Уже не раз підмічено, що українські політичні ток-шоу впродовж двох останніх років чи то взагалі зникають (як-от «5 копійок» на 5-му каналі), чи то втрачають рештки об'єктивізму і перетворюються на інструменти в руках влади, чи то втрачають свою енергетику, стаючи відбуванням ефірного часу та розмовами про все й ні про що. Саме про це на прикладі потенційно однієї з найкращих програм прямого ефіру («РесПубліки» на 5-му каналі) днями писав мій колега Ігор Лосєв.

Ті ж самі претензії можна висунути й до іншої потенційно вельми сильної програми - до «Свободи слова» на ICTV. Тільки додавши, що насправді ми всі знаємо: нині автори більшості вітчизняних політичних ток-шоу дуже часто не мають змоги запрошувати до участі в програмі тих політиків, яких вони б самі воліли бачити в студії. Все вирішують... партійні штаби, практично одноосібно визначаючи, хто куди з їхніх головомовців піде.

Та чи має обходити це глядача? Отже, 17 жовтня ток-шоу «Свобода слова» було присвячено темі демократії в Україні. Говорили про новий виборчий закон, про «справу Тимошенко» (точніше, «справи» - у множині), про нові вікопомні законодавчі ініціативи Віктора Януковича та про роль парламенту в сучасному політичному житті тощо. І депутати наче були не з останніх, і член Венеціанської комісії Марина Ставнійчук є знаним фахівцем із конституційного права, й експерти перебували на своїх робочих місцях... І все одно - вище за рівень телепосиденьок ток-шоу не піднялося, належного для професіоналів рівня гостроти воно не сягнуло. Хіба що «перший непрохідний» Анатолій Гриценко час від часу подавав слушні та влучні репліки, і Віталій Портников, як завжди, був на висоті.

Проілюструю справедливість сказаного на деталях розгляду одного з головних сюжетів ток-шоу - про нове виборче законодавство. Як видається, і ведучий, і експерти для того, щоб загострити й конкретизувати розмову, мали би знати (й артикулювати своє знання, поділившись ним із глядачами) щонайменше дві речі. Перша з них ось яка. За чинним законодавством, на наступних парламентських виборах нинішній владній більшості нічого хорошого не світить. За даними соціологічної групи «Рейтинг», якби вибори до Верховної Ради відбулися наприкінці вересня, ця більшість зазнала би катастрофічної поразки. Знову прошу пробачення у читачів, але далі будуть цифри, без яких аж ніяк не можна. Отож: 32% опитаних однозначно взяли б у виборах участь, ще 34% скоріше взяли б участь. Якщо ці 66% респондентів, що збираються голосувати, вважати за 100% виборців - учасників голосування (а за законом, при розподілі місць у Раді враховуються тільки вони), то з них 21,9% проголосували б за Партію регіонів, 18,9% - за «Батьківщину», 11% - за «Фронт змін», 5,7% - за Комуністичну партію, 5,4% - за партію «Удар» (хто не знає, її очолює Віталій Кличко), 4,2% - за «Свободу». Таким чином, ця група партій пройшла б до Верховної Ради, який би не виставили бар'єр - 3% чи 4%, чи навіть 5% (всі вони, включно зі «Свободою», щось би додали, адже спрацював би психологічний чинник - навіщо, мовляв, голосувати за непрохідних?). А от інші партії не пройшли б, бо тільки 1,7% учасників голосування підтримали б «Громадянську позицію», 1,6% - Народну партію, по 0,8% - «Нашу Україну» та Соціалістичну партію. Інші партійні структури, як то кажуть, на глибокому дні або поряд із межею статистичної похибки. Неформальна ж партія противсіхів мала би 12,6% голосів, досі не визначилися з вибором, хоча готові йти голосувати, 11,3%.

Будь-кому, хто вивчав арифметику, в око неодмінно впадає, що нинішня більшість в обраній за чинним законом новій Верховній Раді неодмінно перетворилася б на меншість, зібравши менше 28% голосів. А її опоненти, навпаки, стали би більшістю, одержавши майже 40%. Ситуацію не порятували б ті 11,3% потенційних учасників виборів, котрі заявили соціологам, мовляв, досі не визначилися зі своїми електоральними вподобаннями. Зазвичай за не надто демократичної влади такими висловами частина виборців маскує свої справжні наміри (піди знай, хто їх прислав, цих соціологів...), тож реально (звісно, за чесного підрахунку голосів) розрив між Партією регіонів плюс Компартією та їхніми опонентами був би ще більшим, хоча конституційної більшості опозиціонери не набрали б.

Такі електоральні настрої відбивають стійку тенденцію падіння підтримки чинної влади і на момент виборів ситуація для Партії регіонів може стати ще гіршою. Тож не допоможуть ніякі гроші та адмінресурс - «намалювати» собі вдвічі чи втричі більше голосів, ніж було подано реально, можливо тільки за умов відвертої диктатури.

От, власне, і підґрунтя прагнення терміново змінити виборчу систему, щоби голосування дало «правильний» результат, який потім можна буде трохи підправити за допомогою використання «тушок» і «тушканчиків». Отой от сакраментальний президентський законопроект, у якому йдеться про змішану систему, якраз і відкриває всі можливості для використання ресурсів, які чинна влада має. Адже, по-перше, в кожному мажоритарному окрузі екзитпол, та ще й за допомогою солідної соціологічної фірми, не проведеш, можна «малювати» справні цифри, по-друге, в таких округах традиційно близько третини виборців купується на «гречку», по-третє, в крайньому разі можна і не пайки роздавати, а пустити новий автобусний маршрут чи нову церкву збудувати. В кінцевому підсумку, звісно, виявиться, що ту «благодійність» учинено коштом платників податків, але ж депутатський мандат буде вже в кишені... Власне, йдеться не про «розвиток парламентаризму», про що досить патетично говорили Ставнійчук і К^о, а про повернення до погіршеного варіанту виборчої системи доби кучмізму, а тоді, скажімо, 2002 року, зі 100 депутатів, що позиціонували себе на виборах як «незалежні кандидати», 99 раптом дивовижним чином опинилися в лавах пропрезидентської більшості...

Тепер про річ другу, не менш важливу. Секретом Полішинеля в політично обізнаних колах є те, що Марина Ставнійчук підготувала свій законопроект про вибори, який ґрунтується на партійно-пропорційній системі з відкритими списками. Власне, йдеться про банальне виконання Віктором Януковичем своїх передвиборних обіцянок - а говорив він тоді саме про відкриті списки. Відомо також, що Ставнійчук (а діяльність у Венеціанській комісії вона сполучає з роботою в президентській Адміністрації) прагнула переконати Януковича, що слід, нарешті, виконати одну з головних його передвиборних обіцянок, упровадивши саме цю систему. От цікаво було би дізнатися, а чи взагалі їй вдалося доповісти Віктору Федоровичу про свій проект? Чи думка знаного фахівця з конституційного права в нинішній системі влади нічого не важить? І чи морально взагалі, будучи переконаною в потрібності для країни одного типу виборчої системи, захищати зовсім інший, апріорі призначений не для розвитку демократії, а для її згортання?

Але загострювати розмову не хотіли ані Ставнійчук (вона тільки натякнула, що в неї «є своє бачення» проблеми), ані експерти, ані Андрій Куликов. Зі Ставнійчук усе зрозуміло: вона є членом неформальної «партії поміркованого прогресу в межах законності» (термін, нагадаю, належить Ярославу Гашеку). А інші? Добре, ведучий не рветься загострювати розмову, бо ж «шановні гості» наступного разу, ображені, що їх розпитували всерйоз, не прийдуть, а почнуть скаржитися адміністрації та власнику телеканалу. Але ж експерти - невже їх утримує від серйозної розмови невгамовне бажання знову і знову «світитися» з екрану? Чи вони теж уже стали членами згаданої партії?

Отож так чи інакше, але маємо воду в ступі на телепосиденьках. Далі буде?

Ілюстрація - www.nadosha.org.ua