к государству. Государство пользуется Церковью для своего престижа, а Церковь пользуется государством. А раз так, то она не может быть независимой. Мы против тесной связи Церкви с государством вообще... В дореволюционной России синодальная Церковь могла только мечтать освободиться от государственной опеки. А в эмиграции, в частности здесь, во Франции, она оказалась вне всякой государственной опеки... Византийский период прошел, счастье нашей Церкви было в том, что мы вернулись к первохристианским временам и не зависели ни от каких властей. И смогли свободно жить и дышать. С этим связана наша духовная культура. Поэтому мы защищаем сейчас нашу независимость, явно без большой надежды, потому что денег у наших оппонентов сколько угодно, да и политическое влияние сильно...».

Але про ці проблеми - цілком реальні, чи не так? - автори фільму в кращих номенклатурних традиціях промовчали, наче їх і не існує.

Не вписалася в контекст того, що демонстрували всеукраїнському глядачу й програмна, як на мене, промова патріарха Кирила у травні цього року в Донецьку: «Наверное, народ Донбасса отмечен, в первую очередь, трудом. Большая часть людей трудится на опасных производствах, нередко рискуя жизнью, но как важен этот труд! Он тяжел до бесконечности, он связан с большими психологическими и физическими нагрузками, но люди трудятся, тем самым созидая экономическое могущество Украины. Донбасс является самым мощным экономически регионом Украины, поддерживавшим и поддерживающим страну в непростых экономических условиях. Труд - это добродетель... Там, где труд, где терпение, где мужество, там и духовные подвиги».

Цікава річ: «народ Донбасу» - що це таке (а Кирил не один раз уже говорив про нього)? І невже ж будь-яка праця - це чеснота? Що там писалося над воротами нацистських та сталінських концтаборів про працю?

З іншого боку - що тут дивного, коли для Кирила радянська система - це лише «неудовлетворительное управление» і «неправильная идеология», а не загроза всьому людству і не антихристиянська, воістину пекельна машина.

Але досить. Тільки одна деталь іще: у фільмі досить детально показано свіжий сюжет про приїзд патріарха Кирила до Вознесенського Банченського монастиря поблизу Чернівців і про його служіння там. На жаль, за кадром залишилося вручення патріархом РПЦ по закінченні літургії церковних орденів Юрію Бойку (зараз - міністр палива та енергетики) і Дмитрові Фірташу, чільним персонажам, пов'язаним із «РосУкрЕнерго»...

Фото - atn.ua