«Битва за нашу столицю стала однією з найяскравіших сторінок в історії Великої Вітчизняної війни... Німці сильно укріпили високий правий берег нашої величної ріки, спорудивши так званий Східний вал, який вважали неприступним. Але вже ніщо не могло стримати наступаючих... Червоній армії в її наступальному пориві на Київському напрямку величезну допомогу надавали місцеві мешканці, партизани та підпільники... На четверту годину ранку 6 листопада опір ворога був остаточно зламаний. Над Києвом замайоріли червоні прапори визволення...»

Це не газета «Комуніст» чи «Товариш». І не урядове видання, патроноване кимось на кшталт Дмитра Табачника. Це - газета «Вечерние вести», яку небезпідставно пов'язують із провідною опозиційною силою сьогодення БЮТ - «Батьківщиною», головним (як нас, виборців, запевняють) захисником демократії, національних інтересів та європейських цінностей. Але чи стикується з цими запевненнями опублікована в номері від 7 листопада стаття Едуарда Пришутова «Ой Дніпро, Дніпро...», присвячена битві за Київ восени 1943 року, з якої взято наведені вище цитати?

Як на мене - аж ніяк. Уже лексика наведених речень та шість разів ужиті слова «визволення», «визволителі», «визволяючи» плюс двічі вжите словосполучення «свобода України» однозначно засвідчують це. Хіба може когось визволити армія тоталітарної держави, задумана та створена як інструмент агресії, знаряддя встановлення світового панування? Хіба є визволителем солдат, за спиною якого загороджувальні загони, особливі відділи, комісари й політруки? Хіба буває, що визволителі «вичищають» щойно зайняті ними населені пункти від чоловіків віком від 16 до 60 років, щоби кинути їх ненавченими, не одягнутими у військову форму і майже беззбройними в атаку проти ворога? І хіба, якби Київ та Україну загалом тоді, в 1943-44 роках, справді було визволено, міг восени 1946 року розпочатися страшний, штучно викликаний голод, жертвами якого стало близько мільйону українського люду?

Я вже не кажу про те, що якби тоді справді йшлося про свободу України, то чого ж стільки десятиліть, стільки жертв і стільки зусиль знадобилося для того, щоби вийти на 24 серпня 1991 року? І про яку свободу України можна говорити навіть сьогодні, коли за ґратами перебувають Юлія Тимошенко та Юрій Луценко - лідери списків тих виборчих блоків, які одержали більшість на останніх виборах до Верховної Ради, а найвищий представницький орган держави нині представляє не виборців, а шкурні інтереси його депутатів?

Утім, це оціночні судження й запитання. Звернімося до фактажу.

Едуард Пришутов, розповідаючи про форсування Дніпра Червоною армією восени 1943 року, пише, що «в звільнених від окупантів населених пунктах у Червону армію були мобілізовані тисячі українців, яких у народі називали "піджачниками", або "чорною піхотою", бо нерідко вони йшли у бій навіть без військового обмундирування. Тих, хто, за задумом тодішньої влади, мав "змити власною кров'ю ганьбу перебування на окупованій території", було 300 тисяч, у битві за Дніпро загинуло приблизно 250-270 тисяч. Загальні ж втрати у цій операції досягли 380 тисяч осіб».

Почнімо з того, що «чорносвиток» (так їх звали у селах) чи «сірих піджаків» (у містах) мобілізовано було - здебільшого без внесення до списків особового складу, без видачі обмундирування (це все робилося після перших боїв і стосувалося вцілілих) - не тисячі, а мільйони. Точне число їх донині невідоме. Тільки офіційно до Червоної армії та інших регулярних формувань у 1943-45 роках з України було мобілізовано понад 3 мільйони людей (загалом же впродовж війни - понад 7 мільйонів із 41 мільйона населення станом на 1941 рік), а скільки не значилось у списках? Оцінити масштаб реального числа «чорної піхоти» допомагає Книга пам'яті України (250 основних томів), де названо прізвища близько 6 мільйонів вояків-українців, які загинули в різних арміях під час Другої світової війни; на 5 мільйонів із них зібрано біографічні дані. Ясна річ, не всі вони були в Червоній армії, але абсолютна більшість. Тим часом офіційні втрати жителів УРСР, призваних до війська, становлять (за різними офіційними ж джерелами) 1,5-1,8 мільйона. Зрозуміло, не всіх «неофіційних» загиблих було призвано у 1943-45 роках; має йтися і про втрати 1941-42 років (тоді рахунок утрат «незадокументованих» червоноармійців ішов на десятки, якщо не на сотні тисяч), і про загиблих партизанів, але очевидно одне: «чорної піхоти» було мільйони, і вона була для славетних радянських полководців «витратним матеріалом». Чи не передусім - при форсуванні Дніпра.

До речі, сумарні незворотні втрати Червоної армії в битві за Дніпро сучасні дослідники оцінюють мінімально в 1,5 мільйони; під час усіх боїв на території УРСР із січня 1943 року по жовтень 1944 року незворотні втрати Червоної армії становили понад 3 мільйони осіб, загальні (вбиті, поранені, тяжко хворі, полонені) - сягнули майже 7 мільйонів. Ясна річ, тут ідеться тільки про офіційні цифри...

Відповідно і втрати Червоної армії під час самої битви за Київ - від форсування Дніпра до взяття міста штурмом - мають складатися з офіційних (417 тисяч убитими, пораненими і пропалими без вісти) та ніде не зафіксованих величезних утрат «чорної піхоти».

Страхітливі втрати Червоної армії у битві за Київ спричинені не тільки злочинним використанням «чорносвиток» в атаках на ворожі укріплення і не тільки відсутністю технічних засобів для форсування Дніпра. Головне полягало в іншому. Едуард Пришутов пише про це в стилі радянських часів: мовляв, «командуючий фронтом (1-м Українським. - С.Г.) генерал армії Микола Ватутін вирішив громити угруповання ворога двома ударами. Головний завдавався з Букринського плацдарму силами 40-ї, 27-ї, 3-ї гвардійських танкових армій та двох танкових корпусів в обхід Києва з південного заходу. Другий наносився з Лютезького плацдарму 38-ю армією, підсиленою 5-м гвардійським танковим корпусом, у південному напрямку уздовж річки Ірпінь в обхід столиці України з півночі. 11 жовтня 1943-го розпочався наступ, але ворог несамовито оборонявся, зламати його опір не вдалося. Ставка ВГК і командування фронту, проаналізувавши останні бої, дійшли висновку, що Київ з Букринського плацдарму штурмувати недоцільно: опір ворога сильний, а раптовість втрачено. Приймається рішення перегрупувати війська 1-го Українського фронту з метою посилення його правого крила, а головний удар для визволення Києва здійснити з Лютезького плацдарму».

Насправді все було не зовсім так, а часом зовсім не так. Річ у тім, що війська Центрального фронту (командувач - генерал армії Костянтин Рокосовський) у другій половині вересня 1943 року форсували Дніпро північніше від Києва, значні плацдарми захопили 60-та армія генерала Черняховського та 13-та армія генерала Пухова. Можна було підсилити їх танковими корпусами та піхотними резервами і розпочати наступ на Київ. Рокосовський запропонував це Сталіну (якого у статті Пришутова делікатно сховано під псевдо «Ставка ВГК»), але той заперечив - мовляв, Ватутін, Хрущов і Жуков вважають, що головний удар слід завдати з Букринського плацдарму, розташованого на південь від Києва.

Це сталінське рішення мало політичний підтекст: мовляв, треба, щоби Київ звільняли українці (Ватутін, який був родом зі Слобожанщини, та Хрущов - член військової ради фронту й перший секретар ЦК КПУ; Воронезький фронт перейменували на 1-й Український), а не поляк Рокосовський. Зрештою, так і вийшло: 60-ту армію генерала Черняховського передали 1-му Українському фронту, і в перших числах листопада на Київ наступала вона, 38-ма армія генерала Москаленка і 3-тя гвардійська танкова генерала Рибалка. Але ж усе могло скінчитися приблизно на місяць раніше і з незрівнянно меншими втратами. Особливо ж якщо взяти до уваги рельєф місцевості в районі Букрина: суцільні яри та ліси, ідеальні умови для оборони і жахливі - для наступу. Скажемо відверто: спрямовувати головний удар на Київ із Букринського плацдарму було ідіотизмом із суто воєнного погляду, а з політичного - злочином, і винуватців його має бути названо поіменно: Сталін, Жуков, Хрущов, Ватутін.

Можна продовжувати розбір фактажу, але досить переобтяжувати читача. Зауважу лише, що ті критичні зауваги на адресу радянського режиму, які наявні у статті Едуарда Пришутова, залишаються на рівні інвектив Леоніда Кучми п'ятнадцятилітньої давнини: той теж казав про «піджачників», про невиправдані жертви, а водночас - і про «визволення України» і «подвиг Червоної армії». Тієї самої, про страшні злочини якої у Європі в 1944-45 роках - від Балкан до Балтики - сьогодні стільки написано просто приголомшливого, але, на жаль, правдивого. Ну, а як могло бути інакше, коли «визволення Європи» дуже швидко обернулося відновленням роботи концтабору Бухенвальд (щоправда, в дещо менших масштабах, але ж і народу у «визволеній» Європі залишилося куди менше), куди потрапили не тільки колишні нацистські функціонери, а й діячі «неправильних» партій - усілякі там соціал-демократи, ліберали, християнські демократи, дехто з яких уже сидів у тому таборі при Гітлері...

І на закінчення. Не випадково заголовком для статті про битву за Київ Едуард Пришутов узяв слова з воістину геніальної пісні - «Ой Дніпро, Дніпро...» Але ж цю пісню було написано двома москвичами - Долматовським і Фрадкіним; нічого подібного українська муза не створила, бо, на відміну від росіян, для українців війна ця не була вітчизняною (хоча, якщо взяти повстанські пісні, там є чимало щонайменше талановитих творів). Але всього цього проєвропейська опозиційна газета, схоже, не бачить або не хоче бачити, пропонуючи читачам ледь підфарбований у національні кольори різновид за своєю суттю ще пізньорадянської історичної міфології. А чи можна ствердити правду в політиці, спираючись на таку міфологію?

Від «Детектор медіа». Редакція буде рада відкрити полеміку щодо якості та змісту висвітлення вітчизняними ЗМІ подій Другої світової війни. Тема контроверсійна, і ми готові надати слово представникам різних поглядів на неї.

Ілюстрації - tsn.ua